Но це сталося пізніше, а тоді Катерина, не будь дурою, догнала, що її канкрєтно розвів реальний живий чувак, ну і, це сáме, каже Кемпелену — продай, продай шахматиста, бабла нємєряно відвалю, а той — ні фіґа, самому треба, діло, тіпа, не в бабках, а в принципі, карочє, нагнав пурги; тоді, каже Катька, як ти такий крутий, зроби для мене такий самий апарат, токо не для шахмат, а для трахання, і шоби дер, як справжній турок, і член згинався, як у Казанови, і шоби заводити не часто треба було, тоїсть тіпа перпетум-мобіла з болтом, а чувак не вдуплив, шо діло серйозне, залупився, карочє, і попав під каток: царіца видала тєлєгу розстріляти нафік автомат разом із чуваком, який її розвів.

…почалося цікаво, й невдовзі довкола столу утворилося щільне коло глядачів. Напір, цікавість, хрускіт пальців і, найголовніше — шурхіт шепотіння, який переривався голосним і роздратованим «пст!» — вимучували його: він живо уявляв цей хруст, і шелест, і набридливе тепло, якщо не надто глибоко занурювався в шахові безодні. На периферії зору він бачив ноги роззяв, що товпилися довкола, і чомусь його особливо дратувала, посеред усіх цих темних штанів, пара жіночих ніг в лискучих сірих панчохах. Ці ноги вочевидь зовсім не зналися на грі, незрозуміло було, навіщо вони тут. Сизі, з гострими носаками і манірними ремінцями туфлі нехай би цокотіли по бруківці, — подалі, подалі звідсіль. Зупиняючи годинник, записуючи хід або знімаючи виграну фігуру, він скоса поглядав на ці незворушні ноги і лише за півтори години, коли виграв партію і підійнявся, обсмикуючи камізельку, — усвідомив, що ці ноги належали його нарече…

Але треба віддати належне Вашому предкові, пане Окрю, ваш предок Фаркаш Кемплені виявився людиною направду шляхетною: він викрадає мого безногого прадіда, переправляє його за кордон (сконструювавши йому, до речі, знамениті механічні ноги, так що Воронський міг навіть бігати, і ніхто не запідозрив би в ньому ампутованого каліку), а сам замикається в апараті.

Царіца руска, блін, ну, це сáме, карочє тіпа надумала зробити шоу з екзекуції, нагнали масу лохів на стадіон, феєрверки там, хуйо-муйо, дєтки по причасті, шаріки разноцвєтні, сєрпантіни-конфєтті, біґмаки, пиво, всі ділá, по крайній мєрі канало тіпа під чісто карнавал там, танци-шманци, дєвки топлес, клоуни і проча шушваль, всі думали, шо то всьо по пріколу, пальнуть в андроїда холостими і з кінцями, і даже солдати в етіх, в плюманжах, ілі што, не в курсі тіпа були, шо патрони боєвиє, карочє, фішка така, шо ніхто ні хєра не догнав, даже коли по турку дали пару очєрєдєй із калашів і чалму його довбану нафік знесло і кальоса із сундука повикатувалися, но прікінь, зеркала остались целі, такий заєбісь хардяк, покручє майкрософта, і, це сáме, турок тіпа стоїть уже роздовбаний, а вокруг усі пляшуть, народ, карочє, гуляє, кругом бухло, цвєти і бєспрєдєл.

…грати особливо обачно. Спочатку все йшло тихо, тихо, ніби скрипки під сурдинку. Гравці обережно займали позиції, щось висували вперед, але ввічливо, без ознак найменшої загрози, — а якщо загроза й була, то цілком умовна, — радше натяк супернику, що он там незле було би влаштувати прикриття, і суперник, посміхаючись, немов усе було невинним жартом, укріпляв, де треба, й сам потрохи виступав. А потім, ніби мимоволі, ніжно задзвеніла струна. Це одна з ворожих сил зайняла діагональну лінію. Однак і у відповідь відразу тихесенько намітилась якась мелодія. На мить затріпотіли таємничі можливості, і знову тиша: ворог відійшов, втягнувся. І знову якийсь час супротивники, ніби й не думаючи нападати, займалися благоустроєм власних квадратів, — щось там плекали, підправляли, підрівнювали, — аж раптом несподіваний спалах, швидке арпеджіо звуків: зіткнулись дві мізерні сили і разом зметені взаємною анігіляцією: віртуозний рух пальцями, і знята з дошки вже не безтілесна сила, а важкий жовтий пішак; зблиснули в повітрі ворожі пальці, і, своєю чергою, сконав під полем на столі чорний пішак із відблиском на касці. І позбувшись цих двох зненацька одерев'янілих шахових величин, гравці позірно заспокоїлися, забули про спалах: утім на місці поєдинку ще не вихолов трепет, щось усе ще намагалось оформитися. Та звукам цим не вдалось увійти в бажане співзвуччя, — якась інша, густа й низька нота загуділа осторонь, і суперники, покинувши все ще вібруючий квадрат, зайнялись іншим краєм поля. Але й тут нічого не вийшло. Фанфарними голосами перекинулися дві найсуттєвіші шахові сили, і ось знову обмін убитими, перевтілення цих сил у різьблені, вилискуючі лаком ляльки. А потім була довга-довга пауза роздумів, коли із однієї точки послідовно вивівся й закінчився поразкою десяток уявних партій, як раптом вималювалася чарівна, кришталево-крихка комбінація, — та з легким дзвоном розсипалася після ходу у відповідь. Однак і ворог нічого не міг вдіяти, і виграючи час (а час у шаховому всесвіті безжальний) — суперники кілька разів повторили ті самі ходи: атака й захист, напад і оборона, — та при цьому обидва думали над скомпільованою комбінацією, котра нічого спільного з цими механічними ходами не мала. І ворог врешті на цю комбінацію зважився, і відразу якась музична буря охопила поле, й довелося в ній шукати той потрібний виразний маленький звук, що його можна було б роздути в громову гармонію. Тепер усе на дошці дихало життям, то зосереджуючись на одному, то притьма зникаючи; на секунду полегшення від зникнення двох фігур, і знову — фуріозо. У прекрасних темних хащах блукала думка, зустрічаючи там тривожну думку ворога, що шукала те ж саме…

А коли імпреза скінчилася, публічність розійшлася і надворі стемніло, закривавлений і ледве живий Кемпелен, Ваш пращур, пане Окрю, видобувся з апарата і поповз до найближчого сховку, де його вранці, непритомного знайшли посполиті городяни, а що були порядні та сердобольні, то не віддали поліцаям, а завезли до докторів, у яких він, залишаючись анонімом, і перебув час видужання, та вже навіки залишився неповносправним, і так ото, пане Окрю, Ваш предок врятував мого прапрадіда, і хоч обидва зосталися каліками, та дякуючи їм ми тепер жиємо й можемо собі так мило балакати, прошу брати печиво, тепер такого не печуть. Хоч правду кажучи, не знаю, як ми си можемо тутка-во мило балакати, бо так направду, то жаден з них, ані Воронський, ані Фаркаш не спаслися, всьо то лиш файні легенди, шо так скáжу — бравий Воронський на границі так ся рознервував, жи побіг від митника, запомнивши про штучні ноги, і по тім бігу його пізнали й засадили цюпи, а потім вислали на Сибір, де він, небога, Богові душу й віддав, а Кемпелена ніхто й не думав підбирати, де Ви бачили, прошу пана, жеби москаль кого рятував собі на шкоду, помер Ваш Фаркаш, як пес під плотом, прости Господи, і душу його грішну упокій, так жи я зеленого поняття не маю, як ми з вами на сей світ прийшли, маючи таких безталанних, хоч і славних предків. Але, як видите, яким'сь чудом жиємо, і треба тішитися, пане Окрю, цій нагоді, а не варчати, жи все без сенсу і життє до дупи. Таже розгляньтеся доокола, як пташки співають, як сонечко світить і нарід Бога славить. А тоті Ваші манихейські, перепрошую, теорії, жи всесильному Отцеві нашому нічого не вартувало створити весь сей світ, аби випробувати одну-єдину душу, при тому Свою Власну, тоті теорії викиньте з голови якнайскорше і писаниною своєю не спокушайте молоді серця, бо я, прошу пана, дивлюся телевізор і знаю, що в нас прекрасна молодь, і на відміну від Вас я вірю в спасіння, прошу брати печиво, нічого-нічого, я потім все повитираю та й попрятаю, не филюйтеся. А тепер, прошу пана, я би'м, той-во-во, х'тіла би'м Вам показати того турка, що як Ви добре здогадалистеся, є тепер у нас, тілько не в історичнім музеї, як ви си думали, а тутка во, в моїм покою стоїть, міль його цілком погризла, але всьо решта цілком в пор'ядку, можете бачити, він, скурдий син, ше не дограв своєї остатньої партії, як си надумаєте, то можете дограти, дежа вю.