Гори дивились на нас і мовчали. Вони набагато безсмертніші, ніж я думала раніше. В горах не можна бути гордою. Не можна хотіти бути окремо. Не можна любити щось менше, ніж вони.

Я довела Варку до її дому, хоч вона цього і не хотіла. Вуйна Миця, видно, дуже переживала. Вона вибігла нам назустріч, як тільки помітила з подвір’я.

- Варко, де ти була?! - вуйна Миця мало не плакала.

- Вона ходила до мене в гості, - відповіла я замість Варки.

- Звідки ти взяла цю сорочку. Варко?

- Я їй подарувала. Правда, дуже гарна? - знову сказала я.

Вуйна Миця, як все, добре мене нагодувала. Дала величезну мисагу борщу з кролятиною. М'яса я вже не їла давненько. Дуже смачно після довгої перерви знову його скуштувати.

- Почекай трохи, - сказала вуйна Миця, - хліб ще в печі. Як сі спече, то озьмеш собі боханець.

- Скоро будуть сніги, - говорила далі вуйна Миця, - треба тобі сі підготувати. Як випаде сніг, то ходити до нас стане трудніше.

- Якось впораюсь.

- Може, зимуй у нас?

- Не хочу вам набридати. Коли стане зовсім тяжко, то прийду, не переживайте. Ще не будете знати, як мене збутись.

Варка за весь час не сказала жодного слова.

- Коли зима, то час так не біжить борзо, як тепер, - казала вуйна Миця. - Довше треба спати, набагато довше, кутатисі в тепле, забивати шпари лахами, аби не дуло. Може так дути, що дайбі.

- Сподіваюсь, що вікна мені не замете снігом. Мені важливо, щоб було видно гори.

- Може замести, доньцю. Але ти сі не бій. Спи тогди, коли так буде. Все так не буде. Тут, в горах, люди живут по-природному, як звірі. Зимою звірі ховаютсі в нори і барлоги і там сидє. Сплє собі. І ти так роби. Чєсу буде багато, аби подумати, щось собі хатнє поробити.

- Я плету покривало. Досі мало плела, а коли похолодніє, зможу закінчити.

- О, в’єжи собі. Тільки не бійсі чєсу.

Коли я повернулась до Франевої хати, то відразу почула зсередини якийсь незвичний звук. Ніби капає вода.

Подумала, може, коти побешкетували, поламали криничний краник. Я не казала, але криниці біля Франевої хати не було. Вода проведена просто в хату і пускається за допомогою цього краника. Так високо викопати криницю було би неможливо. Надто глибоко довелося би копати.

Я увійшла до хати. З краником все в порядку, але капання не припинялось. Воно мало відзвук металу, більше було схоже на механічне, ніж природне. Чим ближче я підходила до ліжка, тим більше звук ставав знайомішим. Це було не капання, а цокання. Гучне і ритмічне.

На ліжку поруч з подушками лежав старенький механічний годинник округлої форми. Червоний, протертий у кількох місцях корпус. Я взяла годинник в руки, і він голосно задзеленчав.

Я зовсім не здивувалась його появі. Тільки подумала, що взимку з годинником буде важче нудитись.

Після кількох погожих днів погода раптом почала стрімко змінюватись. Повіяв сильний холодний вітер, листя на деревах гірських підніж з жовтого стало тьмяно сірим, потім неприємно задощило, що, однак, мені не було аж дуже неприємним.

Більшість часу я проводила в хаті. Читала, плела покривало, просто дивилась у вікно. Я думала, що навіть якщо мені ще не вдалося все остаточно забути, то інші люди, ті, яких я залишила, давно вже забули про мене.

Надвір я виходила тільки в туалет. Біля дверей я взувала тумаки і кептар - обидві речі відійшли мені у спадок від Франя.

Їла дуже мало. Варила собі рідкі зупи з картоплею, квасолею і морквою. Тут я полюбила моркву.

Охримко був приніс мені великий слоїк з бринзою, і вона, хоч і плісняла згори, все одно залишалась смачною і поживною.

Коти невідлучно ходили за мною. Коли я виходила надвір, вони чекали мене на порозі, не хотіли мокнути. Я не рахувала, скільки їх є, може, п’ять, може, більше. Деколи вони змінювались, якийсь кіт, якого я добре

запам'ятала, раптом кудись зникав, а на його місці з’являвся новий.

- Я не маю чим вас добре годувати, дорогі, - казала я котам, - ловіть мишей або щурів.

Коти, проте, не були надто вибагливими. За небагато часу вони вже їли зі мною мої не дуже смачні зупи. Навіть гризли сиру картоплю і моркву. Коли я цілий день нічого не їла (не тому, що не мала, а просто не хотіла), коти приносили мені мишу і клали її на стіл, даючи знати, що це мені. Щоб я не соромилась. Одного разу вони принесли мені мертвого дятла. Невідомо, де коти його відпорпали, бо дятли, всі, які були, мали вже давно відлетіти у вирій.

Втім, з котами витримувати затяжні дощі було легко. Я їх по черзі гладила, говорила до них, а вони дивились на мене так, ніби я не розумію, що вони мені відповідають.

Вчора ненадовго визирнуло сонце, напевно, востаннє по-осінньому. Дощ припинився, хоча на деяких вершинах тривав далі. Вітер ущух, даючи дорогу іншому, холоднішому, з морозом.

Я випрала брудні речі і повісила на дроти сушитись.

А сьогодні зранку пішов сніг.

Я дивилась у вікно, як він падає: поволі, незграбно, без поспіху, зі знанням, що його приходу вже нічого не може зашкодити.

Сніг падав у такт цоканню годинника. Виглядало так, що вони змовились.

- Я справді подібна на ведмедя в барлозі, - сказала я котам.

Мені було дуже радісно бути тут, згори, у затишку, без пам’яті і без страху, без нікого, з котами і навіть без них.

- Що ж, будемо вмощуватись спати.

Коти повистрибували на ліжко, я закуталась в ковдру, обклавшись теплими котячими тільцями як грілками.

Монотонно цокав годинник, падав сніг - і я заснула.

Я собі постійно повторювала, що завтра можу не прокидатися дуже рано, можу поспати довше, допізна, можу прокинутися аж під вечір, бо не маю, зовсім не маю куди поспішати.

Тої ночі мені снились на диво казкові і різнобарвні сни. Багато з того мені важко пригадати, але точно пам'ятаю, що найчастіше я була не собою, а кимось і навіть чимось іншим. Багатьма іншими.

Спочатку було так, що я таки наважилась скупатись у Дземброні, попри те, що вода була справді крижаною. Я роздягнулась і відразу, щоб не дуже мучитись холодом, пірнула. Раніше я думала, що Дземброня, як всяка гірська річка, дуже мілка, по кісточки, найбільше по коліна, але у воді, відкривши очі, я побачила, що то був оптичний обман - вона дуже, страшенно, глибока. Охримко стояв на березі і казав мені:

- Доньцю, не треба нині сі купати. На Іллі купатисі небезпечно, бо вода може затягти. На Іллі у нас не купаюцці.

Я пірнала все глибше і глибше. Повітря мені чомусь не бракувало. Я відчула, що й зовсім можу обходитись без нього.

Дземброня не глибока, ні, думала я, вона висока. Я перестала плисти і раптом полетіла. Полетіла над камінням, над урвищами і течіями, майстерно маневруючи руками. Каміння перетворились на гори. Я перелітала з вершини на вершину так легко і швидко, як не може жодна птаха. На вершині я ненадовго зупинялась, щоб перевірити, чи за мною ніхто не женеться. Ніхто.

Боже, яка я не потрібна, - думала я, - я не потрібна навіть самій собі.

Потім я стала летючою рибою.

Ще мені снилось, що я разом зі своїми котами полюю на щурів. Коти стрибали набагато краще за мене, але з ввічливості цього не показували.

Вони приганяли щура просто до мене, а мені залишалась найлегша робота: вдарити лапою щура по голові, вилізти на нього згори і вчепитись в горло зубами. Решта котів не забарилися б допомогти.

- Ми женемо його просто на тебе, - кричали мені коти, - дивись, не дай йому проскочити!