Смерть кивала в такт словам дівчинки. Вона виглядала зацікавленою та привітною, проте Ліра ні на мить не забувала, із ким розмовляє: зі своєю власною смертю, котра до того ж була такою близькою…

— Я знаю, що потрапити туди зараз буде складно й небезпечно, — вже спокійніше промовила вона, — але я хочу це зробити, смерте, дуже хочу. І Віл цього хоче. В обох нас смерть… смерті дуже швидко забрали близьких людей, і ми хочемо дещо виправити — принаймні я хочу.

— Кожна людина хотіла б знову поговорити з тими, хто пішов у країну мертвих. Чому ж саме для тебе слід зробити виняток?

— Тому що… — похапцем почала вигадувати Ліра, — тому що я маю виконати ще одне завдання, не лише побачити свого друга Роджера, а й зробити те, що просив мене ангел. Це завдання здатна виконати саме я, і воно надто важливе, щоб можна було чекати, поки я вмру своєю… своєю смертю — його треба виконати відразу. Бачиш, ангел наказав мені зробити дещо, й ось чому ми з Вілом прийшли сюди. Ми просто повинні туди потрапити!

Тіаліс у неї за спиною відклав свій прилад і мовчки спостерігав за тим, як дитина благає свою власну смерть узяти її туди, куди нікому немає ходу.

Смерть почухала потилицю й підвела руки на знак відмови, але Ліру вже було не зупинити: її бажання було сильнішим від страху смерті, до того ж, за її словами, вона бачила й гірші речі…

Зрештою смерть промовила:

— Якщо тебе нічого не зупиняє, то я лише скажу: ходімо зі мною, я візьму тебе до країни мертвих. Я буду твоїм провідником, покажу тобі, як можна туди зайти, але щодо зворотного шляху, тобі доведеться шукати його самотужки.

— Ні, не самотужки, — зауважила Ліра. — Зі мною піде мій друг Віл, і не лише він…

— Ліро, — сказав Тіаліс, — хоча вся моя натура опирається цьому, ми підемо з тобою. Хвилину тому я злився на тебе, проте ти мене переконала…

Ліра зрозуміла, що настав час примирення, і зраділа, що все владналося.

— Тіалісе, — промовила вона, — я знаю, що наговорила зайвого, і вибачаюся, але якби ви не розізлилися, то ми не знайшли б свого провідника. Тож я рада, що ви з нами, ви й леді Салмакія, і вдячна вам за це.

Так Ліра переконала свою власну смерть провести її з друзями до країни, куди вже потрапили Роджер, батько Віла, Тоні Макаріос і так багато інших людей. Її смерть сказала, що з першими променями сонця треба буде вийти на пристань і бути готовими до подорожі.

Але Пантелеймон усе ще тремтів і тихо стогнав, і хоч як Ліра намагалася його заспокоїти, їй це не вдалося. Тому її сон на підлозі халупи, пліч-о-пліч із іншими її мешканцями, був тривожним і поверховим. І всю ніч її смерть, наче вартовий, сиділа поруч із нею.

Мулефа вміли робити різноманітні мотузки та шнури, і Мері Мелоун весь ранок витратила на перегляд і перевірку запасів, що зберігалися в коморах сім'ї Аталі. Нарешті вона відібрала те, що їй годилося. Принцип сплетіння окремих пасм не застосовувався в цьому світі — мулефа лише обмотували один шнур іншим, але їхні мотузки були міцними та гнучкими.

— Що ти робиш? — спитала Аталь.

У мові мулефа не було відповідника слову «лазити», тож Мері довелося пояснити це описово, за допомогою великої Кількості жестів. Аталь була нажахана.

— Піднятися у верхню частину дерева? — перепитала вона.

— Я повинна побачити, що відбувається із цим світом, — пояснила Мері. — Допоможи мені підготувати мотузку.

Коли Мері була в Каліфорнії, вона познайомилася з математиком, котрий всі вихідні проводив, лазячи по деревах. Мері мала невеликий досвід скелелазіння, і дії математика її дуже цікавили, тож вона уважно слухала його пояснення, вирішивши про себе, що колись застосує всю цю інформацію на практиці. Звичайно, вона не очікувала, що лазитиме по деревах в іншому всесвіті, до того ж їй не дуже подобалося те, що їй доведеться діяти самотужки, але іншого вибору не було. Залишалося тільки заздалегідь передбачити всі можливі труднощі.

Мері взяла складений кільцем шнур, достатньо довгий, аби можна було перекинути його через одну з гілок високого дерева так, щоб обидва кінці сягали землі, і достатньо міцний, аби витримати вагу, в декілька разів більшу від ваги її тіла. Потім вона нарізала велику кількість коротких шматків меншого, але дуже жорсткого шнура та зробила з них стропи: зав'язані морським вузлом короткі петлі, на котрі можна було, прив'язавши їх до головної мотузки, спиратися руками й ногами.

Наступною проблемою було те, як перекинути мотузку через нижню гілку. Експериментування з тонким міцним шнуром і пружною гілкою за годину надало в розпорядження Мері лук, а швейцарський ніж допоміг нарізати стріл із жорсткими листками, що мали виконувати роль пір'їн — стабілізаторів польоту. Витративши день на підготовку, Мері відчула, що в неї є все потрібне. Але сонце вже сідало, а руки жінки втомилися, тож вона повечеряла та пішла спати. Мулефа ж весь день пошепки обговорювали її приготування.

Прокинувшись, Мері відразу пішла за допомогою пострілу з лука перекидати мотузку через гілку. Довкола зібралося декілька мулефа — було очевидно, що вони непокояться щодо її безпеки. Лазіння було такою чужою для цих створінь на колесах справою, що сама думка про нього нажахала їх.

Узагалі-то Мері знала, що вони відчувають. Проковтнувши клубок, що підступив до горла, вона прив'язала кінець найтоншої, найлегшої мотузки до однієї зі своїх стріл і вистрілила нею вгору.

Перша спроба виявилася невдалою: стріла влучила в кору гілки й застрягла там. Другий постріл також не приніс бажаного результату: стріла хоча й перелетіла гілку, але повисла надто високо над землею, а коли Мері тягла її вгору, вона зачепилася за дрібні гілки й також застрягла. Мері смикнула за мотузку та зламала стрілу. Прив'язавши шнур до третьої, останньої стріли, вона тривалий час цілилася, але, як виявилося, робила це недаремно — третій постріл став удалим.

Обережно підтягуючи шнур, Мері зробила так, щоб обидва його кінці висіли над землею. Тоді вона надійно прив'язала їх до кореня завтовшки з її стегно та перевірила, чи витримає її вагу така опора. Начебто все було гаразд. Утім, із землі їй не було видно, за яку гілку зачепився шнур — хоча від цього тепер залежало все, включаючи її життя. На відміну від скелелазіння, де можна кожні декілька метрів прив'язувати мотузку до кілочків, забитих у скелю, цього разу вона мала справу з одним довгим прольотом шнура, і в разі невдачі падати довелося б зі значної висоти. Аби трохи підстрахуватися, Мері сплела три короткі відрізки шнура в такий собі ремінь безпеки та обв'язала обидва кінці мотузки, що Звисала, вільним вузлом, який можна було б умить затягнути, коли вона помітить, що може зірватися.

Жінка поставила ногу на першу з петель, приязних до головної мотузки, й почала підніматися.

Вона досягла своєї мети швидше, ніж очікувала. Лізти було досить легко, крім того, глибокі борозни на поверхні кори надавали їй надійну точку опори і створювали відчуття відносної безпеки. Лише за п'ятнадцять хвилин після того, як Мері залишила поверхню землі, вона вже стояла на першій гілці та обмірковувала, як їй краще досягти наступної.

Вона взяла з собою два мотки мотузки, сподіваючись зробити з неї щось на кшталт павутиння, яке слугувало б їй страховкою. На це знадобилося ще декілька хвилин, і коли все було зроблено, Мері обрала найперспективнішу гілку, змотала запасну мотузку та продовжила підйом.

За десять хвилин вона опинилася у найгустішій частині крони. До довгих листків уже можна було доторкнутися, крім того, тут було чимало брудно-білих, несподівано дрібних квіток, котрі після завершення цвітіння ставали кружками розміром із монету — майбутніми великими та твердими, як залізо, колесами.

Мері помітила зручне для відпочинку місце — там товста гілка розгалужувалася на три, — всілася туди, прив'язала свою страховку та розслабилася.