– І що цей дядько забув у нашому селі? Садок відкриє? Вихователем працювати буде? Дітям носи витиратиме? – розсміялася Вероніка.

– Відстала ти людина, подруго. – Кіра бундючно стисла і так вузькі губи. – У нього тут буде кооператив із пошиття джинсів. Але й це не найголовніше!

– Що ж іще?

– А те, що він неодружений. Прикинь, можливо, комусь із наших дівчат дістанеться такий багатий чоловік. А ми з тобою скоро поїдемо, отже, нам не судилось кататися на цьому білому «мерсі». – Кіра розвела руки в сторони й скорчила таку смішну пику, що Вероніка не витримала й розреготалася.

– Це точно! Нам треба вчитися, а не про того дядька думати, – сказала вона. – До речі, скільки йому років?

– Під тридцять.

– О-о-о! Для нас він майже дідусь!

– То ми підемо на танці чи ні?

– Ходімо, – кивнула Вероніка. – І знову за мною хвостом тягнутиметься цей Данило.

– Ну чим він тобі так не подобається? Він у тебе закоханий із п’ятого класу, з того дня, як вас наша класна посадила за одну парту.

– По-перше, зануда, зубрила. – Вероніка почала загинати пальці на руках. – По-друге, прилипала, по-третє, ти ж подивися на нього: він схожий на п’ятикласника!

– І це при його майже двометровому зрості?! – Кіра пирснула.

– До чого тут зріст?! У нього шия, як у пташеняти, довга і худа. А плечі? Хіба він схожий на чоловіка? Дитина та й годі!

– Тобі не догодиш, – сказала Кіра, – той старий, той ще жовторотий…

Дівчата, які зібралися в сільському клубі, сподівалися, що новий господар колишнього дитячого садка з’явиться на танцях, але той не прийшов. А навколо тільки й мови було, що про красеня на білому «мерседесі».

– З глузду з’їхали наші дівки, – буркотів Данило. – Можна подумати, що щастя заховане в золотому ланцюжку на шиї того багача.

– Заздриш, Дене, заздриш, – кинула Вероніка.

– Зовсім ні, – заперечив Данило й вийшов покурити.

Поки його не було, подруги домовилися наступного дня скупатися в річці та пройти повз будівлю дитсадка, де зупинився новий господар. Як могли вони не побачити того, про кого гуде все село?

– Дивись, якщо Дену розпатякаєш про наші плани – уб’ю! – пригрозила Вероніка.

– Та що я, зовсім дурна? – знизала плечима Кіра.

Вероніка і Кіра, накинувши на плечі великі махрові рушники, ішли до річки. Вони вирішили скоротити шлях і звернули з основної дороги, що вела до будівлі колишнього дитячого садка. Подруги пішли вузькою второваною стежкою. Густа трава з обох боків доріжки доходила дівчатам майже до пояса. Недавні дощі та тепло, що прийшло за ними, додали сили для росту і соковитій траві, і рожевій конюшині, яка заблукала серед неї. А біля самої доріжки білим килимком простелилися низькі кущики скромниці ромашки, поширюючи специфічний гострий запах. Вероніка зняла взуття й пішла босоніж, ледве встигаючи за Кірою.

Подруги зупинилися біля низької цегляної огорожі. Колись цей паркан із білої будівельної цегли був вищий від людського зросту. Але садок півроку тому закрили, і заповзятливі селяни ночами почали потихеньку розбирати огорожу, тягаючи додому цеглу. Тепер паркан був майже на рівні трави, і його нерівні краї нагадували зловісні зуби в пащі акули. Вероніка подивилася на занедбану будівлю… Зовсім недавно вона бігала цією стежкою до річки й чула за парканом дитячий щебет. А нині цегляна будівля виглядала понуро й сумно, зяючи темними вікнами з вибитими шибками.

– Бачиш? – пошепки запитала Кіра, тицьнувши пальцем у бік білої автівки, яка стояла біля ґанку.

– Бачу, – також тихо відповіла Вероніка. – А де ж її господар?

– Он він.

Вероніка побачила високого темноволосого широкоплечого чоловіка, який вийшов з інших дверей, і присіла, сховавшись за паркан. Її подруга теж сховалася.

– Як ти думаєш, він нас не помітив? – прошепотіла Вероніка.

– Звичайно ж ні, – невдоволено відповіла Кіра. – А ось ми його не розгледіли. І все через тебе! Боягузка!

– Ну пробач, будь ласка. – Вероніка винувато подивилася на подругу. – Хочеш, я зараз поворожу?

Щоб спокутувати свою провину, Вероніка зірвала ромашку й почала відривати білі пелюсточки.

– Ще побачимо його, не побачимо, побачимо, не побачимо… Побачимо! Ось бачиш, побачимо, а ти на мене надулася! – сказала вона весело.

– Та ну тебе! – всміхнулася Кіра.

Вероніка зірвала ще одну ромашку.

– Любить, не любить, плюне, поцілує, до серця притисне, своєю назве. Любить… – завела монотонно Вероніка, відриваючи пелюстки.

– На Данила ворожиш?

– Ти що?! Блекоти об’їлася?! Сто років він мені потрібен! Поцілує! Значить, поцілує, – протягнула Вероніка, закінчивши нехитре дівоче ворожіння.

– Ти про нього? – Кіра кивнула в бік садка.

– Ти як ляпнеш що-небудь – хоч стій, хоч падай! Як я можу ворожити на того, кого в очі не бачила?

– Хто тут мене не бачив? – Подруги раптом почули чоловічий голос зовсім поруч. Від несподіванки вони скрикнули і, як за командою, підскочили з місця. Майже одночасно з їхнім переляканим вигуком молодик у білій футболці спритно перескочив через паркан і вже стояв перед ними.

– Ну й налякали ви нас! – Кіра першою опанувала себе. – Так можна і заїками зробити людей!

– А що ці люди роблять біля моєї огорожі?

– Тепер усе навколо ваше? – запитала Кіра, з неприхованою цікавістю розглядаючи незнайомця, про якого гуло все село.

Вероніка на мить затримала на ньому погляд і знітилася. Таке з нею було вперше. Від чоловіка пахло гарним одеколоном, змішаним із легким запахом цигарок, а ще… Це був незнайомий запах дорослого чоловіка, а не підлітка Данила. Широкі плечі, могутні біцепси, зухвалий, упевнений погляд, білозуба усмішка – усе це змусило серце Вероніки прискорено битися, а в голові приємно й водночас незвично зашуміло, немовби від кількох ковтків шампанського. Дівчина опустила очі, нездатна більше дивитися на незнайомця. Вона вже картала себе за те, що пристала на пропозицію Кіри. Незнана тепла хвиля, яка її миттєво огорнула, лякала, і зараз понад усе на світі хотілося стати невидимою й випаруватися, просто розчинитися в повітрі.

– Не все моє, але багато чого, – відповів Кірі чоловік.

– Ромашки теж твої?

– Я їх дарую вам, прекрасні дівчата, – засміявся незнайомець. – До речі, я не представився. Мене звати Захар. А вас?

Кіра пирснула сміхом – так звали діда, який жив на околиці села в старезній напіврозваленій хаті. Дідуган був недоумкуватий і в розмові часто повторював: «Мене звати Захар, мене звати Захар, Захар».

– Кіра. – Дівчина простягнула руку.

– Дуже приємно, Кіро, – сказав Захар і простягнув руку Вероніці.

Вона, не підводячи очей, легенько торкнулася його руки. У Захара була прохолодна шкіра, але Вероніці здалося, що вона отримала опік.

– Вероніка, – тихо відповіла дівчина й швидко прибрала руку.

– Судячи з рушників, Кіра й Вероніка йдуть на річку?

– Вгадали! – Кіра грайливо засміялася. – А ви часом не хочете освіжитися?

– Можна на «ти», – зауважив Захар, – і я піду з вами. Треба ознайомитися з визначними пам’ятками цього села.

Вероніка тихенько смикнула Кіру за поділ сукні, але та вдала, що не помітила. Подруга першою пішла вузькою стежиною, за нею рушив Захар. Позаду пленталася Вероніка. Їй одночасно хотілося і втекти додому, і ось так іти мовчки за Захаром, вдихаючи його запах, прислухаючись до шуму в голові й почуваючись трохи п’яною.

Кіра про щось без угаву базікала до самої річки. Коли трійця опинилася на піщаному березі, Вероніка відійшла вбік, де завмерла в роздумах велика стара верба. Дівчина швидко скинула ситцеву сукню у великий синій горох і побігла до річки. «Ух!» – мимоволі вирвалося в неї, коли розпалене від сонця і хвилювання тіло обдало прохолодною водою. Вероніка з дитинства вміла добре плавати, тому доплисти до протилежного берега їй було нескладно. Вона вийшла з води, скоса кинула погляд на Захара. Він дурів на тому березі з Кірою, обдаючи її бризками. Вероніка пішла по траві. Вона зривала рожеві квітки конюшини, сплітаючи їх у вінок. Закінчивши роботу, надягла віночок на голову й попливла назад. Вона вийшла на берег, простелила рушник у тому місці, де не було тіні верби, і присіла, обхопивши коліна руками.