– Не знаю, ой, не знаю. Тільки живіт у неї дуже вже великий. Улька сама така худюща, а живіт більший за неї саму. Я хоч і підсліпувата, але це розгледіла. Здається мені, що з нею щось не так, – зітхнула старенька. – Неспокійно мені.

– Усе буде нормально, не переймайтеся. Раз Уля потрапила до рук Гната Максимовича, значить, усе буде добре. Може, прийти і вам що-небудь приготувати?

– Не треба. Картоплю я собі сама відварю, а ти краще до неї сходи, дізнайся, як там вона, а завтра тоді мене до неї зводиш. Домовилися?

– Буде зроблено! – Вероніка підскочила й моторно побігла додому. Їй треба було встигнути приготувати сніданок, поки не прокинулася дитина.

Вероніка здалеку помітила Гната Максимовича, який сидів на лавці біля фельдшерсько-акушерського пункту й курив. Скільки себе пам’ятала Вероніка, він тут працював. Змінювалися санітарки, і тільки він був незмінним і незамінним. При пункті було дві палати. Одна для породіль, друга для хворих. Гнат Максимович був не тільки фельдшером, він і акушер, і терапевт, і взагалі лікував усіх удень і вночі. Тільки в критичних випадках викликав машину з райцентру, щоб направити хворого на лікування до вузького спеціаліста. Якщо потрібна була допомога лікаря серед ночі, то всі бігли до нього додому, знаючи, що його будинок ніколи не замикався. І Гнат Максимович поспішав на порятунок у будь-яку негоду. За це односельці ставилися до нього з великою повагою. Навіть його ім’я вимовляли ввічливо, найчастіше називаючи позаочі «наш Максимович».

– Добрий день! – привіталася Вероніка і, не чекаючи вітання, запитала: – Як там Уля? Не народила ще?

– Народила, – без ентузіазму відповів Гнат Максимович і дістав із пачки чергову цигарку.

І тільки зараз Вероніка помітила, що чоловік чимось заклопотаний.

– З нею… З Улею все гаразд? – обережно запитала вона.

– Не зовсім.

– Я можу її відвідати?

– Не поспішай, – сказав Гнат Максимович, затягнувшись димом. – Сядь, розмова є.

Вероніка тихенько примостилася на краєчок лавки. Їй стало тривожно і страшно.

Вона боялася поставити запитання, просто сиділа мовчки, чекаючи, поки Гнат Максимович докурить. Він зробив останню затяжку й кинув недопалок у металеву бочку з водою, яка була наполовину вкопана в землю.

– Увечері в неї почалися перейми, – промовив фельдшер, – і тільки вчора я вперше побачив її медичну картку. Виявляється, у неї проблеми із серцем.

– Проблеми із серцем? Серйозні?

– Настільки, що їй не можна було заводити дітей. Я, звичайно, відразу викликав із міста кардіолога, бо її відправляти було вже пізно, але в них вічні проблеми із заправкою «швидкої». Ось сиджу чекаю. Обіцяли до обіду привезти фахівця, – сказав Гнат Максимович, вдивляючись у дорогу, – а їх усе немає й немає.

– Пообіцяли – значить приїдуть, – сказала Вероніка неуважно. – Так до неї можна чи ні?

– Сподіваюся, що вони приїдуть вчасно, – зітхнув чоловік. – Я ось про що хотів тебе попросити. Уляна мені не зізналася, від кого народила, але ти запитай її, так, про всяк випадок.

– Вона може й мені не зізнатися. Та й яке це має значення?

– Ех ти! А ще майбутній лікар! – похитав головою Гнат Максимович. – Я ж тобі сказав, що погана вона, бажано б батька знайти про всяк випадок. Мало що…

– Я постараюся дізнатися, – упалим голосом пообіцяла Вероніка. – Її можна погодувати?

– Погодуй. Невідомо, коли їй дадуть поїсти.

– Я пішла.

– Не забудь надягти халат! – гукнув їй навздогін Гнат Максимович.

Вероніка прочинила двері в палату, і перше, що впало їй в очі, – це Уля, яка лежала під крапельницею. Обличчя було білішим від простирадла, яким її прикрили, а губи мали фіолетово-синюшний відтінок. Уля побачила Вероніку, і на її обличчі з’явилася слабка усмішка.

– Улечко, мила, здрастуй!

Вероніка поцілувала впалу щоку дівчини.

– Привіт, – тихо сказала Уляна й погладила руку Вероніки. – Як добре, що ти прийшла. Я так на тебе чекала!

– Хвались, кого народила.

– Там, подивися. – Уля очима вказала на дитяче ліжечко в кутку палати.

Вероніка підійшла, заглянула в ліжечко.

– Їх… Їх тут двоє!

– І обоє мої, – сказала Уляна.

– І хто в нас?

– Дівчинка і хлопчик! – з неприхованою гордістю сказала Уля.

– Ну ти даєш! Оце так молодчина! Вітаю! – вигукнула Вероніка й сіла на стілець біля ліжка подруги. – Сплять янголята. А ти як почуваєшся?

– Думаю, що Гнат Максимович тобі все розповів.

– Я принесла тобі поїсти, – змінила тему Вероніка. – Давай погодую тебе.

– Встигну ще поїсти. Мені треба з тобою поговорити, бо як приїдуть лікарі…

– Про що?

– Про моїх діточок. Я прошу тебе, Вероніко, вислухай мене й не перебивай, у мене дуже мало часу… – почала швидко говорити Уля, немов її хтось квапив.

– У нас буде ще багато часу, – заперечила Вероніка, узявши її слабку худеньку руку у свою. – Ми ще цілий місяць будемо тут, я у всьому тобі допомагатиму…

– Прошу, вислухай мене, – урвала її Уля. – Я не знаю, що зі мною буде через годину. Своїм дітям я дала імена. Дівчинку назвала Діаною, а хлопчика – Тимуром. Прошу тебе, стань для них хрещеною матір’ю.

– Добре, Улечко, добре. Охрестимо твоїх діток…

– Я можу бути спокійна?

– Звичайно!

– Як записати дітей, я вже сказала Гнату Максимовичу. Сьогодні вранці приходила секретар сільради, у неї будуть дитячі свідоцтва про народження. – Уля почала важко дихати, немов задихалася. – Ти запитаєш, навіщо я вирішила народжувати, якщо хвора? Якби ти знала, як я мріяла про дитину! Сподівалася, що все обійдеться, що зі мною буде все добре…

– Так і буде!

– Прошу, не перебивай, – мовила Уля. Було помітно, що їй важко говорити. Вероніка збиралася покликати Гната Максимовича, але Уля затримала її, взявши за руку. – Попроси дітей, коли виростуть, не засуджувати мене… І пробачити… Я знаю, що їм доведеться рости в дитбудинку… Знаю, що в тебе своя сім’я. Я свого часу допомогла твоїй мамі, допомогла тобі… Мені тільки треба, щоб ти хоч раз на рік відвідувала моїх дітей. Зможеш?

– Звичайно, звичайно, зможу! Ти тільки не хвилюйся, – пообіцяла Вероніка.

– Це не порожні слова? – Уля з благанням і надією подивилася в очі Вероніці. – Обіцяєш їх відвідувати раз на рік до повноліття?

– Обіцяю! – впевнено і твердо сказала Вероніка. – Я буду їх відвідувати. Господи! Про що ми говоримо?! Зараз приїде лікар, тобі допоможуть…

– Шкода, що я не зможу своїй донечці зшити сукню на випускний вечір, – із сумом мовила Уля.

– Я пошию їй найгарнішу сукню, – сказала Вероніка, щоб утішити Улю.

– Ти зшиєш їй сукню? – В очах Улі заблищали сльози. – Спасибі тобі, сестричко. Тепер я спокійна.

– Улечко, – Вероніка раптом згадала про прохання Гната Максимовича. – Поки ти будеш в лікарні, можливо, хай за дітьми догляне батько?

– У них немає батька. Він бачив мене вагітну, але… Він їх не визнає.

– І все-таки хто він? – запитала Вероніка, почуваючись дуже незручно.

– Ти дізнаєшся… Потім… Потім… Потім їм розповіси… – Уля почала заговорюватися, і Вероніка схопилася, щоб покликати фельдшера, але в цей час різко відчинилися двері і в палату швидкою ходою увійшли люди в білих халатах.

– Звільніть палату! – наказав лікар.

Вероніка пішла на вихід, але її зупинив голос Улі. Він пролунав чисто й голосно:

– Обіцяєш їх відвідувати?

– Обіцяю! – крикнула Вероніка вже від дверей.

Вона вийшла з будівлі, сіла на лавку. Вероніка так і не встигла погодувати Улю. Утім, у неї ще був час до годування сина, і вона вирішила дочекатися, поки Улю будуть відвозити до лікарні. Тоді вона віддасть продукти на машину. Буде їй хоч на один день поїсти.

Вероніка почала нервуватися, коли минула година, а з будівлі ніхто не виходив. Погане передчуття охопило її душу, холодком проповзло по спині. Потім час зупинився. Вероніка без кінця поглядала на наручний годинник, навіть постукала по ньому пальцем і приклала до вуха. Годинник цокав, але стрілки рухалися черепашачим кроком. І тільки через півтори години на ґанку з’явилися міські лікарі. Вони попрощалися з Гнатом Максимовичем і так швидко промчали до автомобіля швидкої допомоги, що Вероніка не встигла й рота розтулити. До неї підійшов Гнат Максимович, жестом указав на лавку. Нічого не розуміючи, Вероніка мовчки сіла. Чоловік присів поруч, закурив.