Казахський історик, визначивши абсолютно вірно тюркські роди, що ввійшли до Ногайської Орди, або її ще називали — Мангитський Юрт, посунув нову державу далеко на захід.

І хоча ВРЕ та історик K. К. Даніяров, кожен по–своєму, праві, але говорять вони про різні часи. Історик говорить про початок

XV століття, а ВРЕ — про другу половину XVI століття.

Поговоримо про Мангитський Юрт детальніше. Мангити саме так себе називали — Мангитський Юрт, бо ногаями їх називав хан Тохтамиш та його рід.

Монгольською мовою — мангит — означає — собака.

Пам’ятаємо: Здігей зрадив у 1391 році свого хана Тохтамиша і перейшов до Тимура, а потім зі своїм мангитським підродом кинув Тимура і втік на Урал.

«После 1391 г. Эдигей временно сходил с политической арены и до 1395 г. его имя не встречается в источниках; оно снова появляется лишь перед вторым походом Тимура против Тохтамыша… За оказанную помощь при Воцарении Тимура — Кутлука (у Золотій Орді. — В. Б.) он был назначен его старшим эмиром–беклярибеком. Эдигей сохранил эту должность до своей смерти…» [14, с. 227].

Велика Радянська Енциклопедія (трете видання) визначила роком загибелі Едігея — 1419 рік. Хоча є й інші твердження. Після смерті Едігея «Мангытский Юрт на время пришел в упадок. Сыновья и внуки Эдигея разбрелись в разные стороны. Один из сыновей его Мансур ушел к хану Хаджи — Мухаммеду, другой сын Эдигея Навруз находился у Улук–Мухаммеда, внук Эдигея — Ваккас помагал Абулхаиру. Кочевое население (перейшло разом із синами та онуками. — В. Б.)… перекочевало к узбекам, ушло в Среднюю Азию… В Мангитском Юрте вместе с младшим сыном Эдигея, с Нуратдином…, находившимся наЯике, осталась лишь небольшая часть кочевников» [14, с. 228].

Роки найбільшого занепаду Ногайської Орди припали на період царювання у Золотій Орді Улу–Мухаммеда, який за допомогою війська Великого Русько–Литовського князя Вітовта розгромив рештки колись могутнього Мангитського Юрту.

Стабілізацію Мангитського Юрту провів молодший син Едігея — Нуратдін, полишивши царські амбіції. Він в історії так і залишився мурзою, не посягаючи на титул князя, чи царя. Тільки син Нуратдіна — Ваккас значно зміцнивши підродами мангитів, що поверталися звідусіль, відокремився від Заволзької Орди та проголосив незалежність Мангитського Юрту.

«В XVI в. владения мангытских князей граничили на северо–западе с Казанским ханством по рекам Самарке, Кинели и Кинелльчику. Здесь находились их летние пастбища… Башкиры и остяки, жившие у р. Уфы, платили ногайцам дань. На северо–востоке Ногайская Орда граничила с Сибирским ханством. По словам Г. Ф. Миллера, район, лежавший юго–восточнее Тюмени, назывался Ногайской степью. Известный казахский ученый первой половины XIX века Чокан Велиханов рассматривал Алтайские горы как пограничную линию, отделяющую Казахское ханство от Ногайской орды… От других татарских государств Ногайская Орда отличалась 116 столько размерами территории, сколько многочисленностью улусных людей… Ногайский князь в 30–х годах XVI в. мог располагать до 200 000 воинами… Обычно же у татар воинские люди составляли 60% всего населения…» [14, с. 230].

Найбільшої сили Мангитський Юрт досяг у першій половині

XVI століття. Тому, як побачимо далі, московські князі так залюбки запрошували до себе на службу князів Ногайської Орди разом із їхніми військовими потугами. Слід розуміти — запрошені на службу до Москви мангитські князі отримували в Московському князівстві великі земельні володіння, переселяли до них свої татарські (тюркські) роди, згодом приймали християнську (православну) віру та хрестили своїх підданих і ставали… «русскими». Десятками тисяч!

Автора завжди дивували згадки про «рязанских казаков» у російських офіційних джерелах. Є такі згадки навіть у М. М. Карамзіна. Це дивовижна брехня, бо козаків у тих землях в XVI–XVII століттях не могло бути. Працюючи з працею М. І. Шишкіна «История города Касимова с древнейших времен», виданій у Рязані в 1891 році, раптом знайшов пояснення цьому явищу. Послухаймо: «Рязанськими казаками назывались простые татары, жившие в области Рязанской и приехавшие в Россию (Московію. — В. Б.) со служимыми царевичами» [96, с. 7].

Звичайно, у XVI–XVII століттях «России» на теренах Рязанщини ще не було. Так Московську державу звелів називати Петро І після 1721 року. А до того часу треба ж було величати якось своїх людей на Рязанщині, отож прозвали «простых татар — рязанскими казаками». Після Петра І все стало значно зручніше, бо усіх співгромадян Московської держави прозвали — «русскими». Так «русскими» водночас стали усі місцеві фінські і татарські племена та прийшлі тюркські — каракиреї, дулати, ширини, аргини, барини, мангити, наймани, конирати, джалаїри, кипчаки, кияти, киреїти та десятки інших.

Абсолютно всі тюркські племена, які прийшли на територію сучасної центральної частини московської держави були примусово вихрещені у православну віру московського штибу:

«Оставляя крещеннаго Василия владельцем Касимова,… (Московское. — В. Б.) Правительство нашло новое орудие для своих целей. При Василии (до хрещення — Сеїд–Бурган. — В. Б.) оно могло всего легче достигнуть своей цели, подготовить край к уничтожению царства Касимовского и к окончательному слиянию его с Россиею (Московією. — В. Б.). Самое крещение царевича, быть может, именно для этого и было предпринято. В царствование Василия Арслановича главною заботою… (Московского. — В. Б.) Правительства было обращение иноверцев в православную веру… (Московское. — В. Б.) Правительство начинает принимать все меры к скорейшему крещению татар, исповедующих магометанство и… мордвы, исповедывавшей язычество. Народ, повинуясь голосу… (Московского. — В. Б.) Правительства и духовенства, начинает переходить в христианство во множестве, целыми деревнями, то добровольно, то после долгого и упорного сопротивления… Русское Правительство, желая большого обращения Касимовских татар в православие, тем которые крестились, давало награды в виде денежного жалованья и корму…» [96, с. 104–105].

Прямим, відкритим текстом історик XIX століття розповів про становлення «русских» із гатарів і мордви. Раніше московити пишалися такими своїми діями.

Але, звичайно, навіть у ті часи були князі та племена непохитні у своїй вірі. Таких або винищували повністю, або висилали на периферію московських володінь, де потім проти них діяли агресивно та жорстоко. Це проявилося у стравлюванні Москвою Мангитського Юрту з калмиками. Мангитський Юрт особливо посилився в XVI столітті, коли зібрав докупи усі мангитські підроди та співдружні роди. Як зазначав М. Г. Сафаргалієв у своїй кандидатській дисертації ще 1939 року, до Ногайської Орди на той час увійшли: мангити, наймани, кунгирати, ктаї, кипчаки, калачі, алчини, чублаки, конклики, киреїти, кияти та інші. І хоча не один десяток князів зі своїми ілями переселились до Московії у 1500–1600 роках, Ногайська Орда зоставалась абсолютно непохитною щодо поширення у ній московської православної віри.

Тоді московська влада вчинила надзвичайно жорстоку річ з Ногайською Ордою — запросила на її землі калмиків із Джунгарії.

Ось як хитро про цей акт пише Велика Радянська Енциклопедія (третє видання):

«В нач(але) 17 в. в междуречье Урала, Волги и Дона пришли калмыки выходцы из Центр(альной) Азии, ранее жившие в Джунгарии и занимавшиеся кочевым скотоводством» [2, т. 11, с. 221].

Як бачимо, у московські володіння, бо Астраханське ханство було приєднане до Московії у 1556 році, прийшли завойовники, а вона — ані слова. Москва досі вважає нас за дурнів — пише, що хоче.

А ось що пише сучасна «Історія Казахстану»: «Хакк–Назар–хан (1538–1580) пытался восстановить право казахов на земли, составлявшие огромную территорию Казахского ханства при его отце Касыме (1512–1521). (У часи Хакк–Назара. — В. Б.) к границам казахских степей приблизилось… (Московське. — В. Б.) государство после завоевания Казанского, Астраханского, затем Сибирского ханства» [46, с. 152–153].