Литмир - Электронная Библиотека

– А скільки ж вам років? – поцікавився Джейк.

– Після того як мені виповнилося сто двадцять, я втратив лік рокам. Знаєте, на цьому боці дверей час короткий.

На цьому боці дверей. Спогад про якусь давню оповідку знову промайнув у пам’яті Роланда, та майже одразу ж і зник.

– Ви йдете слідом за ними? – Старий показав на рухому стрічку хмар у небі.

– Так.

– До Калій чи за їхні межі?

– За межі.

– До великої пітьми? – Сама думка про це, здавалося, стривожила і водночас зацікавила Бікса.

– Ми йдемо своїм шляхом, – сказав Роланд. – Яку плату ти з нас візьмеш за перевезення, сей поромник?

Бікс розсміявся надтріснутим і радісним сміхом.

– Яка користь із грошей, коли їх ні на що не витратиш? Худоби у вас нема, а їжі в мене більше, ніж у вас, це ясно як Божий день. А ще ви можете націлити на мене револьвер і примусити вас перевезти.

– Та ви що! – шоковано мовила Сюзанна.

– Я знаю, що ви цього не зробите, – заспокійливо махнув рукою Бікс. – То розбійники могли б… а потім, переправившись на той бік, ще й пором мій спалили б. Але справжні чоловіки зброї нізащо б такого не зробили. І жінки теж, напевно. Місіс, ви, здається, неозброєні, та з жінками ніколи не маєш певності.

Сюзанна ледь помітно всміхнулася і нічого не відповіла.

Бікс повернувся до Роланда.

– Гадаю, ви йдете з Лада. Я чув про Лад і про те, що з ним сталося. Колись то було дивовижне місто, так, було. Я застав там початок руйнування і дивних змін, та все одно місто було прекрасне.

Вони вчотирьох обмінялися поглядами ан-тет, тією особливою телепатією, що об’єднувала їх усіх. Той погляд був темний від шюм – у мові Серединного світу це стародавнє слово означало сором, але заразом і скорботу.

– Що таке? – спитав Бікс. – Що я сказав? Як я попросив чогось, чого ви дати не можете, благаю вашого прощення.

– Ні, зовсім ні, – запевнив його Роланд. – Просто Лад…

– Лад став порохом на вітрі, – пояснила Сюзанна.

– Ну, скажімо так, не зовсім порохом… – промовив Едді.

– Попелом, – уточнив Джейк. – Таким, що світиться у темряві.

Бікс трохи замислився, відтак повільно кивнув.

– Я б хотів почути все в подробицях. Чи ту частину історії, яку ви встигнете повідати за годину. Рівно стільки ми будемо переправлятися.

5

Бікс обурився, коли вони запропонували свою допомогу в підготовці до відплиття. Сказав, що то його робота і він ще здатен її виконувати, нехай і не так моторно, як колись, коли на обох берегах річки ще були ферми й кілька маленьких точок, де процвітала торгівля.

У будь-якому разі, великих зусиль ця робота не потребувала. Він виніс з елінгу табуретку і великий рим-болт, приставив табуретку до щогли, щоб начепити рим-болт на її верхівку, потім закріпив його на тросі. Заніс табуретку назад у елінг і повернувся з великою металевою рукояткою у формі великої літери Z. Її він поклав з певними церемоніями біля дерев’яного укриття на дальньому боці плота.

– Глядіть не викиньте це за борт, інакше я ніколи не повернуся додому, – попередив він.

Роланд присів навпочіпки, щоб краще роздивитися. Помахав Едді та Джейку, щоб вони підійшли до нього. І показав на слова, викарбувані на навскісній лінії букви Z.

– Тут написано те, що я думаю?

– Ага, – підтвердив Едді. – Північний центр позитроніки. Наші давні друзяки.

– Біксе, давно у вас ця річ? – спитала Сюзанна.

– Навздогад – років, може, з дев’яносто чи більше. Там є одна підземна схованка. – Він неясно махнув рукою кудись у бік Зеленого палацу. – Вона довжелезна, тягнеться на багато миль, і там повно речей, які належали стародавньому народу. Вони чудово збереглися. Над головою досі лунає музика, така дивна, що ви такої й не чули. Від неї в голові каша. І залишатися там довго не можна, бо після цього тебе обсипле чиряками, ти будеш блювати і зуби повипадають. Якось раз я там був. Більше – ні ногою. Я думав, що помру.

– То у вас не тільки зуби повипадали, а й волосся? – спитав Едді.

Бікс здивувався, але потім кивнув.

– Так, трохи випало, та відросло назад потім. Це руків’я, воно, знаєте, зі шталі.

Едді на мить замислився, та потім збагнув, що старий мав на увазі «сталь».

– Готові? – запитав у них Бікс. Очі в нього були такі самі ясні й блискучі, як у Юка. – Чи можу я відчалювати?

Едді приклав руку до голови й рвучко відсалютував.

– Так, капітане. Пливемо до Острова скарбів, так-так!

– Роланде з Ґілеаду, підійди й допоможи мені з мотузками, коли твоя ласка.

І Роланд охоче взявся допомагати.

6

На хвилях неспішної течії річки пором повільно просувався вздовж діагонального троса. Роландів ка-тет по черзі розповідав старому поромнику про місто Лад і те, що їх там спіткало, а довкола них то тут, то там вискакувала з води риба. Юк попервах нею дуже цікавився, спершись лапами на передній край порома. Та потім знову сів і з піднятим носом дивився в той бік, звідки вони прийшли.

Бікс гмикнув, коли вони розказали йому, як покинули приречене місто.

– Блейн Моно, кажете? Аякже, пам’ятаю його. Шибанутий поїзд. Але був ще один, не пригадую, як називався…

– Патриція, – підказала Сюзанна.

– Еге ж, справді. У неї ще були такі красиві скляні боки. І ви кажете, міста вже нема?

– Нема, – підтвердив Джейк.

Бікс похилив голову.

– Сумно.

– Так. – Сюзанна взяла його за руку і легенько її потисла. – Серединний світ – сумне місце, хоча він може бути й прекрасним.

Вони вже були на середині річки, і легенький вітерець, навдивовижу теплий, ворушив їм волосся. Усі поскидали важкий верхній одяг і вмостилися зручно в плетених пасажирських кріслах, які перекочувалися туди-сюди – мабуть, щоб краще можна було роздивлятися краєвиди. На пліт вистрибнула велика рибина (найпевніше, одна з таких, якою вони натопталися «о пів на хавчик») і затріпотіла під лапами у Юка. Та пухнастик її наче й не помітив, хоча зазвичай ніс смерть усім маленьким тваринам, що траплялися йому на шляху. Носком свого потертого чобота Роланд скинув її назад у воду.

– Ваш трокен знає, що він наближається, – зауважив Бікс. І подивився на Роланда. – Ви маєте бути обачними, знаєте?

Роланду на мить одібрало мову. У пам’яті зринув чіткий спогад: одна з десятка вирізьблених із дерева і розфарбованих вручну ілюстрацій у старій обожнюваній книжці. Шестеро пухнастиків сидять на поваленому дереві у лісі під місяцем-серпиком, позадиравши догори носи. Ту товстелезну книгу, «Чарівні казки Ельда», він, коли був ще зовсім маленьким хлопчиком, любив понад усі. Мати читала йому їх перед сном у спальні на верхівці високої вежі, поки осінній вітер за вікном співав свою самотню пісню, прикликаючи зиму. «Вітер у замкову шпарину» – так називалася казка, до якої йшла та ілюстрація. І була та казка страшна та чудесна водночас.

– Боги мої на пагорбі! – Роланд стукнув себе тильним боком долоні правої руки по лобі. – І як я одразу не здогадався? Хоча б із того, що останніми днями дуже тепло.

– Тобто ти не знав? – здивувався Бікс. – І ти з Серединного світу? – Старий поромник прицокнув язиком.

– Роланде? – звернулася до стрільця Сюзанна. – Що таке?

Але Роланд не звернув на неї уваги. З Юка він перевів погляд на Бікса і знову глянув на пухнастика.

– Наближається старкбласт.

Бікс кивнув.

– Еге ж. Трокен його відчуває, в чому-чому, а в старкбластах трокени ніколи не помиляються. Окрім того, що вони трошки говорять, це їхнє сильне.

– Сильне що? – не зрозумів Едді.

– Він має на увазі, що це їхній талант, – пояснив Роланд. – Бікс, ти знаєш місце на тому березі, де ми могли б сховатися і перечекати його?

– Взагалі-то, знаю. – Старий показав на порослі деревами пагорби, що положисто спускалися до протилежного берега Вайє, де на них чекав ще один причал і ще один елінг – не пофарбований і значно менш величний. – Дорогу ви знайдете на тому боці, то вузенька стежина, що колись була дорогою. Вона веде за Шляхом Променя.

3
{"b":"220902","o":1}