Ваш тато приїхав у місто буквально через день після того, як вони викрали жінку власника ранчо, Белінду Дулін. Її чоловік подзвонив по джин-джену, коли вони поїхали і він зумів розв’язатися. Ворони не знали про джин-джен, і це їх погубило. Звісно, добре, що в цих краях трапився стрілець. У ті часи вони мали талант з’являтися там і тоді, де й коли вони були потрібні.
Він уважно подивився на нас.
– Може, й досі з’являються. Хай там як, на ранчо ми приїхали, коли за злочинцями ще слід не прохолов. Були такі місця, де будь-хто з нас загубив би слід… розумієте, на півночі звідси земля під ногами з твердого сланцю… та у вашого батька такі очі, це щось неймовірне. У яструбів і орлів – і то не такі.
Про гострий зір мого батька і його хист до вистежування я знав. Також мені було відомо, що ця історія, найпевніше, не має жодного стосунку до нашої справи, і я мав би його попросити перейти до діла. Та мій батько ніколи не розповідав про дні своєї молодості, тому мені хотілося почути цю розповідь. Страшенно хотілося почути. І, як згодом виявилося, вона мала трохи більшу дотичність до нашої справи в Дебарії, ніж я думав на початку.
– Слід привів нас до шахт – тих, які дебарійці називають соляними домами. У ті дні розробки там уже згорнули. То було перед тим, як двадцять років тому знайшли новий прошарок.
– Прошарок? – не зрозумів Джеймі.
– Поклади, – пояснив я. – Він має на увазі свіжі поклади.
– Еге ж, саме так. Але в ті часи шахти стояли покинуті, й то був ідеальний сховок для тих гадів Ворон. Слід закінчився на рівнинній місцевості і повів нас через високі скелі до Чистих Низовин – то луки на передгір’ї під соляними домами. Нещодавно на тих Низовинах убили вівчаря, роздерла істота, схожа на…
– На вовка, – закінчив замість нього я. – Це нам відомо. Продовжуйте.
– Ви добре поінформовані, га? Ну, воно й на краще. На чому я зупинився? А, згадав. Ті скелі в наших краях нині називають Яром-Засідкою. То не зовсім яр, але людям, певно, подобається це слово. Саме туди вів слід, але Дескейн захотів обійти це місце й зайти зі сходу. З Чистих Височин. Та тодішній шериф, Пі Андерсон, так він називався, був проти. Він рвався вперед, мов та пташка, що черв’яка надибала. Аж нетямився. Сказав, що коли йти в обхід, то вони втратять три дні, на той час жінка вже буде мертва, а Ворони щезнуть без сліду. Сказав, що піде навпростець, і якщо ніхто його не підтримає, то піде сам. «Чи якщо ви не накажете мені ім’ям Ґілеаду вчинити інакше», – сказав він твоєму батькові.
«І не подумаю, – відказав Дескейн. – Бо Дебарія – у вашому віданні. У мене своя підконтрольна територія».
Тож загін вирушив навпростець. Я залишився з вашим батьком, юначе. Шериф Андерсон повернувся до мене в сідлі й сказав: «Надіюся, на якомусь ранчо ще потрібні робітники, Г’ю, бо ти жетон на жилетці більше не носитимеш. Я з тобою більше діла не матиму».
То були останні слова, які він мені сказав. Вони рушили вперед. Стівен з Ґілеаду присів навпочіпки, я присів поряд. Десь із півгодини, а може, й довше, ми мовчали, а тоді я сказав: «Я думав, ми підемо в обхід… якщо, звісно, і ви не передумали мати зі мною діло».
«Ні, – сказав він. – Ваша робота – не мій клопіт, помічнику шерифа».
«Тоді чого ми чекаємо?»
«Пострілів».
Не минуло й п’яти хвилин, як ми їх почули. Постріли і крики. Тривало це недовго. Ворони помітили, як ми наближалися – може, нас виказав відблиск сонця на металевому носку чобота, а може, чиєсь сідло було надто блискучим і привабило їхню увагу, бо Батько Ворон був хитрющим покидьком, – і повернулися по своїх слідах. Вони залягли у скелях і згори полили Андерсона та його людей свинцем. У ті дні зброю ще можна було дістати, і Ворони мали її вдосталь. У них навіть скоростріли були, один чи два.
Отож ми рушили в обхід. Забрало це в нас усього два дні, бо Стівен Дескейн був невтомний. На третій день ми стали табором біля підніжжя схилу і піднялися на нього ще до світанку. Якщо ви не знаєте, а ви й не повинні цього знати, соляні шахти – це просто печери у скелях. У них жили цілі сім’ї, не лише самі шахтарі. Усередині починалися тунелі, які вели вглиб, у землю. Але, як я й казав, у ті дні всі шахти стояли порожні. Та ми побачили дим, що йшов з отвору на верхівці однієї з них. Це було те саме, як перед ярмарковим наметом поставити велику ляльку, яка показуватиме всередину, на виставу, розумієте?
«Пора, – сказав Стівен, – бо останні вечори вони, коли зрозуміли, що їм уже нічого не загрожує, заливалися випивкою. А тепер полягали, щоб проспатися. Ти станеш зі мною на бій?»
«Так, стрільцю, стану», – сказав я йому.
Промовляючи ці слова, Піві несвідомо випростав спину. І наче помолодшав.
– Останні п’ятдесят чи шістдесят ярдів ми прокралися. Ваш тато тримав напоготові револьвера, на випадок, якщо розбійники виставили вартового. А вони таки виставили, та то був юний парубійко, і він міцно спав. Дескейн заховав револьвер у кобуру, взяв камінь і оглушив його. Цього парубка я згодом бачив, коли він стояв на люку. З очей йому лилися сльози, в штанах була гидь, а на шиї – зашморг. Йому було не більше чотирнадцяти, але він теж ґвалтував сей Дулін – жінку, яку вони викрали, таку стару, що вона йому в бабусі годилася, чуйте-но, – так само як і всі вони, тому я за ним і сльозини не зронив, коли затягся зашморг і обірвав його благання пощадити. Як-то кажуть у наших краях, береш сіль – плати за сіль.
Стрілець тихо пробрався всередину, я за ним. Вони всі лежали покотом і хропли, як собаки. Чорт, хлопці, та собаками вони й були. Белінда Дулін стояла прив’язана до забитого в землю стовпа. Вона побачила нас, і її очі округлилися. Стівен Дескейн показав на неї, потім на себе, склав долоні разом і знову показав на неї. «Ви в безпеці», – от що він мав на увазі. Ніколи не забуду, з якою вдячністю вона йому кивнула, коли це зрозуміла. Ви в безпеці – от у якому світі ми виросли, молоді люди, у світі, від якого вже майже нічого не лишилося.
А потім Дескейн сказав: «Прокинься, Алане Кроу, якщо не хочеш піти на галявину, де закінчується земний шлях, із заплющеними очима. Прокиньтеся всі».
І вони попрокидалися. Звісно, він не намагався їх усіх привести до тями, то було б божевілля, самі розумієте, але сплячими їх теж стріляти не хотів. Вони прокидалися, хтось більше, хтось менше, та ненадовго. Стівен так спритно витяг револьвери, що я й не побачив, як його руки рухалися. Любі мої, та блискавка так скоро не б’є, як він зброю вийняв. Щойно ті великі револьвери з великими сандаловими руків’ями висіли в нього на боках, а вже наступної миті спалахували у нього в руках і гуркотіли в тому закритому просторі, як грім. Але мені це не завадило витягти й свою зброю. То був старий револьвер, що дістався мені від діда, але ним я вклав двох розбійників. Перших людей, яких я вбив у своєму житті. Відтоді, хоч як сумно це казати, було їх чимало.
Єдиним, хто вижив у тому розстрілі, був сам Батько Ворон, Алан Кроу. Він був уже старий, весь перекособочений, і одна половина лиця в нього була паралізована від крововиливу чи ще якоїсь біди, але рухався він все одно спритно, як диявол. Він був у кальсонах, а револьвер стирчав із чобота на краю постелі. Він підхопив його і розвернувся в наш бік. Стівен застрелив його, але старий виродок встиг випустити одну кулю. Вона полетіла навмання, проте…
Піві, котрий у ті далекі дні був не старший за нас, двох молодих хлопців, що стояли перед ним, підняв кришку скриньки на хитромудрих петлях, задумливо подивився на те, що лежало всередині, потім підвів погляд на мене. Кутики його вуст знову торкнула та ледь помітна усмішка спогадів.
– Роланде, ви бачили шрам у батька на руці? Отут-о? – Він торкнувся місця над згином ліктя, де починаються м’язи.
Тіло мого батька було картою зі шрамів, але ту карту я добре знав. Шрам над внутрішнім боком його ліктя був глибоким, ямочкою, майже такою, як та, що її не приховували вуса шерифа Піві, коли він усміхався.
– Остання куля Батька Ворона влучила у стіну над стовпом, до якого була прив’язана жінка, і зрикошетила. – Він розвернув скриньку і показав її вміст мені. Всередині лежала сплющена куля великого калібру. – Я вирізав її з руки твого тата ножем для обрізання туш і віддав йому. Він подякував і сказав, що колись я отримаю її назад. І ось вона повернулася. Ка – це колесо, сей Дескейн.
