Волосся, невимите напередодні, зібране у товстий неакуратний хвіст.

На ногах поношені Цвєтчині туфельки на танкетці.

Фотограф сказав скласти руки на колінах, а коліна стулити докупи і трохи повернути в бік нареченої. Так, щоб всі енергетичні потоки акумулювалися на ній.

Я дурнувато усміхаюся. І Цвєтка усміхається - якось так, щоб було видно, як насправді серйозно вона це робить.

І весь хор усміхається.

І фотограф, мабуть, усміхається, але я не пам’ятаю.

Коли питають, де на цій щасливій фотографії я, відповідаю, що якраз перед тим перепила газованої води «Буратіно» і мене відвезла «швидка» робити операцію на апендикс.

Корабель на причалі з хвилини на хвилину мав відбути у невідомому напрямі. Величезний залізний корабель залізного кольору.

Біля трапу скупчився натовп його пасажирів.

Цвєтка без валізи стоїть в черзі останньою. Наша улюблена бабця висить десь над її головою і приповідає:

- Ой Цвєтко-Цвєтко! Цвєтко-Цвєтко!

- Куди ти зібралася? - питаюся в Цвєтки.

- Слухай, - каже мені Цвєтка, - коли я буду стара, я сидітиму у великій кімнаті з великим відчиненим вікном і, загорнута в плед, гратиму на піаніно.

- Ти не вмієш грати на піаніно.

- Коли буду стара, навчусь.

- Куди ти зібралася? - знову питаю я. - В Нову Зеландію?

- Можливо, - загадково відповідає Цвєтка. В неї такий голос, який каже мені: виростеш і все зрозумієш.

Я росту все далі, вже вища за кущі і дерева, але розумію не більше, ніж розуміла тоді.

Галасливий чоловік на палубі подає знаки, що пора піднімати якір. Швидше прощайтеся!

І тоді я кажу те, за що мені соромно досі. Що доводить мою вроджену нездатність безболісно прилаштуватися до життєвих перемін.

Я кажу жалібно-жалібно:

- Візьми мене з собою, Цвєтко! Я не буду тобі заважати! Тільки візьми мене з собою!

- Це мій корабель, - каже Цвєтка і стає на трап.

А я плачу і плачу, плачу і плачу.

І більше нічого не кажу, бо треба ще трохи поплакати, щоб навчитися по-справжньому говорити.

Вони всі троє вчились на вчителів української мови і літератури і жили у одній кімнаті гуртожитку: Григорій, Георгій і Геннадій.

Григорій спав на ліжку справа, Геннадій - на ліжку зліва, а Георгій посередині на підлозі. Григорій мав червоне «Жигулі» з чорною смугою на дверцятах, Геннадій мав золотий злиток, а Георгій не мав нічого, тільки густе ластовиння по обличчю.

Імена придумав Геннадій, і так само придумав до них, як йому здавалося, достойні скорочення: Гриша, Жора і Гена.

- Я погоджуюсь на Георгія, але на Жору - ніколи, - на диво твердо сказав Георгій, і, справді, ніколи на Жору не відгукувався. Але його взагалі рідко хто коли кликав. І так само рідко хто помічав. Георгія це влаштовувало, бо він страшенно соромився свого ластовиння.

Григорій мав підхід до всіх викладачів і майстерно залагоджував всім трьом заліки та іспити. Деколи підвозив викладачів до найближчого санаторію, деколи обходилося мішком городенківської пшениці найвищого ґатунку.

Геннадій був спеціалістом по кавалєрці. Складав графіки, коли кого черга володіти кімнатою і дівчиною. Решта двоє в цей час мусять десь ходити або ночувати в сусідніх гуртожитках. Повноцінно ці графіки ніколи не працювали, бо Григорій якось відразу знайшов собі постійну кохану і волів з нею бути в неї, а Георгій від своєї черги завжди відмовлявся. З такої ситуації Геннадій користав найбільше. Він мав порожню кімнату за всіх трьох: і ввечері, і в обід, і вранці, і деколи цілу ніч. За п'ять років навчання дівчина Геннадія повторилась лише останні два рази - з цією він і одружився.

Георгій виконував функції кухаря, прибиральника і лікаря. Григорій часто хворів на різні ангіни і простуди, а Геннадій на всі можливі венеричні болячки. Кілька місяців на рік весь одяг і кімната смерділа сірчаною маззю.

Георгій варив найміцнішу і найпахучішу каву на світі, і це єдине, за що Геннадій його любив. Сам Георгій завжди пив ріденький шипшиновий чай. Ніхто не бачив, як Георгій їсть.

Коли якась з дівчат не приходила до Геннадія на призначену годину, що траплялось доволі рідко, Геннадій впивався самогоном з дешевого пострадянського драже, садовив Георгія навпроти себе і задавав йому запитання. Нічого страшнішого для Георгія не було. Він міг тоді сам бігти розшукувати Геникову пасію, роздягати її, нехай навіть силоміць, і вкладати на завбачливо розстелене ліжко.

- Знаєш, Жора, - запроваджував п’яний Геннадій, - странний ти.

- Може, вона ще і прийде, - понуро відповідав Георгій.

- Нє, та курва не прийде! Вона думає, що як помучить мене, то я женюсь. Ха-ха три раза!

Георгій одягав піджак, щоби піти погуляти.

- Не йди нікуди! - кричав Геннадій. - Я маю тебе про дещо запитати!

- Може, я піду пошукаю її? Скажу, що ти на ній женишся. Тобі хіба не одне?

- Одне, але зараз мені та курва до сраки. Думаєш, мені легко з ними всіма?! Треба трохи відпочити! Сідай коло вікна!

Георгій клав піджак назад в шафку і чемно сідав.

- Налити тобі?

Георгій кивав головою.

- Так я і знав! Ти ніколи не п'єш! Я не бачив, щоб ти колись пив.

Георгій мовчав.

- Але знаєш що, Жора? Я такі ніколи не бачив, щоб ти їв! Коли ти їш?!

- Коли варю. На кухні.

- А чого з нами не їш?

- Не знаю.

- А я знаю. Бо ти странний. Я странних не люблю.

Георгій мовчав.

- А знаєш, як мені тяжко, Жора? Григорію його курва так баки забила, що він буде женитися.

- Може, він сам того хоче.

- А ти її бачив?

- Бачив. Дуже гарна.

- От. Дуже гарна. Целкою була.

Георгій мовчав.

- Знаєш, скільки в мене було целок? Рівно сто! Ще одна і буде сто.

Геннадій сам випивав півлітру самогону, просив Георгія зварити йому міцної кави, а потім випивав ще півлітру.

- Знаєш, чого ти странний, Жора? Хочеш знати, чого? Як хочеш, я тобі скажу!

- Ну то скажи! - підвищував голос Георгій. - Хочу знати, чого я странний! Якщо ти такий мудрий, то скажи!

Геннадій примружував очі і витримував паузу.

- Ти гарний хлопець, Жора, - нарешті казав Геннадій, - але з тебе не буде людей. Бо ти ЦЕЛКА!

Георгій без піджака вибігав з кімнати, а Геннадій реготав йому вслід.

- Целка! Мужик 22 роки і целка! Стид!

Георгій єдиний з трьох дійсно хотів стати вчителем української мови і літератури.

Якось Георгій мав цілу ніч бути поза гуртожитком, бо Геннадій, здається, знайшов саме ту. Вона не хотіла одружуватись, а це для Геннадія багато що означало. Григорій вже кілька днів жив у своєї.

Георгій не мав куди подітись. До третьої ночі походив містом, позаглядав у вітрини, а потім дуже змерз і вирішив повернутися до гуртожитської кімнати. За його підрахунками Геннадій і його «саме та» мали вже спати.

Георгій відімкнув кімнату своїм ключем і, не вмикаючи світло, зайшов досередини.

Коханці справді мирно спали. Було літо. Трохи товстувата молода дівчина лежала поруч з Геннадієм повністю гола.

Георгій ліг на свій матрацик на підлозі і довго не міг заснути. Він все думав: «Як це витримати? Як це витримати?»

А потім накрив дівчину простирадлом.

Золотий злиток Геннадій вкрав у свого батька. Той навіть не помітив. Він мав цілий сейф золотих злитків і харчосмакову фабрику десь біля Делятина. Був мафіозним бароном на своїй території. Мріяв збудувати готель і привабити до гір туристів. Постійно повторював, що будувати готель біля гір - дуже вигідна справа, мине кілька років, і аж тоді наші люди навчаться відпочивати по-справжньому.