Тільки після обіду я була на хребті біля підйому на Піп Іван. Туман погустішав, з'явився різкий холодний вітер, який бився в лице колючими дрібними крижинками.

Я одяглась залегко. Запізно вийшла. Через кілька годин потемніє, і я не знала, що робити: чи вертатись додому, чи підніматись на Піп Іван і заночувати в руїнах польської обсерваторії. За великим рахунком мені було все одно.

Я піднімалась на Піп Іван, не бачивши стежки. В горах стежка - найважливіше. Туман став таким густим, що його можна було торкатись. Я не бачила, що мене чекає за метр, а вершина з обсерваторією все віддалялась і віддалялась, аж поки раптом не виросла просто перед очима.

Тут, на вершині все виглядало інакше. До неба залишалось зовсім трохи. До неба залишалось менше, ніж до землі. Вітер збивав з ніг. Я забігла в обсерваторію, і тільки тоді, вже в обсерваторії, зрозуміла, що всюди під ногами лежить справжнісінький сніг. Кучугури снігу. Обсерваторія перетворилась на крижаний палац. Вітер несамовито шугав з кімнати в кімнату, точніше там, де колись були кімнати, а тепер залишились коридори руїн.

Я розклала в захищеному від протягу кутку своє покривальце, роззулась, вкрила покривальцем ноги і стала чекати, коли прийде сон. Вершину поволі обіймали сутінки. Якихось півгодини - і буде ніч.

Але сон все не приходив. Я страшенно змерзла, ноги приросли до криги піді мною, стали частиною льодового палацу.

Хотілося чаю. Дуже хотілося гарячого, принаймні теплого, чаю. Або горілки.

Мені здавалося, що на волоссі і бровах проступив іній і я зараз подібна на старого сивого діда, який насправді чекає не на сон, а на власну смерть.

Я знову почала думати, хто я, хоча це навряд чи вже мало якесь значення. Просто в самому кінці, біля смерті, приємно було би найповніше себе усвідомити.

Тут, в горах, померти куди ліпше, ніж в долині. Тут відразу на небо, а в долині є великий ризик навіть цілком випадково потрапити під землю, туди, де вічно кипить смола.

Гори завжди готують випробовування. Не треба думати, що смерть - це кінець. В горах смерть - таке ж випробовування, як і багато інших. В горах може забракнути води, може почати блискати, можна втратити стежку і не повернутись, можна скотитись у прірву, можна замерзнути. Я пройду це своє теперішнє випробовування і стану сильнішою. Дещо зрозумію нового. Забуду дещо зі старого. Розуміти і забувати - це ознака мудрої людини.

Я мудра. Але крім того всього - ще й дуже молода.

Стало темно, як на дні криниці. В горах таке порівняння раптом розсмішило мене і я голосно зареготала. Дуже голосно. Неправдоподібно і апокаліптичпо. Вітер підібрав мій регіт і поніс його далі коридорами. Коли я замовкла - регіт ще звучав.

Чаю вже не хотілося. Хотілося спати. Моє тіло вже спало давно.

І раптом, коли я вже відчувала себе вершиною цієї моєї останньої гори, з коридору висунулась якась страхітлива волохата істота і промовила:

- Аганька нє найдьоцца?

- Не вбивайте мене, - чомусь сказала я.

- Дєвушка, ти што, я толька аганька папрасіл.

Істота почала поволі наближатись, і я побачила обідраного волохатого чоловіка невизначеного віку.

- Аганька нє будєт? - ще раз спитав чоловік і сів поруч зі мною.

- Я хочу чаю.

- Значєт нє будєт. Харашо, што у мєня єсть.

Чоловік попорпався у своїй торбі, витяг якесь специфічне причандалля і почав розводити вогонь просто на кризі.

- А пагодка-то во какая.

- Хто ви?

- Я? Аткуда мнє знать. Я с Нікалаєва. Акончіл кораблєстроїтєльний. Прієхал сюда карабль строїть.

- Ви тут живете?

- Живу. Целоє лєто.

- А що робите?

- Травки полєзниє собіраю. Там, в Нікалаєвє такіх нєту.

Ви божевільний?

- Аткуда мнє знать.

Крига, на якій чоловік розвів невеличкий вогонь, почала підтоплюватись. Утворилась яма.

- Што ж ти без агня в гори ідьош? Да єщьо і адна.

- Я не одна. Он Іван стоїть.

- Какой Іван?… На випєй. Мнє на прошлой нєдєлі турісти аставілі.

Чоловік простягнув мені пляшечку з горілкою. Я випила. Потім випила знову. Ноги почали відділятись від криги, але ще не рухались.

- Тєбя растєрєть нада. У мєня єщьо спірт єсть.

Він зняв з моїх ніг шкарпетки, і мені було дуже соромно, бо шкарпетки на пальцях мали дірки. Він розтирав мої ноги, а я дивилась на вогонь.

- А ви часом не привид?

- Аткуда мнє знать.

Чоловік зняв з мене светр і майку, полив плечі і груди спиртом і взявся розтирати.

- Що ви робите?

Чоловік мовчав.

- Дайте мені спокій, мені вже тепло!

- Может, паплилі са мной?

- Поплили?

- На караблє.

- А де він?

- Да вот стаіт же.

Я одягнулась, випила ще трохи горілки.

- Нікуди я не пливу. Я вже там, де хотіла бути.

- Пагода мєняєцца. Скора снєг ляжет. Без дома здесь плоха будєт.

- В мене є дім.

Стало так добре, що я ладна була танцювати.

- Як вас звати? - спитала я в чоловіка.

- Аткуда мнє знать.

- А звідки всі люди щось знають?

- Люді нічєво не знают.

Звідки ж ви тоді знаєте, що люди нічого не знають?

- Аткуда мнє знать.

Чоловік витяг з торбини консерви.

- Турісти аставілі. Турісти харошиє люді.

- В мене є бутерброди.

- А, значіт ти нє умірать сюда прішла?

Коли тільки почало пробиватись на ранок, я склала свої речі в торбину і рушила вниз додому.

- Вдалого плавання, - сказала я чоловіку.

- Тєбє тоже.

Він стояв на порозі обсерваторії і проводжав мене поглядом. Вітер поменшав, туман розвіявся.

Вже на хребті я подивилась на обсерваторію, і мені здалося, - клянуся, я не впевнена, чи це було насправді, - що обсерваторія подібна на великий крижаний корабель. Корабель здійнявся в повітря і поволі почав сунутись в бік горизонту, аж поки остаточно не зник.

- Гарний корабель, - подумала я, в Миколаєві таких не виготовляють.

Диких котів виявилося більше, ніж один. Я нарахувала п’ять різних, а могли ж бути і однакові.

Коти никали довкола Франевої хати приблудами, стежили за мною, куди б я не йшла і що б не робила. Мені навіть здалося, що вони хочуть зайти до хати всередину. Хтозна, може, коли я йду до вуйни Миці, коти це роблять. Заходять до хати, стрибають по ліжку і креденці, доїдають мої каші.

Щоб це перевірити, я залишаю, коли кудись йду, на столі миску з їжею. Повертаюсь - їжа не торкана.

Ввечері, коли я вкладаюсь спати, коти заглядають у вікна. Я бачу, як блимають крізь скло їхні зеленкаві пари очей. Від цього блимання в хаті стає світліше, так що не треба запалювати свічку.

Я не знаю, що коти хочуть від мене. Якби вони мали злі наміри, то давно би вже мене покусали, повидряпували мені очі, повидирали волосся - моментів для цього було предостатньо. Проти котів я не вживаю ніяких заходів безпеки.

Але видно, що коти на щось чекають Можливо, я маю щось зробити.

Одному котові сьогодні я налила в горнятко молока. Він сидів на дереві і пильно стежив за моїми рухами. Я відійшла від горнятка. Кіт зістрибнув на землю і взявся хлебтати молоко, одним оком постійно стежачи за тим, що я роблю.

- Котику, не бійся, - примовляла я, підкрадаючись все ближче.

Кіт дуже швидко хлебтав молоко. Я підійшла до нього впритул. Хутро на котові настовбурчилось.

- Котику, - я нахилилась і погладила його по голові. Мені завжди здавалось, що коти це люблять. Коти для того і створені, аби їх гладити.

Але цей кіт блискавично відсахнувся, боляче дряпнувши мене по руці. З подряпини полилась кров. Я сіла на землю і заплакала.

Кіт описав навколо мене коло. Він трохи більший, ніж домашні коти, вуха має гостріші, зуби вишкірені, ніби при посмішці, очі блищать. Я думала: ти ж всього лиш кіт, чого ти такий дикий?