Я, звісно, не міг відтворити в пам'яті усієї блискучої конструкції кореспондентового спічу, але позбавлений третини слів зміст від цього не постраждав, а навіть набрав, як видавалося, метафоричної прозорості і сповідальницького шарму. Тож у якомусь змаразмінні духовного очищення мені забаглося раптом пом'янути погиблих тут чи то ченців, чи то лунатиків, чи просто ідіотів, а може, навіть віддати шану загадковому аґенту-пацієнтові-послушнику, який пустив за вітром увесь вокзал-концтабір-монастир.

Я відчинив двері, спустився на підніжку, дістав із планшетки ракетницю і випустив у досвіткове небо густо-малинову зорю. Потік повітря відразу збив її назад, вона недовго яріла, віддаляючись і випускаючи пасма ягідного диму, а потім згасла. Я проводжав її поглядом так, ніби вона була астрономічним, а не піротехнічним явищем.

Раптом хтось ухопив мене за ремені і втягнув у тамбур.

Я різко обернувся.

То був військовий кореспондент. Він штовхнув ногою двері, схопив мене за вилоги й заверещав:

— Ти що собі дозволяєш, сволото?! Ти ідіот чи зрадник?! Сигнальна ракета вночі! Ти знаєш, чим це може скінчитися? Ілі ти савсєм мудак?

«Савсєм мудак», — подумки відповів я на пароль, а вголос сказав:

— Чого ти? Чого ти стрімаєшся? Попустися. Ішов би краще бавитися із своєю дівчинкою.

Зненацька — я навіть подивувався такій різкій метаморфозі — він якось знітився, обм'як і відпустив мене. Потім відійшов у інший кут тамбура і там, відвернувшись до вікна, закурив. Декілька разів глибоко затягнувся, випускаючи дим на скло.

Я вже хотів відчалювати, коли він прохрипів якось криво, не обертаючись, напевне, витягаючи зубами сигаретний фільтр:

— Знаєш, найсмішніше те, що вона і справді виявилася незайманою.

— Ет, — сказав я, відчиняючи заново двері, - не гризися. Чого тільки не трапляється в житті.

І вже опускаючись на підніжку, додав якомога веселіше:

— Та ще й в новорічну ніч!

Тримаючись за поручень і видивляючись, як з-під вагону вибігає — немов конвеєрна стрічка хлібокомбінату — колія, я намагався загадати, як потрібно згрупуватися, які м'язи розслабити, а які напружити перед стрибком. Однак пригадав небагато. Доводилося покладатися на пам'ять тіла. Тож коли після розвилки понеслися вздовж рейок пласти низькокристалічного пилу, я відокремився від материнського організму потяга і скочив задом і назад, задом і назад, ще в польоті починаючи бігти й відхиляючись якомога більше на спину, як учили мене численні інструктори; і, на моє притлумлене падінням здивування, все справді вдалося — мене не розмазало в пизду й не покалічило, я лише примудрився відірвати підошву від лівого черевика і роздерти до крові коліно, але то було пусте: до станції Монмантр залишалося яких шістдесят кілометрів, а до павільйону #3 — я дійду, навіть накульгуючи, щонайбільше за півгодини.

Я таки вибрався надвір і побіг вулицею, котра вела до мосту. Був початок осені, погода стояла холодна, а я був одягнений лише в майку і спортивні штани. Тож я біг, аби зігрітися.

В руці стискав великий кавалок господарського мила: нарешті я скупаюся, відмиюся після усіх пригод.

Перспектива крижаної вересневої купелі не лякала мене, навпаки, я уявляв собі це занурення як замалим не друге хрещення.

Я добіг до кінця вулиці, перетнув не більшу за поштову марку площу, і переді мною відкрилася за плетивом автомобільних віадуків панорама ріки.

Протилежний берег, до котрого проростав ажурний залізничний міст, губився в клаптях сизого туману.

Вода виглядала сталевою від низько навислого неба, вона несла свою металургійну міць неспішно, спокійно, впевнено і сито — кораблетрощ на сьогодні не заповідалося.

Проте дістатись до води виявилося непросто: автомобільні розв'язки були насправді зав'язками, хитросплетеним вузлом, лабіринтом, остаточно загубитися в якому мала допомогти система дорожніх знаків із виразною перевагою різноманітних табу.

Оскільки я не був жодним автом, мене ці заборони на стосувалися, однак існувала одна, найзагальніша, пропедевтична — пішоходам узагалі не дозволялося заходити на віадуки.

Мені абсолютно не потрібні були сьогодні клопоти з поліцією, та до води я мусив добратися, хоч би там що. Тому я зачаївся за кущем на найвищому переїзді і почав чекати слушного моменту.

Слушним моментом тодішня моя уява вважала якийсь каскадерський трюк — образ, вочевидь почерпнутий із колективного досвіду авантюрних фільмів, що я їх свого часу без міри оглядав.

Але з усіх фортелів, які підсовувала пам'ять, чомусь здебільшого згадувалися непридатні зараз способи скидання трупів із капоту, збивання зомбі бампером, стрибки на мотоциклі з вікна у вікно, переїзд крізь полум'я кабріолетом і подібна бридня.

Сам я вмів лише зістрибувати з транспортних засобів на повному ходу, що було тематично близько, але практично не мало зараз жодної користі. Обсервуючи крізь запилюжене листя гарденії рух на нижньому ярусі, я подумав, що найлогічнішим було б проникнути в якесь авто і, скориставшись топографічною обізнаністю водія, виїхати якомога ближче до ріки.

Однак як тут потрапиш до авта?

Практикувати автостоп з моїми спортивними штанами, майкою і милом було б не тільки безнадійно, але й з огляду на поголовне фіскальство політкоректних громадян — ризиковано. Спробувати догнати на підйомі вантажівку й забратися в кузов, звичайно, можна, але мене ще поболювало забите коліно, та й навряд чи я догнав би що-небудь босяка…

Раптом внизу показалася помаранчево-чорна сміттярка (діагональні смуги завширшки сантиметрів п'ятдесят). Вона саме долала віраж на крутому узвозі і густо пахкала смердючим димом. На щастя, мала відкритий верх, і коли опинилася просто піді мною, я, недовго думаючи, вискочив з-за куща, як наркоман із конопель, і стрибнув прямо на чорні пластикові мішки.

Найцікавіше виявилося не те, що я таки влучив у кузов і не гепнув дупою на асфальт — а те, що кінематографічні обіцянки гарантовано м'якого приземлення не справдилися: у мішках були якісь відходи будівництва — камінь, бите скло, старий паркет, здерті шпалери. Саме шпалери й урятували мене. Якби не амортизація зіжмаканого паперу (на шпалерах ритмічно повторювався малюнок гвинтових сходів), я покалічився б і був би безславно похований на міському смітнику. Щоправда, коли я видерся мішками нагору й ухопився за борт, виявилося, що сміттярка їде в протилежний від ріки бік. Довелося знову повторювати фінти із зіскакуванням на ходу, потім — продиратися крізь чагарі до залізничного мосту — нецікава в сумі виходила історія.

Тим паче в чагарях, без сумніву, гніздилися бомжі, алкаші і наріки — в залежності від густини заростів у кожної групи було своє місце, — а що в моєму теперішньому стані я не мав жодного бажання ні з ким спілкуватися, то довелося кружляти доволі довго.

На щастя, під мостом усупереч розповсюдженим стереотипам не виявилося жодного клошара.

Зате схил був крутий, земля — волога від учорашнього дощу, і — жодного деревця чи кущика, за які можна було б ухопитися. Я лапав руками жовту траву, бліде коріння, ковзався, з'їжджав на спині, найбільше потерпаючи, що загублю мило; в мене навіть кишені не було, щоб його заховати, до нього начіплявся бруд і листя, а понадто — пісок: він просто-таки впресовувався в коричневий брусок, і той потроху перетворювався на брусок наждачний, що в принципі, з огляду на мій занедбаний санітарний стан, можливо, навіть мало якийсь вищий гігієнічний сенс.

Врешті-решт, натрапивши ногою на виступ закопаної бетонної плити, я завис у півметрі від води — зблизька ріка не виглядала мертвою й сталевою, зате у ній відчувалася прихована потуга, що вселяла панічний жах. Згори тимчасом налетів гуркіт металевих конструкцій: по мосту мчав поїзд…