Вони припали до підлоги печери за великим каменем, Балтамос у вигляді птаха сидів поруч із ними. Їхні очі поступово пристосовувалися до різкого переходу від блиску місячного сяйва до напівтемряви печери. Всередині було набагато темніше, а ззовні долітали різноманітні звуки — головним чином шелестіння вітру в деревах, але було чути і якесь ревіння. Це був двигун цепеліна, і ревів він уже десь неподалік.

Стиснувши ніж у правій руці, Віл підвівся й озирнувся.

Те саме зробила Ама, а її деймон-сова почав оглядати печеру круглими блідими очима. Проте в дальньому кінці печери Ліри не було — помилки бути не могло.

Віл виглянув із-за каменя та ретельно оглянув те місце, де спали пані Кольтер та її мавпа.

І тут його серце тьохнуло: бік у бік із пані Кольтер лежала занурена у глибокий сон Ліра. У темряві їхні обриси зливалися, тож не дивно, що Віл не помітив дівчинку.

Хлопець торкнувся руки Ами та показав на Ліру пальцем.

— Маємо діяти дуже обережно, — прошепотів він.

Зовні щось відбувалося. Ревіння цепелінів стало набагато гучнішим, ніж свистіння вітру в деревах, окрім того, повсюди рухалися якісь вогні, простромлюючи згори крону дерев. Що швидше вони витягнуть Ліру, то краще, тобто слід було робити все просто зараз, до того, як пані Кольтер прокинеться. Підбігти, прорізати вікно, витягти Ліру в безпечне місце та швидко закрити прохід.

Віл пошепки переказав усе це Амі, й та кивнула.

Але за мить до того, як Віл кинувся вперед, пані Кольтер прокинулася.

Вона заворушилася та щось сказала, і золотава мавпа відразу скочила на лапи. Віл побачив її силует на тлі виходу з печери — мавпа припала до землі та почала прислуховуватися до того, що відбувалося зовні. За мить пані Кольтер сіла та прикрила очі від світла, що проникало в печеру.

Віл міцно стиснув лівою рукою зап'ястя Ами. Тут пані Кольтер підвелася. Вона не переодягалася на ніч, і в її рухах не було жодного сліду сонливості — можливо навіть, весь цей час вона не спала. Жінка та золотава мавпа стояли біля входу в печеру, спостерігаючи та прислухаючись: зовні туди-сюди по верхівках дерев бігали промені світла від прожекторів цепелінів, а потужні мотори ревіли. Потім залунали голоси: якісь чоловіки почали викрикувати команди та попередження. Вибору не було — доводилося діяти швидко, дуже швидко.

Тримаючи Аму за руку, Віл пригнувся та щодуху кинувся вперед, не відриваючи очей від землі перед собою.

За мить він уже був біля сплячої Ліри та Пантелеймона, що клубком звернувся поруч із її шиєю. Хлопець підвів ніж та поринув у пошуки невидимого отвору в повітрі. За декілька секунд уже мав з'явитися прохід, крізь який можна буде перетягнути Ліру до безпечного світу…

Але тут він підвів очі. На нього мовчки дивилася пані Кольтер. Заграва з неба, віддзеркалившись від вогких стін печери, освітила її обличчя, і на якусь мить Вілу здалося, що це обличчя належить не пані Кольтер, а його матері, і мати дорікає йому. Його серце наповнилося скорботою, і тієї миті, коли він повів ніж униз, його розум залишив кінчик леза. Наслідки виявилися жахливими: ніж вирвався з його руки, хруснув, і на землю посипалися його уламки.

Він зламався!

Тепер вони не зможуть прорізати прохід до іншого, безпечного світу.

Віл наказав Амі:

— Розбуди її. Зараз же!

Він підвівся, приготувавшись битися. Спочатку треба було задушити мавпу. Хлопець напружився, готовий відреагувати на її стрибок, і відчув, що його рука й досі стискує рукоятку ножа, — принаймні, можна буде вдарити ним ворога.

Але ні золотава мавпа, ні пані Кольтер так і не кинулися на нього. Жінка лише трохи повернулася, і Віл побачив, що в руці вона затиснула пістолет. Світло прожекторів також упало на те місце, де сиділа навпочіпки Ама, і всі в печері побачили, що робить дівчинка: вона сипала порошок на Лірину верхню губу, мов пензликом, користуючись при цьому пухнастим хвостом свого деймона і пропихаючи порошок до ніздрів сплячої.

Віл почув, що зовні щось змінилося: до ревіння двигунів цепелінів приєднався інший звук. Він видався хлопцеві дуже знайомим, це було ніби повернення до його рідного світу — саме так стрекотіли вертольоти. Їх було багато, і по деревах, що росли біля печери, затанцювало ще декілька плям від прожекторів. Тепер майданчик перед порогом печери був освітлений, наче вдень.

Почувши новий звук, пані Кольтер на мить обернулася, але відразу знову повернулася обличчям до хлопця — так швидко, що він не встиг стрибнути вперед і вихопити в неї пістолет. Деймон-мавпа сердито дивився на Віла немиготливими очима, все його тіло було напружене перед стрибком.

Тим часом Ліра ворушилася та щось бурмотіла. Віл нахилився та потис її руку, а деймон Ами підштовхнув Пантелеймона, підвів його важку голову та щось зашепотів йому.

Зовні пролунав крик, і з неба упав чоловік, щоб із нудотним тріском ударитися об землю лише за п'ять кроків від входу в печеру. Пані Кольтер не відсахнулася, а лише холодно на нього подивилася та знову повернулася обличчям до Віла. За мить згори долетів сухий тріск пострілу гвинтівки, а ще за секунду почалася шалена стрілянина, а небо спалахнуло вибухами, язиками полум'я і вогнем, що вилітав із дул.

Ліра наче спливала на поверхню свідомості — вона зітхала, хапала ротом повітря, підводилася, щоб за мить знов упасти. Пантелеймон позіхав, потягувався, скалився на іншого деймона, завалювався на бік — схоже, його м'язи ще не вповні слухалися його.

Щодо Віла, він ретельно оглядав підлогу печери в пошуках шматків зламаного ножа. Часу на те, щоб дивуватися, як це могло статися та чи можна його відновити, не було — він хоронитель ножа, а тому мусить зібрати всі його частинки. Знаходячи черговий шматок, він надзвичайно обережно брав його та опускав у піхви. Побачити уламки леза було неважко — метал виблискував у світлі, що проникало в печеру. Усього їх виявилося сім, і найменшим був кінчик вістря. Завершивши цю справу, хлопець підійшов до виходу та спробував зрозуміти, що відбувається зовні.

Десь над деревами зависли цепеліни, і з них по канатах спускалися на землю солдати, але їм заважав сильний вітер — пілотам було важко утримати цепеліни на одному місці. Тим часом над скелею з'явилися перші гіроптери. Єдиний майданчик, де вони могли приземлитися, був надто вузьким навіть для двох крилатих машин, тож їм доводилося по черзі сідати, чекати, доки африканські солдати не зістрибнуть на землю й не кинуться до підніжжя скелі, та злітати. Саме в одного з цих солдатів випадково поцілив той постріл із цепеліна.

На цю мить обидві сторони вже висадили на землю частину своїх сил. Декого вбили ще в повітрі, дехто, поранений, лежав на скелі чи серед дерев, але жоден із загонів ще не досяг печери, і влада в ній і досі належала пані Кольтер.

Перекрикуючи шум, Віл спитав:

— Що ви збираєтесь робити?

— Взяти вас у заручники.

— Заручники? А хіба вони звернуть на це хоч якусь увагу? Вони все одно бажають убити нас усіх.

— Одна зі сторін дійсно цього хоче, — відповіла пані Кольтер, — але що потрібно другій, нам невідомо. Залишається сподіватися, що африканці переможуть.

Її голос був щасливим, і в заграві бою Віл побачив, що її обличчя світиться радістю, життям та енергією.

— Ви зламали ніж, — промовив він.

— Ні, я цього не робила. Він потрібен був мені непошкодженим, я сподівалася, що він допоможе нам утекти звідси. Це ти його зламав.

Пролунав різкий голос Ліри:

— Віле? Де ти?

— Ліро! — вигукнув хлопець й опустився на коліна поруч із нею. Ама допомогла дівчинці сісти.

— Що відбувається? — спитала Ліра. — Де ми? О Віле, я бачила такий сон…

— Ми в печері. Не роби різких рухів, інакше в тебе запаморочиться голова. Спробуй прийти до тями та зібратися із силами. Ти багато днів проспала.

Очі дівчинки й досі були тьмяними, і вона весь час солодко позіхала, але щосили намагалася прокинутися. Віл спробував допомогти їй у цьому, закинувши її руку собі на плече та взявши на себе більшу частину ваги її тіла. Ама лише боязко спостерігала за тим, як прокидається загадкова дівчинка. Віл вдихнув запах сонного тіла Ліри, і його охопила радість — Ліра знову була поруч, і вона була справжньою!