– Ви коли-небудь розповідали цю історію? – спитав я. – Бо я чую її вперше.
– Про те, як я вирізав кулю з руки справжнього нащадка Артура? Ельда з Ельда? Ні, досі ще нікому і ніколи. Бо хто б мені повірив?
– Я вірю, – сказав я. – І дякую вам. Ця куля могла його отруїти.
– Нє, нє, – зі смішком заперечив Піві. – Його не могла. Кров Ельда надто сильна. Якби я був боягузом… чи бридливим… він би сам це зробив. А так він дав мені можливість приписати собі більшу частину заслуги за банду Ворон, і відтоді я шериф. Але скоро вже ним не буду. Це діло зі шкуряком було для мене останньою краплею. Я бачив достатньо крові й не горю любов’ю до загадок.
– А хто посяде ваше місце? – спитав я.
Здавалося, запитання його здивувало.
– Мабуть, ніхто. Шахти знову закриють через рік-два, тепер уже назавше, а рейки в такому стані, як вони зараз є, протримаються недовго. Разом ці дві події доб’ють Дебарію, яка за ваших дідів була ошатним містечком. Той святий курник, який ви точно проминали дорогою сюди, ще, мабуть, існуватиме, а крім нього не буде ніц.
В очах у Джеймі з’явився стурбований вираз.
– Але що буде, поки цього не сталося?
– А нехай фермери, бандерші і картярі проваляться під три чорти. Мені до них діла нема, чи то вже скоро не буде. Але я не піду, поки не владнаємо цю справу, так чи інак.
– Шкуряк напав на жінку в Безтурботності, – сказав я. – Сильно її пошматував.
– А ви там були, га?
– Жінки перелякані. – Я подумав і згадав ніж, причеплений до ноги завтовшки як стовбур молодої берези. – Усі, крім настоятельки.
Шериф усміхнувся.
– Еверлін. Ця й самому чорту в пику плюне. А якби він забрав її з собою в Ніс, то за місяць вона б там уже верховодила.
– Ви не маєте здогадів, ким міг би бути цей шкуряк, коли він у людській подобі? – спитав я. – Якщо маєте, скажіть, прошу. Бо, як сказав мій батько тому колишньому шерифу Андерсону, ці землі не у нашому віданні.
– Імені я вам не назву, якщо ви це маєте на увазі, але дещо все-таки для вас маю. Ідіть за мною.
За його столом відкривався арковий прохід у тюрму, побудовану у формі літери Т. Саме туди шериф нас і повів. Я нарахував вісім великих камер вздовж центрального проходу і дюжину маленьких у коридорі, що його перетинав. Усі були порожні, крім однієї з менших, де коротав вечір у дрімоті на солом’яній підстилці п’яниця. Двері в його камеру стояли відчинені навстіж.
– Щоб ви знали, колись усі ці камері були заповнені по п’ятницях і в день платні, – сказав Піві. – Сюди набивалося повно п’яних ковбоїв і робітників з ферм. А тепер майже всі вночі сидять по домівках. Навіть у п’ятницю і день платні. Ковбої у своїх бараках, робітники – у своїх. Ніхто не хоче хитаючись брести додому і здибати шкуряка.
– А шахтарі з соляних шахт? – спитав Джеймі. – Їх ви теж саджаєте?
– Нечасто, бо в них є свої салуни в Малій Дебарії. Цілих два. Огидні кубла. Коли шльондри тут у нас у «Веселих хлоп’ятах», «Розбитому щасті» чи «Байдер-Ві» стають надто старі чи надто хворі, щоб приваблювати клієнтуру, вони опиняються в Малій Дебарії. Сільчаники, коли нажлуктяться «Білої сліпоти», не надто зважають на те, є в повії ніс чи ні, головне, щоб її солодка принада була на місці.
– Чудово, – пробурчав собі під ніс Джеймі.
Піві відімкнув одну з великих камер.
– Заходьте-но сюди, хлопці. Паперу в мене катма, зате є крейда, а стіна тут хороша, гладенька. І тут нікого нема, якщо, звісно, старий Солоний Сем не прочумається. Але він рідко встає до заходу сонця.
З кишені твілових штанів шериф видобув величенький шмат крейди і намалював на стіні якусь довгу коробку з зубцями вгорі, по всій довжині. Виглядали вони як ряд перевернутих літер V.
– Оце вся Дебарія, – сказав Піві. – Отут залізнична колія, якою ви приїхали. – Він намалював низку «решіток», і я згадав машиніста й старого, який прислуговував нам як дворецький.
– Пердунчик зійшов з рейок, – сказав я. – Ви можете зібрати людей, щоб допомогли поставити його на місце? У нас є гроші, щоб заплатити їм за працю, та й ми з Джеймі радо попрацюємо разом з ними.
– Не сьогодні, – з відсутнім поглядом сказав Піві. Він вивчав карту. – Машиніст досі там?
– Так. Він і ще одна людина.
– Я відправлю по них Келліна і Вікку Фраїв на возі. Келлін – мій найкращий помічник… двоє інших небагато варті… а Вікка – його син. Вони їх заберуть і привезуть сюди ще до сутінків. Час є, бо о цій порі року дні ще довгі. А поки що, хлопці, зосередьтеся. Ось залізнична колія, а ось Безтурботність, де скалічили ту бідолашну дівчину, з якою ви балакали. На Великій дорозі, як розумієте. – Він намалював маленький квадратик для Безтурботності й поставив у ньому хрестик. На півночі від жіночого притулку, ближче до зубців на його карті вгорі, поставив ще один Х. – Це те місце, де було вбито Йона Куррі, вівчаря.
Ліворуч від цього Х, але загалом на тому самому рівні, тобто під зубцями, шериф намалював наступний хрестик.
– Ферма Алора. Семеро вбитих.
Ще далі ліворуч і трохи вище з’явився новий крейдяний Х.
– Ось ферма Тімберсміта на Чистих Височинах. Дев’ятеро вбитих. Це там ми знайшли голову маленького хлопчика, настромлену на палю. Довкола неї скрізь були сліди.
– Вовк? – спитав я.
Шериф похитав головою.
– Ні, якийсь наче великий кіт. Спочатку. Та перед тим, як ми загубили слід, відбитки перетворилися на щось подібне до копит. А потім… – Він хмуро на нас глянув. – Відбитки ніг. Спочатку здоровецькі, як у велетня, але поступово вони все меншали й меншали, аж поки не стали такими, як у будь-якої людини. Та хай там як, на сланці ми їх загубили. Може, якби з нами був ваш батько, сей, цього б не сталося.
Шериф узявся далі малювати карту, а коли закінчив, то відступив убік, щоб ми могли добре її роздивитися.
– Мені завжди казали, що у хлопців вашої породи мають бути не лише спритні руки, а й гострий розум. То що ви тут бачите, на цій карті?
Джеймі зробив кілька кроків уперед між рядами матраців (мабуть, цю камеру було призначено для багатьох гостей, яких приводили сюди за хуліганство в нетверезому стані) і провів кінчиком пальця по зубцях на верхівці карти, трохи їх розмазавши.
– Тут усюди соляні шахти? Вони йдуть по всій довжині підніжжя пагорбів?
– Так. Соляні скелі, так називають ті пагорби.
– А де Мала Дебарія?
Піві позначив містечко шахтарів ще одним хрестиком. І він виявився близько до Х на тому місці, де вбили жінку й картяра… бо вони прямували в Малу Дебарію.
Джеймі ще трохи пороздивлявся карту, а потім кивнув.
– Здається мені, що шкуряк може бути кимось із шахтарів. Ви теж про це думаєте?
– Еге ж, сільчаник, хоча кількох із них теж роздерли. У цьому є сенс – якщо в такій божевільній справі, як ця, взагалі щось може мати сенс. Нова копальня набагато глибша, ніж старі, і всім відомо, що в землі водяться демони. Може, якийсь шахтар на такого натрапив, розбудив, і той у нього вселився.
– А ще в землі є речі, залишені Великими Древніми, – нагадав я. – Не всі вони становлять небезпеку, але де які доволі-таки небезпечні. Можливо, одна з тих давніх речей… як їх називають, нагадай-но, Джеймі?
– Артифакс, – сказав він.
– Так. Може, це котрась із них в усьому винна. Хтозна, а раптом цей тип зможе нам розказати, якщо залишимо його в живих?
– Оце вже навряд, – прогарчав Піві.
А як на мене, то можливість була. Якби ми змогли його вирахувати й узяти засвітла.
– Скільки там тих сільчаників? – спитав я.
– Не так багато, як було в давні часи, бо зараз, бачте, працює тільки одна копальня. Я б сказав, не більше… двохсот.
Ми зустрілися поглядами з Джеймі, і в його очах я побачив іскорки сміху.
– Спокійно, Роланде, – сказав він. – До Свята Жнив опитаємо всіх. Якщо поквапимося.
Він перебільшував, звісно, але я вже розумів, що стирчати нам у Дебарії щонайменше кілька наступних тижнів. Та навіть якби нам на допиті трапився шкуряк, не було певності, що ми зможемо його вирахувати, бо він міг виявитися майстерним брехуном чи не відчував би за собою провини, щоб її приховувати. Його денне «я» могло ні сном, ні духом не відати про походеньки «я» нічного. Я хотів, щоб зі мною був Катберт (той умів пов’язати між собою речі, в яких, здавалося, не було нічого спільного) і щоб був Алан, котрий умів читати думки. Але Джеймі теж годився. Зрештою, він помітив те, що я мав би побачити сам, те, що було в мене перед самісіньким носом. В одному ми з шерифом Піві були одностайні: я так само, як і він, ненавидів загадки. І за все своє довге життя так їх і не полюбив. Я не вмію їх розгадувати, мій розум працює в іншому напрямку.
