«Білі люди – жорстокі люди…» Білі люди – жорстокі люди, чорна шкіра їм ріже око. Вони мурують для чорних споруди й готують для чорного там мороку. Лаштують чорному підлу підставу. Шиють чорному робу на виріст. І не відпускають ні під заставу, ні під підписку про невиїзд. Тримають чорного, як лева у ямі, ламають ребра з усієї злості і позбавляють навіть в уяві свободи зібрань і свободи совісті. І чорний іде на команду пастушу, з кулаками в кишенях роби, і волочить свою чорношкіру душу ринками Азії та Європи. А вночі з усією своєю бідою, зі співом тягучим і сміхом навмисним чорні, мов камені під водою, лежать, зливаючися із киснем. – Що нас гнало з наших кордонів в це мерзле світло? Що і для чого? Хто нас завів до цих коридорів? — тихо запитує чорного чорний. — Навіщо нас споряджали в дорогу й вирощували емігрантські мрії наші жінки, що забули тривогу, — легкі від голоду та малярії? Чи не краще було залишатись удома і помирати на власних пляжах, де кожна дюна чимось відома і кожна хвиля щось та й важить? – Знаєш, ми з тобою не перші, хто рвався на північ фурами й чóвнами в темних ранах і рваній одежі, — відповідає чорному чорний. — Усі ми йшли за піском і травою, за сонцем, що рухалось, як медуза, де небо так низько висить над тобою, аж в ньому іноді видно Ісуса. Усі ми знаходимось в цих лещатах і, додому вертаючись хіба що на ніч, горбатимося, як раби у Штатах, на ліберальну білу наволоч. Тому що білі забули сором, і якщо вже потрапив до їх павутини, клали вони з великим прибором на всі конвенції з прав людини. Їх не хвилюють наші втрати, вони звикли тримати нас в чорному тілі. Але пророки були сомалійські пірати — за це їх і розпинали білі. І Матір Божа в зимових гетрах, курячи люльку, гріючи нерви, палила багаття на площах гетто, розігріваючи дешеві консерви. І нехай позбавляють нас нашого простору і вогнем заливають наші повстання — це для нас із тобою чорні апостоли редагували свої послання. Машини їхні – давно несправні, і промови їхні – хитрі й противні. І ріки на Півночі течуть насправді так само впевнено, як і ріки на Півдні. Головне – тримай при собі свою віру, свою любов і свою упертість. Спаситель – він не зважає на шкіру, він зважає на солідарність і чесність. Спаситель дбає про коріння й листя, Спаситель рухає череди й хмари, щоби ми з тобою не загубилися, міняючи гостели й вуличні бари. Він спиняє смарагдову кров у венах, врівноважує всі виробничі тарифи, і тютюн йому залягає в легенях і росте собі, як коралові рифи. І все є так, як повинно бути. Все трапляється і все буває. І серце його нас щоранку будить, підтримує, змучує, убиває. «І що це була за осінь, з утечами та кредитами…»
І що це була за осінь, з утечами та кредитами: зупинки у різних норах і переїзди потому, дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими, аж помирали в руках від виснаження та перевтоми. Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішалася усім випадковим будинкам з дахами холодними. І навіть коли можна було піти – вона залишалася, і навіть коли можна було залишитись – вона виходила. На ніч вона читала мені церковні збірники, оскільки ми й не мали тоді особливого вибору: про всі ці дива святого Антонія, які мені видавались спірними, там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою, розповідає рибам про те, що всіх нас об’єднує: про чорний папір повітря, на якому вже все написано, про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об’ємними, наповнюючись нашим диханням, нашим голосом і нашими рисами. Розповідає про вітер під шкірою, який робить нас витривалими, про жіноче довге волосся, до якого прив’язуєшся, про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалит аби не виловити птахів із рваними м’язами. Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду, про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухаю І риби слухають його, вистромивши з води свої голови Задихаються, але слухають. «Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого…»
Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого, лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя. Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого, наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселився і озивається тепер до мене, і говорить зі мною, пояснює мені речі – таємні та очевидні: що навіть вода у вересні темною стає і мутною, пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні; що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння, прикладаєш його до горла, аби спинити застуду, що в жінок восени прокидається дивне вміння — бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду; що навіть остання вуличка зі своїми псами, з брамами зачиненими і нічними трамваями є прихистком для нас усіх із нашими голосами, є притулком для світел, які ми в собі тримаємо. Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму, яка вже стоїть і чекає за міською стіною. Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму, тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною. А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинка чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим, всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках, всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі, всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою, всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми, всім вам теплої зими і тихого спóкою. Інею вам на дахах, сонця на гратах. Гарячої вам зневаги і знання головного. Народжуйте веселих дітей. Помирайте в своїх кімнатах. Кидайте це чортове місто. Повертайтеся в нього. |
