– Ти мене з розуму зведеш, Віталій, своєю музикою. Скільки можна?! От заведу собі чоловіка…

– Хахаля? – несміливо глянув на маму Віталік.

– Чоловіка, – зберігаючи самоповагу, відповіла Надія Олександрівна. – Чоловіка, Віталя. Ось він тебе поставить на місце. І ти б знайшов собі якусь дівчину, чи що? Може б, до ума тебе довела.

Через тиждень Віталік привів додому дівчину. Звичайну таку собі дівчину.

– Прошмандовка! – кричала Надія Олександрівна. – Віталій, ти кого в дім привів? Це хто?

– Мамо, – відповідав Вій, – це Юля. Вона хороша.

– Яка хороша, яка хороша! Вона прошмандовка, це одразу видно. Ти б краще вчився, синок. Зрозумій, без атестата ти в жизні нічого не достигнеш. Ти розумієш, Віталя? Господи, сил моїх немає… Віталій, ти такий самий, як твій батько. Слабак, – додала вона і пішла збиратися на роботу.

Віталік боявся матері. Щоразу, коли її бачив, намагався кудись сховатися. Надія ж Олександрівна жила своїм життям, інколи підгодовуючи Віталіка, так, аби той не помер з голодухи.

У Віталіка залишився лише Сережа. У Надії Олександрівни знайшовся Дядьсірьога, якого вона привела в дім, був він, звичайно, не прошмандовкою, тому і привела. Спочатку Дядьсірьога намагався построїти Віталіка, щось там командував, бризкав слиною, ламав свої цигарки без фільтру і розбивав попільнички, а одного разу, коли Віталік вже був у десятому класі, Дядьсірьога, напившись, прийшов додому і намагався поставити Віталіка в куток. Віталіку, звичайно, в куток не хотілося, та й у п'ятнадцять років якось не личить стояти в кутку, тому він, Віталік, зібравши в кулак всю невикористану хоробрість і згадавши три заняття боксом, доламав Дядьсірьогє носа. Дядьсірьога почав побоюватися Віталіка, а Віталіку було все одно, чи є той Дядьсірьога, чи немає.

– Твій синок – дебіл, – муркотів іноді Дядьсірьога. – Він кончений. Треба було його ще в дєцтвє втопить.

– Ти мужик чи не мужик? – питалась жінка. – Постав його на місце.

Ставити на місце кого б там не було Дядьсірьогє не хотілося, адже, як він зрозумів, іноді це буває черевато…

Надія ж Олександрівна вважала, що з появою чоловіка в домі запанував справжній чоловічий дух, що Віталік взявся за голову і почав навчатися. Насправді ж у домі запанував безлад і розруха. Дядьсірьога постійно щось ремонтував, ламаючи інше. У чомусь поламаному звинувачував Віталіка. Віталіку було по барабану. Він займався репом, іноді зустрічався зі своєю Юлею, цілувався і, приходячи додому, дрочив.

Життя було сповнене принадностями світобудови.

Одного разу Надія Олександрівна справляла свій день народження, прийшли якісь зачумлені подруги, друзі Дядьсірьога, робітники з котельні та асенізатори з молокозаводу. В цей час Віталік зі Шрамом сновигали районом, пили пиво, розмовляли про вічне, зазираючи в очі дорослому життю, заходили до Вієвого батька, розмовляли про вічне і з ним, потім ще щось робили, ну не знаю, можливо, намагалися щось десь побачити цікаве, одним словом, Віталік прийшов додому затемна, стомлений і приглушений пивом. Він повалився на ліжко і моментально заснув.

У сусідній кімнаті мама потрошку п'яніла і наливалася рум'янцем. Коли друзі порозходились, а Дядьсірьога заснув на кухні, Надія Олександрівна розпашіла і весела вдерлася до кімнати Віталіка, намагаючись його розбудити.

– Вставай, Віталій!

Віталік, нічого не розуміючи, роздер очі і ошаліло глянув на маму.

– Віталій, мені з тобою треба поговорити.

– Ma, ну що таке?

– Нічого не таке. – її веселість моментально розтопилася, неначе пломбір під липневим сонцем. – Скажи мені, Віталій, ти не голубий? Тобі хлопчики не подобаються?

– Ти що, мамо, які хлопчики?

– Ну, не знаю, Сережа, наприклад.

– Не подобаються, мамо. Ніхто мені не подобається. Заспокойся.

Слава Богу, подумала Надія Олександрівна, хоч у чомусь він мужик.

І вийшла з кімнати.

Кончена, подумав Віталік, і заснув важким хмільним сном. Снився йому Сережа Савка.

Мені досі важко збагнути, чому мене завжди називали розумним.

– Ти розумний, – казали всі, і я себе почував якось незручно.

Не знаю, очевидно, що розумним я ніколи і не був, але досить уміло розігрував роль розумного. Ти знаєш якісь поверхові штуки, трошки з літератури, трошки з психології, трошки ще з якоїсь фігні, ти ставиш у словах правильні наголоси – і все, вважай, що ти розумний, що всі навколо бачитимуть у тобі людину, яка зможе дати пораду в надзвичайних і просто побутових справах. І ти даєш ті поради, але також поверхово. Не думайте, що мої поради, кажеш ти, такі вже корисні, я насправді дуже скромний, розумієте? Розуміємо, кажуть вони, не треба скромничати, ми ж свої. Так, кажеш ти, свої, але все одно, не буду я давати вам поради, просто не буду. Який розумний, думають вони, він навіть поради дає такі, що є над чим подумати.

Ти не дурень, думаєш ти, але і не розумний, ти звичайний, тобі часом самому важко розібратися у своїх побутових повсякденних проблемах, таких як заповнення холодильника, наприклад, або коли просто посварився з коханою тобі людиною. Ні, ні, Боже збав, який розумний? Розумний – це тавро, яке не вирізати навіть мисливським ножем, на твої плечі одразу лягає величезний тягар відповідальності, на твою голову падають масивні брили обов'язків, які ти неодмінно маєш вирішити на чиюсь користь, я не знаю, на користь твоїх друзів, на користь просто знайомих, перехожих, людей, які у твоєму житті нічого не варті, які, можливо, навіть заважають тобі жити, але ти стримуєшся, аби не послати їх куди подалі, аби не вибухнути від передозування відмерлими нервовими клітинами, ти зачиняєшся у своєму помешканні, у квартирі батьків або ще десь, накриваєшся ковдрою з головою і тихенько посапуєш двома своїми дірками, мріючи про те, як одного разу вимре людство і тобі не доведеться більше бути розумним, не доведеться давати поради і відповідати на дурні питання.

Віталіка вважали дурнем. Усі думали, що в нього щось з головою. Коли він відповідав, у класі стояв регіт. Віталік постійно засовував свого пальця до носа, він не усвідомлював того, що він робить. Звісно, іноді він проявляв якусь підліткову мудрість, але зазвичай у примітивних ситуаціях.

– Гидке каченя ще не перетворилося на прекрасного лебедя, – часом заспокоював він сам себе.

У школі його дражнили жабою. Його дражнили навіть першокласники, товсті й неповороткі першокласники, худі, зморені некалорійною їжею у шкільній їдальні другокласники – вони також дражнили Віталіка. Сам директор школи, проходячи коридорами своєї власної монархічної влади, коли бачив Віталіка, тихенько так собі посміювався у вуса.

Що за придурок, думав він, усі діти як діти, хтось кращий, хтось гірший, а цей вже ну просто повний уйобок. Майже як наш Рило, продовжував розмірковувати директор, якби не було у нього в міськвно брата, такого самого мудака, як і він, викладав би цей Рило в мене ДПЮ.

З цими думками директор подався до туалету, клянучи своє запалення простати.

Я познайомився з Віталіком, коли навчався ще в десятому класі. Віталік – в одинадцятому.

Нас познайомив мій друг Толя. З Віталіком Толя познайомився на курсах з психології, які обіцяли пільговий вступ до університету. Вони два рази на тиждень ходили на ті курси, сиділи в прохолодних університетських аудиторіях, поглинали терпкий досвід перших майже студентських годин, будували плани на майбутнє, в яких уявляли себе володарями власних психологічних клінік або, на крайняк, кабінетів із шикарними шкіряними кріслами, акваріумами з підігрівом та рідкісним видом скалярі, з пухкенькою секретаркою, яка відповідатиме на дзвінки.

– Вибачте, – відповідатиме вона, – але Віталій Георгійович зараз зайнятий. Зателефонуйте, будь ласка, через годину.