Коли я сюди приїхала, я багато чого боялась. Боялась грабіжників і особливо - ґвалтівників, боялась спати сама, ходити темними безлюдними вулицями, боялась раптового грому і страшного гуркоту неясного походження.

Коли чогось боїшся, то воно, як на зло, тебе переслідує.

Дуже часто, коли я спала сама, серед ночі хтось гримав у вхідні двері. Від страху мене паралізовувало.

Колись, коли я була меншою, зі мною завжди траплялись непояснювані речі.

Довгий час, наприклад, я була впевнена, що у квартиру моїх батьків самовільно зайшла якась невидима сила, байдуже, добра чи зла. Верхній замок від вхідних дверей тоді був таким, що, коли його хтось відчиняв ззовні, він голосно цокав. Коли я поверталась зі школи, то зачинялась завжди на верхній замок, щоб чути, коли повертатимуться батьки. Батьки відчиняли двері, і завжди цокало.

Одного разу я прийшла зі школи, зачинила двері і пішла дивитись телевізор. Я ніколи не забувала про верхній замок, в мене спрацьовував безумовний рефлекс закриватись вдома. Я дивилась телевізор, коли почула те специфічне цокання. Була тільки третя година дня, тому мене здивувало, що батьки повернулись так швидко. Я радісно вибігла в коридор до дверей. Двері справді прочинились, за ними от-от мав хтось з'явитись: чи мама, чи тато. Але нікого не було, тільки війнуло протягом зі сходової клітки. Я підійшла ближче. Зазирнула в одвірок. В загальному коридорі, біля ліфта нікого не було. Я різко захлопнула двері і зачинила замок. Двері ніяк не могли самі відкритись. Мене охопив такий жах, що я до приходу батьків сиділа на килимі під дверима, бо невідомо, чи той, хто відкрив двері, не зайшов досередини і не ховається десь по кімнатах квартири. Я сиділа біля дверей, щоб могти оперативно втекти надвір, якщо помічу у квартирі бодай найменшу тінь, яка рухається.

Після того домівка моїх батьків перестала бути для мене безпечною. Я боялась як надворі, так і там, всередині.

Коли я жила в селі, в баби, то дуже часто вночі від страху не могла заснути. Я ночувала сама в окремій кімнаті з двома величезними вікнами. Моє ліжко стояло просто під вікном. Мені здавалося, що комусь, особливо неживому, відкрити вікно (яке не защіпалось як слід) і щось мені зробити не дуже складно.

Коли йшов дощ, вода з ринви скапувала на бетонну доріжку під хатою. Я лежала в темряві і заворожено вслухалась в це ритмічне капання. І хоч я знала, що то капає вода, мене охоплював жах від думки, що бетонною доріжкою поволі йде одягнена в чорне стара жіночка з металевим костуром, і насправді - це костур стукається об бетон, а вона йде тихо-тихо. Коли жіночка в чорному вже мала зиркнути на мене через вікно і впевнитись, що я таки не сплю і знаю про її ворожу присутність, я ховалась під ковдру або бігла спати до баби в комірку.

Я ніколи не боялась за своє життя, а боялась переконатись, що щось, невідоме і дійсно страшне, таки існує.

Тепер я відівчилась боятись по-справжньому. Мені зовсім не страшно. Я не боюсь ні вовків, ні котів, ні чогось іншого, зовсім іншого. Я для того і приїхала сюди, щоб позбутися свого страху. Я знаю, що все може існувати, і якщо воно існує, то так має бути. Страх - єдине, чого бути не повинно. Страх обмежує розуміння. Через нього я так і не дізналась, чи була та стара жіночка з костуром одягнена в чорне, чи ні.

Вуйна Миця вже дає мені молоко задарма. Це сталося дуже до речі, бо в мене майже закінчились гроші.

Крім того, вона завжди, коли я приходжу, добре мене годує: зупами, банушем, картоплею в мундирах зі шкварками. Виявилось, що вуйна Миця тримає кроликів.

- На Спаса я заб'ю одного кроля, - сказала вуйна Миця. - Ти приходи до нас на вечерю.

Варка сиділа на подвір’ї і лущила стручки квасолі. Напевно, кукурудзу вона витеребила всю.

- Варко, ти вже взялася до квасолі?

- А що я маю робити. Мені треба чимось займати руки. Ти таким би не займалася, в тебе намальовані нігті.

- Звідки ти знаєш, що в мене намальовані нігті? - я здивувалась, бо того дня я справді нафарбувала нігті. Я деколи собі таке роблю, щоб втамувати легку ностальгію за цивілізацією.

- Я не знаю, я так собі подумала, що ти малюєш нігті.

- Я не малюю нігті. Ти помилилась.

Вуйна Миця винесла мені з хати велику тарелю з картоплею і соленими огірками.

- Як хочеш, можу дати кислого молока.

- Дякую дуже, не треба.

Я підозрюю, що вуйна Миця справді кидає в молоко жаб. Я таке зробити не наважилась. Тим паче, за весь час мого тут перебування я не бачила жодної жаби.

- Слухай, Варко, а ти не знаєш, де можуть бути фотографії, які робив Франьо?

- Які фотографії?

- Ну, ті що Франьо робив.

- Тато ніколи не робив фотографії.

- Як то не робив. Вуйна Миця розповідала, що робив, і всі про це знають. Охримко знає про фотографії.

- Тато ніколи не робив фотографії. Для фотографій треба мати спеціальний апарат.

- Охримко і твоя мама розповідали, що деколи Франьо зачинявся в хаті, завішував вікна, а зі шпаринок билося фіолетове світло. Таке буває, коли той, хто всередині, проявляє фотоплівку. Фотоплівка від денного світла псується, тому фотографи користуються спеціальним ліхтариком. Цей ліхтарик випромінює тьмяне фіолетове світло.

- Тато ніколи не робив фотографії, - видно було, що Варку дратує ця розмова.

- Але ж…

- Тато зачинявся в хаті, це правда, але він не робив фотографії!

- А що він робив?

- Відбував обряди.

- Які обряди?

- Він був відьмаком! І відчепись від мене!

Моя баба найбільше боялась смерчів. Смерч для неї мав релігійне забарвлення і асоціювався з апокаліпсисом.

Коли бабі було сім років, вона бачила один-єдиний невеличкий смерч і налякалась на все життя. Стала богобоязливою.

Баба везла волами з поля сіно. На дорозі нікого не було. Висіла неправдоподібна, мертва тиша. Навіть цвіркуни позамовкали. Воли поопускали голови, а потім раптом зупинились і не захотіли йти далі. Баба почала їх підганяти батогом, потім гладити, вмовляти, а воли дивились на неї приреченим поглядом і не рухались. «Як нам порятуватись від цього, коли ми навіть не бики?» - могли би сказати воли.

Потім повітря почало збурюватись. Баба не мала чим дихати. Здійнявся ніколи не бачений досі вітер, що рухався не з одного боку в інший, а закручувався по спіралі, ніби хотів вирвати в тебе душу з корінням. Небо почорніло як смола. Вітер зривав все довкола, закручував колами і ховав в небі. Чорти великими дерев'яними ложками помішували смолу, щоб вона знизу не підгоріла.

Бабине сіно по стебельцю спочатку поволі, а потім стрімко піднімалось в небо. Воли розпачливо заревіли, затупотіли ногами, даючи бабі знати, щоб вона рятувала хоча б себе. Баба скочила у фосу, присіла і закрила руками очі. Коли знову їх відкрила, воли з возом і сіном були вже високо, а чорти підморгували бабі і потирали руки від задоволення.

Кінець світу баба уявляла у формі ще більшого смерчу. Коли він надійде, ні в якому разі не треба відриватись від землі, з останніх сил треба за неї триматись. Людина спочатку мусить піти в землю, де зогниють її кості, а вже тоді - в небо. Живими на небо потраплять лише птахи. Там вони вмовляють чортів знову стати ангелами.

Треба було йти до Яреми замовляти собі теплішого одягу, бо холод міг застати мене будь-якої хвилини. Я привезла з собою тільки літні речі, я не думала, що залишусь тут аж настільки.

Холоду не треба боятись, але підготуватись і гідно його зустріти не завадить.

- Щось ти довго нічо в мене не купувала, - сказав Ярема. - Дивисі, бо мені гендель сі зупине!