«Вони сіли за стіл, накритий на всіх…» Вони сіли за стіл, накритий на всіх, поскидавши шкірянки й важкі піджаки. Відімкнули мобільники, поклавши їх біля себе, на стіл, де темніли пляшки. Охорона вийшла. Й свіжа імла вихолоджувала вечірній туман і торкалася вікон густого тепла, мов жіночі пальці – відкритих ран. Він усім наливав, хто сидів за столом. Наливав по вінця, як самому собі. І токайські вина, ямайський ром відбивали світел вогні голубі. Наливав і думав: «Коли тепер ми іще зберéмось без жодних справ? Ще усі живі й ніхто не помер. Я їх сам знаходив і вибирав. Я їх сам кришував і сам боронив, я їх вів за собою крізь морок і страх, я тримався за них і дбав про них, і запалював сонце на їх прапорах. Молоді й веселі, неголені й злі, вони правлять світ, як я їх учив. Я їх знаю всіх, хто при цьому столі глушить ром і мадеру, яка гірчить. Я підтримую кожного словом своїм, я дарую впевненість та благодать, я годую їх і наливаю їм. Але хто із них усіх мене здасть? Хто та сука, яка мене закладе? Хто прикличе зраду на цей поріг? Хто зламає слова осердя тверде й підведе під мінтовські волини всіх?» …Наймолодший із них, із рубцем на щоці, той, що паленим джином запивав кокаїн, нервував за столом, як усі курці, що не можуть курити свій нікотин, і кричав йому: «Бос, ну що за діла? Ми усіх порвемó, нам підкаже шлях наша вдача, яка нас завжди вела, наша зброя і кулі в наших тілах!» Але він наливав йому і говорив: «Кожна вдача рано чи пізно мина. Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори, всі рахунки, адреси та імена». Й молодий мовчав, не маючи слів, й задивлявся у вугільну мертву пітьму, забуваючи все, що він тут наплів й що усі перед тим наплели йому. …За вікном унизу протікала ріка, віддаляючи їхні співи і плач. І вогонь від далекого маяка золотив покрівлі сусідніх дач, золотив оливкове чорне гілля, золотив машин тоноване скло, золотив усе, що дала земля, золотив усе, що буде й було, їхні рухи і погляди, їхні слова, всі навколишні стіни, дерева, мости. Бо нічого не зміниться, і тільки трава буде кожного року інакше рости. Охорона стояла коло дверей, насторожена і перемучена вже, і дивилась на тіні поміж дерев, розуміючи, кого стереже. Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу, добивали зі столу останні пляшки й, увімкнувши кожен свою трубу, рахували пропущені за ніч дзвінки. Й на плечах у них німби, прозорі, як сіль, вже запалювалися, мов аварійні вогні, щоби їх помітно було звідусіль — серед тиші, в тумані, на глибині. «Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат?…»
Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат? Мало в твоєму житті було бід і втрат? Мало крові й жовчі було в твоєму житті? Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті». Вони заспокоювали: «Не переймайся ти так. Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак. Вигребеш поступово, ти ж не останній псих. Потрібно вміти вчасно здати усіх. Ти постáрів, брат, тому давай без образ. Час змінився на краще – подивися на нас. Якщо дуже довго сидіти коло ріки, Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки». Вони говорили про сім’ї та біржовиків, про трабли з бюджетом і афганських бойовиків, про польський ринок і про китайський прорив. Я їх спочатку слухав, а потім заговорив: «Я народився в країні, якої немає давно. Я сам її знищував і пускав на дно. Я ховав цю країну, коли вас ще не було. Так що не вам мені розповідати про родинне тепло. Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка, і точно знаю, що класова рівність — найбільш нетривка. Я палив кооператорів у вісімдесятих і в дев’яностих бомбив фірмачів. Я ніде не вчився політекономії, і сам нікого не вчив. Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси. Купував губернаторів і продавав голоси. Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з втрат. Бачиш цей шрам, синок? Це на мене впав банкомат. Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви — діти лібералізму, вершники без голови, я топив кораблі й переходив босоніж моря, доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я. І все, що ви знаєте про католиків та мусульман, — лише туман, густий прибережний туман, в якому ви губитеся, як піонери в кущах, або як невчéна піхота в травневих дощах. Немає жодних невірних і жодних святих, немає жодних праведних і жодних простих, жодних партнерів, жодних, синок, торгів — є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів. Є лише наші жінки, які нам спиняють серця. Є лише наша подяка, як вигадка від Творця. Подяка, яку відчуває риба, коли ріка промерзає до дна. Бо там, де для вас триває партнерство, для мене триває війна. Є лише ті, кого ми ховали й кого несли, неважливо, де саме вони полягли, неважливо коли. Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде, А всі нюанси ведення бізнесу зáвжди вирішить одна РГД. І що ви мені говорите про долари та рублі, нам із вами лежати в одній землі, а наша земля як віра – вона глибока й тверда, і з цього боку її повітря, а з того боку – вода. Час не змінюється, змінюємося ми, пробиваючись крізь сніги чи виходячи із тюрми, переходячи через кордони чи повертаючи давні борги, і якщо хто й прийде до нас на поминки – це друзі та вороги». І все, що я говорив їм і що вони говорили мені, виривалося з горлянок і запалювало вогні, і ці вогні горіли й танули, як маяки, на які виходили з темряви зомбі, привиди, мертвяки. |
