Так і казав.

Віталік не ображався. А чого йому ображатися? Та й на кого? На таку саму жабу, як і він, Віталік, на придурка, який весь час палить і задивляється на хлопчиків початкових класів, і хіба він, Віталік, не розуміє, чого це хтивий Рило так загострює свою розбещену увагу на якомусь Сережі. Та ясно чому. Віталік бачив пісюн Сережі, і йому все було зрозуміло, були відомі всі підступні ходи і облудливі плани цього фанатичного педофіла з замусоленими монпансьє в кишені його сірого, як і життя навкруги, піджака.

Тільки от Савка не розуміє. Господи, думав Віталік, Савка нічого не розуміє і ведеться на цю вудочку, на ці жовті пальці, які пригощають Сережу цими льодяниками, що позлипалися в метаморфічну купу, до яких поприставало волосся, Рилове волосся… І Сережа, він, мій друг, ні фіга не розуміє, не бачить того волосся, а лише монпансьє, не бачить того педофільського спалаху в очах диявола, який тимчасово займає посаду завуча міської загальноосвітньої школи номер двадцять.

– Савка, слухай… – почав було Віталік.

– Я тобі приніс книжку.

– Дякую. Але… Ти знаєш, я хотів би з тобою поговорити.

– Валяй, – Савка присів на підвіконня.

У шкільному коридорі пахло сечею та медикаментами.

– Ти знаєш, Савка, мені здається, що тобі загрожує небезпека.

– Яка ще небезпека? – з байдужим виглядом запитав Сережа.

– Мені здається, що Рило хоче тебе трахнути.

– Як трахнути? – не зрозумів Савка.

– Просто трахнути.

– Як же він мене трахне? – Для Сережи це, виявляється, було загадкою.

– Ну, як у порнусі мужики трахають тьолок, тільки тут мужик трахне тебе.

Сережа замислився.

– Чекай, а з чого ти це взяв?

– Я бачу по очах Рила. Він тебе хоче.

– Та пішов ти, – образився Сережа.

– Ну, як знаєш. Я тебе попередив.

Пролунав дзвоник.

Через тиждень Рило залишив Сережу після уроків у своєму кабінеті.

Так і вийшло, похитав головою інший завуч.

Віталік зустрічався з Вітою вже тиждень.

– Тільки ти нікому не розказуй, – попрохала Віта Віталіка.

– Ну добре, – сказав Віталік і потягнув пальця до носа.

– Ти їх хоч не їси? – злякалася Віта, миршава висвітлена дев'ятикласниця.

– Що не їм?

– Ну ці, кози свої. Не їси?

– Не їсу, – посміхнувся Віталік, і вони пішли на «Титанік». Тоді в кінотеатрах показували «Титанік».

– Гарний фільм, – сказала Віта, коли вони вже вийшли з кінотеатру.

– Не знаю, – сказав Віталік, – такий собі. Я тільки не розумію, чого вона не пірнула за своїм коханим, який оце був замерз і пішов на дно.

– Вона також любить життя.

– Нічого вона не любить, якщо слідом не пірнула.

– Ой, можна подумати, якби я замерзла, ти б пірнув.

– Не пірнув би, бо я тебе не так сильно люблю.

– А як любиш?

– Не сильно. Мені здається, що в житті взагалі сильно не люблять. Це тільки у фільмах. У таких, як ось цей «Титанік».

Вони рухались бульваром у бік їхнього будинку. Вони жили в сусідніх під'їздах.

– Пригости мене морозивом, – запропонувала Віта Віталіку.

Грошей у Віталіка не знайшлося.

– Не пригощу, – твердо сказав Віталік.

– А чо'? Ти мене взагалі не любиш?

– Чого ж, люблю. А ти чо' так вирішила?

– Що вирішила?

– Ну, що я тебе не люблю?

– Не знаю, зажав дівчині морозиво.

– Я всі гроші потратив на квитки в кіно. У мене немає грошей.

– А що в тебе взагалі є?

Віталік не знайшов що відповісти. Провівши Віту додому, він вирішив зайти до Сережи.

– Привіт, заходь, – сказав Сережа. Він був одягнутий у шорти «найк» та заляпану кавунами майку.

Віталік мав стомлений, понівечений вигляд.

– Тебе що, зґвалтували?

Господи, подумав Віталік, мій друг жартує як останній мудак.

– Нє, мене, здається, Віта кинула, – вголос сказав він. – Було б класно забухать.

– Все одно бабок немає, та і мамка вдома. Давай краще щось замутимо!

– Що замутимо?

– Ну, не знаю. Групу якусь. Будемо реп співати.

– Ну давай. Тільки не співати, а читати. – Віталік всівся на тахту, підібгавши ноги. – І взагалі, ти знаєш, у тебе ім'я галіме для групи. У тебе ім'я має бути звучне.

– Звучне? – перепитав Сережа.

– Ага, ім'я. Звучне. Ну, не знаю, щось таке типу Флеш або Бед Ніга. Зрозумів?

– Не дуже, – засмутився Сережа, – щось я взагалі нічого не розумію.

– Ну ім'я, баран ти, нормальне пацаняче ім'я.

– Ну, не знаю. Можливо, Мікі?

– От придурок. Савка, я тобі кажу, що ім'я має бути пацаняче. А ти що придумав? Мікі! Це хто? Що це за Мікі? Мікі-Маус?

Сережа психанув.

– Шрам?! – перелякано прокричав він.

– О, нормальне пацаняче ім'я! – радісно вигукнув Віталік. – Тепер мені щось придумай. Таке, знаєш, щоб запам'ятовувалось. Тільки, блядь, не Мікі.

– Я не знаю, – відвернувся Шрам.

– Я знаю. Вій! – І Віталік підняв угору вказівного пальця.

– Чому Вій? – здивувався Шрам.

– А чому Шрам? – відповів Віталік-Вій.

Інколи мені здається, що життя, як воно є, – не таке вже й прекрасне. Це якщо добре придивитися. Ну, нормальні пацани за нормального життя не стають такими придурками. Читач, певно, подумає, що це я все якось неясно розповідаю, вже кільканадцять сторінок розводжу балачки про якогось Віталіка, про якусь жабу. Ну, жаба, подумаєте ви, ну, Віталік, якісь пацани, яких заганяють, які не знають, чим їм зайнятися, хіба що подрочити, або придумати собі звучні імена, або, у крайньому разі, в кіно сходити.

Але хочу запевнити читача, що все нормально, що все ще попереду, все тільки починається…

Життя повною мірою глузує з нещасного провінційного хлопця, якому не пощастило народитися жабою.

– Ти жаба, – говорять йому всі, – ти розумієш, що ти жаба?

– Я не жаба, – несміливо заперечує жаба, і на його очі навертаються сльози.

Трагедія.

Надія Олександрівна знайшла собі чоловіка. Спочатку він, зрозуміло, не був її чоловіком, а був звичайним таким хахалєм. Сусідки шушукались, чого це її, Надю, проклинило знайти собі такого дебіла. Дебіл був довгов'язий, з поламаним носом і розмовляв якось невиразно, якимось грудним, навіть носовим голосом, якось невпевнено, якось тихо, ніхто не розумів його, та хто, в принципі, прислухався? Живе собі створіння, то хай і живе.

Створіння звали Дядьсірьога. Так і звали, одним словом, Дядьсірьога. У Дядьсірьога було дві хати у двох селах, між якими відстань була приблизно як між Хмельницьким та Тернополем, однак він був нормальний такий мужик, роботящий, трохи прибацаний, звичайно, але, зрештою, яка різниця, якщо ти самотня жінка, тягнеш на собі свого сина, який також мало чим відрізняється від створіння, принаймні нічого не робить задля того, щоб таким не бути. Так, у принципі, думала і Надія Олександрівна. У свого сина вона не вірила, вона знала, що той її синок придурошний нічого в житті не доб'ється, можливо, стане якимось алкоголіком або невдахою, як її колишній чоловік, Георгій Владиславович, однак Віталік так не вважав. Він слухав реп.

– Віталік, що це за музика? – питала Надія Олександрівна.

– Мамо, – казав Віталік, – це реп.

– Який ще реп, вчи уроки, – грізно казала вона. Потім її голос м'якшав, і вона, хапаючись за якісь Віталікові речі, спересердя промовляла: – Синку, я вже не можу, мені важко, зрозумій, мені дуже важко, тому що мені тебе ще годувати і годувати, а знаєш, як це воно – годувати свою дитину?

– Не знаю, – відповідав Віталік.

– Це дуже важко. Зрозумій, Віталій, що діла не буде, якщо ти слухатимеш оці свої побрехеньки, цей свій дурацький реп, подивися краще на Сережу…

– На Шрама? – перепитав Вій.

– Господи, ще ці клички! На Сережу Савку. Такий розумний хлопчик.

– Мамо! – у розпачі кричав Вій. – Він також реп слухає.