На прикордонній станції, де колія переходила у вузьку і поїзд стояв мало не дві години, змінюючи колеса, я вийшов, щоби купити в місті зубрівки і, може, з'їсти у в'єтнамців твердого рису з овочами.

(Зміна коліс була, звичайно ж, компромісом. Адже звуження колії передбачало й загальне зменшення масштабу: компактність — одна із традиційних вартостей Старого Світу. Однак що можна було вдіяти з нашим Східним Експресом? Ото лишень хіба й поміняти колеса, всю решту розмірів пропускаючи контрабандно.)

Місто виглядало дуже дивно, ніби після бомбардування. Властиво, то були самі руїни, але не звичайні, присипані попелом, уламками й воєнним сміттям руїни, а руїни плекані, доглянуті, свіжопомальовані в яскраві ярмаркові кольори. Кожен дріт арматури, що стирчав зі стіни, немов би виконував своє функціональне призначення, кожен фрагмент стіни ніс певне естетичне навантаження (ну бо не конструктивне ж!), кожна цеглина, здасться, мала своє чітко вирахуване місце. Може, це був задум крейзанутого архітектора, а може, сліди розрухи було вирішено в такий спосіб зберегти задля історичної пам'яті, скажімо. Вцілілі вітрини виблискували вимитим склом, а ті, з яких скло осипалося, були оздоблені білбордами, неоном і слугували входом до споживацьких оаз. Роздроблене скло так і лежало поруч, але кожен шматок був дбайливо відмитий і, повернений на властиве місце, коштовно іскрився на сонці.

Словом, дивне то було місто.

Я йшов незнайомими вулицями, намагаючись не надто віддалятися від вокзалу, теж, зрештою, вщент зруйнованого.

Попри все, попри всі ці уламки й руїни загалом складалося враження доглянутості й ситості, притаманних справжнім європейським центрам. Йшла жвава торгівля, рясніло від реклам, і радісні мешканці дефілювали з виглядом якоїсь аж надмірної гідності.

Я поміняв долари в обмінному пункті без даху й вікон, купив зубрівку в супермаркеті, від якого залишився один фундамент, і подався шукати в'єтнамців.

Проходячи однією вулицею, помітив якесь пожвавлення. Підійшовши ближче, зрозумів, у чому справа. Там, на цілком збереженій бруківці лежали:

здохлий щур; гігантський, просто-таки гігантський білий арктичний вовк, прохромлений відповідних розмірів дерев'яним мечем; опудало кабана.

Найбільшу цікавість, зрозуміло, викликав вовк — коло нього зупинялися сім'ї з дітьми, спалахували лампи фотоапаратів і товклися продавці сувенірів.

В'єтнамців і сліду не було.

Тоді я подумав про Макдональд, бо грошей на дорожчу кнайпу навряд чи вистачило б. Але жовтого «М» ніде не було видно. Та й навряд чи пасував би цей логотип, наквецьканий захланними янкі без дотримання елементарної каліграфії, до випуцуваних, вицяцьканих, впорядкованих руїн, де на уламках цегли ще виднілося тавро «цісарсько-королівський». До того ж етика швидкого харчування вимагала б якогось модерного павільйону, а це було б уже зовсім недоречно серед цієї розкоші фрагментарності.

На розі якогось майже не зруйнованого будинку зібрався гурт молоді. Можливо, це були байкери, бо я помітив новенький Harley Davidson, такий же неприродній тут, як і гіпотетичний Макдональд. Я відразу зрозумів, що це представники… ну… скажімо так… не вищих сил, ні… радше… реальної влади. Ясна річ, пройти повз них непоміченим мені не вдалося. Зав'язалася розмова. Всі мої скарби (нотатник, бритва, Загір) іще були при мені, тож я залишався таким же беззахисним і загроженим, як і в поїзді. Розмова точилася цілком дружелюбно, а дві дівчини тієї глянцевої вроди, яку тиражують ілюстровані журнали, навіть почали недвозначно загравати зі мною. Вони повели мене вгору сходами, які, починаючи з поверху десь так третього, пішли догори просто неба — стіни не збереглися. Дівчата хотіли показати мені вцілілу на одному з поверхів ванну. Ванна справді виявилася майже неушкодженою (хіба трохи облущилась емаль), чисто вимитою, крани системи Hansa, як і все в цьому місті, вилискували на сонці, водогін функціонував бездоганно. Дівчата запропонували мені скупатися втрьох і почали напускати воду. Одна з них вийняла з сумочки різнокольорові кульки пахучого екстракту для купелі, інша почала стягати через голову легку сукенку. Сміючись, вони поводилися звабливо, щоб не сказати розпусно. Пропозиція прийняти ванну втрьох видалася мені такою спокусливою, що я перелякався й кинувся навтіки. Збігши сходами, що знову увійшли у тінь забудови, я вискочив на вулицю й погнав у бік вокзалу. Згори котився заливистий дівочий сміх. Ззаду погрозливо загарчав Harley Davidson, але переслідування не настало.

Я пробіг повз вовка, прохромленого мечем, повз супермаркет на фундаменті, повз обмінний пункт і вже потроху наближався до звалища, яке називалося вокзалом. Однак потрапив у плетиво якихось вуличок.

Це явно був той привокзальний лабіринт, у яких зазвичай губляться лохи-приїжджі й де точиться нелегальна торгівля, відбуваються кишенькові крадіжки, а на особливо упердливих чекають гадалки, наперсточники й фіктивні таксисти.

Ніхто на мене особливо не звертав уваги, але про те, щоб запитати дорогу, не могло бути й мови, тим більше що фенотипи перехожих ґвалтовно змінювалися в бік якоїсь перебільшеної потворності. Напочатку я думав, що це враження викликане манерою вдягатися — яскраве панківське лахміття, доповнене кольоровими фризурами, пірсінґом, татуюванням, — але згодом побачив, що тут переважають довгі носи, плескаті лоби, дебільні очі, слиняві роти — суцільна кунсткамера. Натомість будівлі були цілі, дарма що обшарпані — куди й поділися руїни. Ще одне свідчення того, що я заблукав, і то заблукав безповоротно. Найкраще було йти не зупиняючись, але в якомусь провулку я спіткнувся, і мене відразу оточили.

Цікаво, що міг означати той арктичний вовк? У тому, що він справжній, не виникало жодних сумнівів. Як і в тому, що меч — бутафорський.

Легенда про Нібелунгів?

Ще надто східно. Та й що говорить та легенда?

Друїди? Хто вони, оті друїди?

Шлях аріїв? Тоді де заєць? Де заєць, враг його візьми?

Я маю невротичну звичку час від часу перевіряти, чи не згубив, бува, найціннішого. Чи не вкрали мені. Мацаю у торбі чи в кишенях.

За цим заняттям мене й застають, як правило, злодії.

— Ого, ого, красівий какой, маладой, — тараторила одна із сіамських близнючок, хапаючи мене за руку, якою я саме намацував у торбі свої скарби. На голові у неї стирчали зелені клоччя. Її сестра, червона й гладко зачесана, висловлювалася стриманіше, з осудом:

— Не «красівий-маладой», дурепо, а гарний та юний…

— А ти мне, сука, не указ!

— Указ чи не указ, а я таки старша.

Товариство зареготало. Близнючки зрослися нижче пояса і мали на двох три ноги. Я здогадався, що це Полі-Ксена.

Поки вони сварилися, до мене звернулася лиса почвара з накладним носом:

— Похмелиш мене, солдатику?

Я з готовністю витяг зубрівку. Пляшка пішла по колу.

Якась дилда в шкіряній камізельці на голе тіло, зробивши затяжний ковток, виригнула:

— Оце, дєвки, кавалєр, бєз лішніх слов, бєз уговоров!