Вони були розумними! Вони відчули її тривогу та відреагували на неї: потроху понесли Мері до її покинутого тіла, і коли вона наблизилася до нього достатньо, щоб знову як слід роздивитися його — таке важке, таке тепле, таке надійне, — її серце струсонуло мовчазне ридання.

І тоді її свідомість пірнула в її тіло, і вона прокинулася.

Затремтівши всім тілом, жінка глибоко вдихнула. Лише хвилину тому вона ледь не збожеволіла від страху, але тепер її охопив в'язкий екстаз, спричинений почуттям єдності зі своїм фізичним «я», усієї землею та світом.

Пролежавши так декілька хвилин, вона із зусиллям підвелася і спробувала критично проаналізувати пережите. Взявши янтарне скло, вона двома руками піднесла її до ока — якби вона тримала трубу однією рукою, то могла б її упустити, такими слабкими були її пальці. Вона не помилилася: повільний усеосяжний дрейф перетворився на повінь. Без свого янтарного скла Мері нічого б так і не побачила, проте Навіть коли вона опустила трубу, її тіло все ще зберігало відчуття тихого швидкого потоку, й до нього додалося дещо таке, чого вона через свій жах не відчувала, перебуваючи поза власним тілом: глибока безнадійна скорбота, що висіла в повітрі.

Тіньові частинки знали, що відбувається, і сумували з цього приводу.

Мері подумала про те, що її тіло та розум також почасти складаються з тіньової матерії. Частина її теж брала участь у відтоку, що пронизував усі світи, — і те саме можна було сказати про кожну людину, про мулефа та про всіх розумних істот в усіх світах.

І якщо вона не з'ясує, в чому річ, вони всі до єдиного можуть бути віднесеними в забуття.

Раптом Мері відчайдушно захотілося повернутися на Землю. Вона поклала янтарне скло в кишеню та почала тривалий спуск униз.

Коли вечір подовжив тіні та пом'якшив світло, крізь вікно пройшов отець Гомес. Він слідом за Мері Мелоун побачив височенні ліси колісних дерев і степ, пронизаний дорогами. Але тепер у повітрі не висіло марево спеки — незадовго до того пройшов дощ, і зір священика сягав набагато далі. Зокрема, він побачив віддалене мерехтіння моря та якісь білі силуети, що колихалися — мабуть, вітрила.

Він поправив рюкзак на плечах і вирушив до моря — подивитися, що він там побачить. Іти гладкою дорогою спокійним довгим вечором було вельми приємно, призахідне сонце пестило обличчя священика м'якими променями, а у високій траві цвіркотіли якісь створіння, нагадуючи цикад. Повітря було свіжим, прозорим, а головне, воно не пахло бензином і гасом — на відміну від одного з тих світів, крізь які він проходив на шляху сюди, а саме світу, до якого належала його ціль — жінка-спокусниця.

Коли сонце почало сідати, він вийшов на невеличкий мисок поруч із неглибокою затокою. Якщо на морі тут бували припливи, то вони були вельми високими, тому що вздовж побережжя пролягав дуже тонкий пояс м'якого білого піску.

І у спокійній воді затоки плавало понад десяток… чого? Отець Гомес змушений був зупинитися та роздивитися те, що він сприймав за вітрильники. Це були білосніжні птахи величезного розміру — приблизно з човен, — й у них були прямі крила завдовжки десь близько шість футів. Та чи були вони справжніми птахами? У них було пір'я, їхні голови та дзьоби були віддалено схожі на лебедині, але крила були розташовані одне за одним…

Раптом створіння його побачили. Їхні голови зі клацанням повернулися, і великі крила відразу піднялися в повітря — достеменно як вітрила. Їх відразу наповнив вечірній вітерець, і птахи полинули до берега.

На отця Гомеса справила неабияке враження краса цих крил-вітрил, те, як уміло птахи користувалися ними, та швидкість їхнього пересування. Потім він побачив, що у них є не лише вітрила, а й гребні гвинти — їхні лапи були розташовані не як крила, попереду й позаду, а по боках тіла, і рухалися у воді. Переміщалися вони з надзвичайною швидкістю та грацією.

Коли перша істота досягла берега, вона, незграбно перевалюючись з ноги на ноги, перетнула смужку піску та попрямувала до священика. Рухаючись, вона злісно сичала, постійно викидала голову вперед та клацала дзьобом. На дзьобі отець Гомес побачив зуби — ряди гострих, загнутих всередину шипів.

Він стояв приблизно за сотню метрів від води, на низькій пригорі, порослій травою, тому в нього було достатньо часу, щоб покласти на землю свій рюкзак, дістати звідти гвинтівку, зарядити її, прицілитися та вистрілити.

Голова птаха розлетілася, вибухнувши червоним і білим, але створіння зробило ще декілька незграбних кроків і лише потім упало на груди. Воно ще з хвилину смикало лапами, Піднімало та опускало крила та крутилося на землі в калюжі Крові, й тільки коли з горлянки зі схожим на кашель звуком вийшли останні кров'яні бульбашки, птах застиг.

Щойно він упав, інші птахи відразу зупинилися та стояли, спостерігаючи за його агонією та за чоловіком. В їхніх очах отець Гомес бачив відблиск жорстокості й розуму. Вони постійно переводили погляди з нього на мертвого птаха, потім на гвинтівку та знову на його обличчя.

Священик знову приклав зброю до плеча та побачив, що вони миттю збилися в купу та пошкутильгали назад. Вони все розуміли.

Це були красиві й сильні створіння, великі та важкі, — їх можна було б назвати живими човнами. Отець Гомес подумав: «Якщо вони знають, що таке смерть, і здатні зрозуміти зв'язок між смертю та ними самими, то цим можна буде, Скористатися й налагодити з ними плідне співробітництво». Щойно вони по-справжньому навчаться його боятися, вони робитимуть те, що він їм накаже.

— Марісо, прокидайся, — сказав лорд Ізраель. — Ми ось-ось приземлимося.

Коли наміроліт пролітав над мурами базальтової фортеці, їх уже забарвили кольори світанку. Пані Кольтер розплющила очі. У неї боліли тіло й душа, і впродовж усього польоту вона жодної хвилини не спала. Вона побачила, що над посадочним майданчиком ширяє ангел Ксафанія, то підносячись у небо, то линучи над самою землею.

Тільки-но літальний апарат сів, лорд Ізраель, цілком ігноруючи пані Кольтер, вистрибнув із нього та побіг до західної спостережної вежі, на якій уже стояв цар Огунве. Техніки, що відразу зайнялися намірольотом, також не звертали на неї жодної уваги, ніхто не розпитував її про судно, котре вона вкрала, — здавалося, вона стала невидимою. Жінка похмуро пройшла до верхньої кімнати адамантової башти, де ординарець лорда Ізраеля спитав, чи не хоче вона поїсти або випити кави.

— Несіть, що є, — промовила пані Кольтер. — Заздалегідь дякую вам. О, між іншим, — додала вона, коли чоловік уже повернувся, щоб піти, — чи можна на хвилинку запросити сюди алетіометриста лорда Ізраеля, пана…

— Пана Басілідеса?

— Так. Він наразі вільний?

— Пані, він працює зі своїми книжками, але я перекажу йому, що ви хотіли б його бачити.

Жінка прийняла душ і переодяглася в єдину чисту сорочку, котра в неї залишалася. Холодний вітер, що бив у шибки вікон, і сіре ранкове світло викликали в неї озноб. Вона поворушила в каміні жарини, сподіваючись, що це зупинить тремтіння, але холод, мабуть, зачаївся не лише в її плоті, а й у кістках.

За десять хвилин у двері постукали. До кімнати увійшов блідий алетіометрист із темними колами під очима та нахилив голову. На його плечі сидів його деймон-соловей. За ним увійшов ординарець, несучи тацю зі хлібом, сиром та кавою. Пані Кольтер промовила:

— Дякую за те, що погодилися прийти, пане Басілідес. Можу запропонувати вам перекусити.

— Спасибі, я б випив кави.

Наливши йому чашку, жінка сказала:

— Я впевнена, ви стежили за тим, що відбувалося, тому, будь ласка, скажіть мені, чи моя дочка жива?

Чоловік деякий час помовчав. Золотава мавпа схопила пані Кольтер за руку.

— Вона жива, — ретельно добираючи слова, промовив Басілідес, — але при цьому…

— Ну ж бо, кажіть!

— Вона у світі мертвих. Деякий час я не міг зрозуміти, що каже прилад: це здавалося мені неможливим. Але сумнівів не може бути: вони із хлопцем спустилися до країни мертвих та проклали для духів шлях до верхнього світу. Щойно духи виходять туди, вони розчиняються в повітрі так само, як деймони, але для них, здається, це є найбажанішим і найприємнішим кінцем. Алетіометр повідомив, що дівчинка зробила це, бо чула пророцтво, за яким має настати кінець смерті, і вирішила, що цю місію повинна виконати саме вона. Як наслідок, зі світу мертвих наразі існує вихід.