Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Спасибі вам велике за обід, – сказала Вероніка. – Я побіжу додому.

– Посидь іще зі мною, дощ он який влупив, – сказала жінка, глянувши у вікно.

– Мама може прокинутися, – сказала Вероніка, накидаючи на плечі дощовик.

Розділ 11

– Вероніко, ти тут уже півтора місяці, – сказав Назар, приїхавши в село. – Твоя мати вже може сидіти в ліжку, тримати ложку й розмовляти, а ти не з’являєшся в інституті. Треба щось вирішувати. До того ж терміново.

– Що? Що я можу зробити? – зітхнула Вероніка. – Маму я не кину. Доведеться взяти академвідпустку на рік.

– Ти розумієш, що це не вихід? – Назар нервово заходив по кімнаті. – За рік ти забудеш усе, що знала. Навички, знання, усе, що ти набула, розгубиться. Тобі доведеться починати з нуля. Ні, академвідпустка – це не вихід.

– Я все одно піду в декрет і буду змушена брати відпустку, – тихо мовила Вероніка. Їй дуже не хотілося, щоб мама в сусідній кімнаті чула їхню розмову.

– Ми зараз не говоримо про дитину, – роздратовано сказав Назар. – Треба вирішити питання про твою матір.

– Ти завжди робиш наголос на словах «твоя мати», – тремтячим голосом відзначила Вероніка. – Невже важко сказати «Ксенія Петрівна»?

– Люба, я розумію, що ти напружена, але зараз треба тверезо вирішити, що нам робити з твоєю… з Ксенією Петрівною, – напосідав Назар. Він назвав матір Вероніки на ім’я та по батькові, але вимовив ці слова з якимось глузуванням. Вероніці було боляче, однак вона стрималася й промовчала. На правах старшого Назар мав головне слово, і з цим Вероніка вже змирилася.

– Я пропоную забрати Ксенію Петрівну до нас у місто. Вона буде під наглядом лікарів, а ти зможеш продовжити навчання.

– Я поговорю з мамою, – сказала Вероніка.

Дівчина зайшла до маминої кімнати, причинила за собою двері.

– Ну як ти, матусю? – спитала вона, побачивши, що жінка не спить.

– Нормально, – вимовила та нарозтяг, але вже майже чисто.

– Мамо, я хотіла з тобою поговорити.

– Про що?

– Ми з Назаром хочемо тобі запропонувати пожити в нас. У місті і лікаря можна викликати в будь-який момент, і я піду на навчання. А як тобі стане краще, зможеш повернутися додому. Може, тобі сподобається, то залишишся в нас жити.

– Дякую, донечко, але я нікуди не поїду. Тут я народилася, тут прожила життя, тут похований мій чоловік. Куди мені від нього їхати? Ні, його я не залишу.

– Але ти ж не зможеш жити сама.

– Знаю. Я все продумала. Скоро будуть мені приносити пенсію з інвалідності, нехай її хто-небудь забирає, лише б мені раз на день шматок хліба подавали та судно. Я розумію, що пенсія буде маленька, але хай забирають молоко від Зірки. Мені головне, щоб корову не здали на м’ясо, недобре буде, не по-людськи, вона он скільки нас годувала, – зітхнула мати. – А ти, Вероніко, їдь із чоловіком, не можна тобі ні навчання, ні чоловіка залишати.

– Мамо, може, ще подумаєш? – Вероніка поклала голову на подушку поруч із матір’ю.

– І н´чого мені думати. Я нікуди звідси не поїду, це моє останнє слово. А моє слово міцне – ти це знаєш.

– Знаю, мамо, знаю, – зітхнула Вероніка. – Тільки мені страшно тебе залишати на чужих людей.

– Це ненадовго. Я живуча, бачиш, як швидко йду на поправку?

– Це добре. Я поговорю з тіткою Валею, може, вона когось порадить.

– От і добре. Нехай знайде мені няньку, – жінка слабо всміхнулася.

Вероніка пояснила чоловікові, що запропонувала матір.

– Можливо, вона і має рацію, – сказав він. – Можливо.

Вероніка відразу пішла до Кіриної мами і розповіла про ситуацію, що склалася.

– Воно, звичайно, негоже залишати матір у такому становищі, – сказала тітка Валя, – але й навчання не можна кидати. Ксенія стільки сил у тебе вклала, у те, щоб ти не застрягла в цьому селі. Якщо треба кого знайти в доглядальниці, то далеко ходити не треба. Бачила у твоєї сусідки тітки Тоні нового мешканця?

– Ні.

– До неї приїхала жити донька двоюрідної сестри. Та померла, а доньці ніде прихиститися – свого житла в них не було. Ось і приїхала дівчина до своєї двоюрідної тітки. А тітці Тоні хіба погано? Вона вже й у віці, і погано бачить, а тут і помічниця, і жива душа в хаті. Одне погано, що дівчині роботи немає.

– Думаєте, вона погодиться?

– А куди їй подітися? Часи важкі, а жити за щось треба. Ти йди до неї сама, поговори, домовся про умови.

Подякувавши тітці Валі, Вероніка пішла до сусідки. Колись тітка Тоня відрізнялася сварливою вдачею. Напевно, жодної людини в селі не було, з якою б вона не пересварилася, але найцікавіше те, що тітка Тоня швидко відходила і вже через п’ять хвилин забувала про те, що недавно покрила когось лайкою з відбірними матами. З роками її характер пом’якшав, а коли вона стала погано бачити, то всі швидко забули про скандали тітки Тоні.

Вероніка постукала у двері й почула знайомий буркотливий голос:

– У нас не зачинено.

– Здрастуйте, тітко Тоню, – увійшовши, сказала Вероніка. – Як ви тут?

– А! – махнула рукою старенька. – Як може бути в мої роки? Краще скажи, як справи у Ксенії?

– Мама йде на поправку.

– Говори, навіщо прийшла. Не за тим же, щоб дізнатися, як я почуваюся?

– Шукаю людину, щоб наглядала за мамою. Я тут…

– А самій лінь руки бруднити? Міська вже стала, – урвала старенька.

– Мені треба поговорити з вашою племінницею, – не звертаючи уваги на «шпильку» сусідки, сказала Вероніка.

– Треба – так треба. Улю! – крикнула тітка Тоня хрипким голосом. – Вийди! До тебе тут прийшли!

Із сусідньої кімнати безшумно з’явилася дівчина. Швидше за все, вона була ровесницею Вероніки. Висока й дуже худенька, з довгою шиєю й осиною талією. Але не це впадало в око. На видовженому обличчі виділялися її великі, розкосі, виразні, допитливі очі зеленого кольору. Вони були такі незвичайні та гарні, що заштриховували всі недоліки обличчя: гострі вилиці, запалі щоки, блідість шкіри. Темно-русяве волосся Уляни, яке не знало фарби, було вигадливо викладене у високу зачіску. Здавалося, що дівчина зібралася на бал, але не встигла накласти макіяж і змінити потертий і запраний старий ситцевий халатик у дрібний синій горошок на шикарну блискучу вечірню сукню.

– Здрастуйте, – сказала Уля, а Вероніка відзначила про себе, що голос дівчини так само приємний, як і зовнішність.

Вероніка не хотіла починати розмову при тітці Тоні й покликала Уляну із собою у двір. Виявилося, що Уля справді ровесниця Вероніки, що волею долі вона опинилася в будинку двоюрідної тітки й не хоче сидіти в тієї на шиї.

– Роботи ніде немає, а ви ж знаєте мою тітку, – зізналася Уляна, – ні-ні, та й дорікне шматком хліба.

Вероніка розповіла про свою пропозицію, і дівчина охоче погодилася.

– Я б і так вам допомагала, – сказала радісно Уля, – а як ще хоч на харчування щось зароблю…

– І молоко своє буде, і сметана, і сир, – додала Вероніка. – А ліки я буду сама купувати й привозити мамі.

– Навіть не знаю, як вам дякувати, – сказала Уля, і її великі зелені очі стали вологими.

– Давай на «ти», – запропонувала Вероніка.

– Давай!

– Ходімо знайомитися з моєю мамою. Вона в мене дуже хороша. – Вероніка схопила Улю за руку й потягнула за собою в будинок.

Поки Уляна розмовляла з мамою, Вероніка вийшла у двір, сіла на лавку поруч із чоловіком. Назар дістав цигарку, жадібно затягнувся димом.

– Ця дівчина погодилася? – запитав він, випустивши цівкою дим угору.

– Її звати Уля, і вона не проти допомогти нам, – відповіла Вероніка.

– На яких умовах?

– Вони з мамою ділитимуть її пенсію й молоко, а ліки я буду сама купувати й привозити сюди. Ти ж знаєш, що якісні ліки дістати важко, і платити за них доводиться стільки, скільки зажадають.

– Невже цій дівці недостатньо пенсії? – нервово запитав Назар.

– На лікування маминих грошей не вистачатиме, – якомога спокійніше сказала Вероніка. Їй стало неприємно, коли Назар назвав Улю дівкою. Від цього слова віяло вульгарщиною й неповагою, а їй дуже сподобалася дівчина.

10
{"b":"221798","o":1}