Першими словами наймолодшої рудої дівчинки було:

- Вуйночко, коли ви помрете?

На що вуйночка відповіла:

- Помру, донько.

Дівчатка по черзі носять старій вуйні в хороми їсти і пити. Вони тихо заходять в кімнату, стають біля ліжка і деякий час мовчать з надією, що вуйна до них так і не обізветься.

Вуйна живе вже ціле століття.

Васильовська старша кожного дня їде поїздом на роботу в Коломию. Вона працює вахтеркою в Історичному музеї. Коли працівники музею не виходять на роботу, а таке трапляється майже завжди, Васильовська зачиняється в музеї і нікого не впускає. Нечасті відвідувачі - любителі старовини або підпилі польські туристи - гримають у двері, просяться досередини (бо сьогодні не вихідний і музей мав би бути відчинений), а Васильовська виглядає з-за фіранки, як наляканий привид, як музейний експонат XVI століття і киває головою, що, мовляв, сьогодні Історія недоступна, в неї депресія, а я всього лиш Васильовська, в якої троє рудих доньок і безсмертна вуйна.

Малі Васильовські не мають що їсти, ходять в яскравих кольорових сукенках, подарованих їм мешканцями села, в бантиках, але без трусів. З носа в них завжди течуть шмарки, і дівчатка їх смачно облизують. Ноги в них по коліна вимащені в болото.

Васильовські такі руді, і ластовиння на їхніх обличчях таке барвисте, що деколи вони нагадують мені великий соняшник, в якому заховалось замурзане чортеня.

Коли захворіла корова, баба почала виводити її щоночі на прогулянку.

Ласька стала давати червоне молоко і тужливо мукати.

Я сиджу на воротах і виглядаю автомобіль батьків, баба водить корову колами по подвір’ю.

- Доньцю, ти не сиди там, - каже мені баба, - вже пізно. Видно, що вони нинькі не приїдуть.

- Вони можуть приїхати і пізно вночі. їм не страшно на машині.

- Або можуть мати роботу, - продовжує мислити вголос баба.

- Тяжко, як тяжко, - від себе додає Ласька, - кров пішла в молоко.

Я чекаю на маму і одночасно боюся. Уявляю, як вона притулить мою голову до грудей, а потім раптом відсахнеться:

- Таня! В тебе повна голова вошей!

Я вдам, що здивувалась:

- Що ти таке кажеш? Які воші?

- Воші скачуть по твоїй голові як коні! Як ти допустила до такого?!

- Мамо, в мене немає вошей!

- А це що таке?! - і виймає з волосся велику товстеньку вошку. - Ти взагалі не чешешся?! Не миєш голову? Ну як їх могло наплодитись так багато?!

- Мамо, тут у всіх дітей є воші! Я не винна. Вони перескакують!

Я дуже боюся маминого приїзду. Колись мама так само зреагувала, виявивши у мене гострики. Потім я сиділа за стодолою і виколупувала гостриків паличкою з власного гімна, щоб переконати маму у їхній переконливій відсутності.

- Не треба залишати мене в баби так надовго! Скоро я не тільки буду пасти корову, але й доїти її!

Баба гладить Лаську по чолі і поволі водить її подвір’ям. Ласька сумирно човгає туди-сюди.

- Бабко, нащо ви водите корову по подвір’ю?! - кричу бабі з воріт.

- Вона хоче погуляти. Ти хочеш погуляти, правда, Ласько?

- Правда, - відповідає Ласька.

У Камайкіної є молода вродлива донька Люда, яка колись була активним організатором перетворення сільської дитячої бібліотеки на більярдний клуб. Стара товста бібліотекарка змушена була віддати частину книжок у філіал сусіднього села, а частину просто роздарувати місцевим дітям. Мені тоді перепали «Пригоди Електроніка» і «Мала Баба Яга», тому появі більярдного клубу я щиро раділа.

Люда блискуче грала в більярд, ще вона грала на гітарі і мала татуювання на лівій руці. Її хлопець приїздив до неї з Коломиї на мотоциклі. Весілля мало бути восени, а в кінці літа Люда поїхала з друзями в Тлумач і стрибнула там з третього поверху.

- Не підходи, бо я стрибну, - сказала Люда своєму п’яному другові, вилізши на підвіконник якогось тамтешнього гуртожитку.

Друг не повірив і спробував підійти.

Люда поламала собі хребет і залишилась назавжди прикутою до інвалідного візка, який купили на кошти селищної ради. Її хлопець ще кілька разів приїхав, впевнився, що Люда ніколи не стане на ноги, і весілля скасували за обопільною згодою. Останнє, що він їй сказав, було таке:

- Я тебе люблю і буду любити завжди. Якщо ти все-таки вилікуєшся, то дай мені знати. Навіть якщо я вже буду одружений, все одно повернусь до тебе.

І відразу після того одружився з іншою.

Люда перестала грати в більярд, зате навчилась вишивати найрізноманітнішими способами і не ходити. Руки стали їй і руками, і ногами.

Саме тоді моя корова - мама Ласьки - розбила буцанням копицю Камайкіного сіна. Я втратила корову з виду, бо зачиталась «Знедоленими» Гюго.

Старій Камайкіній відразу донесли, чия корова розбила копицю, а та, маючи добрий гумор, миттю прибігла зі мною сваритись. Я пробувала відбуркуватись, але на останнє, що Камайкіна без упину повторювала, я не мала аргументів. Вона кричала:

- Хто мені тепер складе копицю?! Хто мені тепер її складе?!

А ще є Шапочка. Хлопчик років восьми, якого мама постійно віддає до інтернату і який постійно з інтернату тікає. Мама також тікає. Кілька разів на рік. В Одесу. З коханцями. Але завжди повертається.

Шапочка хворий на епілепсію, і коли йому щось говорити, він відповідає:

- Що?

Я йду на цвинтар, який я називаю плодово-ягідним, а Шапочка за мною. На цвинтарі росте все, що я найбільше люблю: суниці величиною в кулак, черешні, вишні, яблука, грушки і сливи, білі і сині. Можна понаривати собі повну пазуху чого хочеш, а потім смачно прогулюватися могилами і вивчати написи.

Шапочка дихає мені в спину.

- Шапочка, я йду на цвинтар, - кажу йому, - ти за мною?

- Що? - відповідає Шапочка і на крок відступає.

- Ти би краще подивився за коровами. Як зайде в город, буде і тобі, і мені.

- Що? - відповідає Шапочка і на крок підступає.

- Ти не боїшся ходити на цвинтар, Шапочка?

Шапочка не знає, що сказати. Вагається між «Що?» і «Не боюсь». Врешті відповідає:

- Не боюсь. Чого мені боятись. Коли я вмру, буду тут лежати.

- Може, і не будеш. Поки ти вмреш, на цьому цвинтарі вже не залишиться місця для твоєї могили.

- Чого це не залишиться? - обурюється Шапочка і втікає між кущі.

Коли мама Шапочки вкотре втекла з коханцем в Одесу, Шапочка пішов на Берем’янський став, заплив на два метри від берега і втопився. У воді його зловила його хвороба.

- Шапочка, - говорили Шапочці ангели на небесних воротах, - нащо ти пішов купатися на Берем’янський став? Ти ж знаєш, що у воді тебе ловить твоя хвороба.

- Що? - відповів Шапочка.

- Дивися, Шапочка, це тобі не інтернат, звідси не втечеш.

Шапочка не знав, що сказати. Завагався між «Що?» і «Захочу і втечу!». Врешті відповів:

- Захочу і втечу!

Деякі груші краще не рвати. Вони ростуть просто на могилах. Груші великі і соковиті, схожі на людські черепи, але я не забобонна і з охотою з’їм кілька десятків.

Раптом бачу: стоїть Люба Вулан зі своїм нормальним молодшим братом.

- Лізь на грушу, - наказує Любі брат. Люба регоче і намагається поцілувати брата в чоло.

- Лізь на грушу, я кому сказав!

Люба заходиться дертися на дерево. Просто під грушею могила Васильовського - батька трьох рудоволосих чортенят. Васильовський каже Любі:

- Любо, не лізь на грушу. Ти колись лізла на вишню, і що сталося?

- Швидше лізь, - підганяє Любу брат.

Люба вилізла на першу товсту гілку і регоче.

- Лізь вище, - наказує брат.

- Не треба, Любо, - наполягає Васильовський, - твій брат поганий. Він хоче твоєї смерті або смерті твоєї дитини.