І ці матеріали Московія заховала до своїх секретних архівів. А головне — не дозволила з ними попрацювати навіть професору В. Д. Смірнову (1846–1922).
Найцікавіша пригода трапилась із матеріалами, знайденими експедиціями П. К. Козлова в 1908 і 1926 роках, коли під час розкопок міста Хара–Хото на теренах сучасної Монгольської Народної Респубілки, було знайдено «2000 томов книг и рукописей» на «уйгурском, тибетском, татарском, китайском, персидском, тангутском и т. д. языках… последний документ — 1370 год…» [2, т. 28, с. 197; 42].
Увесь матеріал було незаконно вивезено з незалежної держави до Московської імперії, привласнено і заховано до таємних архівів. По суті — украдено!
Що ж приховує Російська імперія від світу?
* * *
Не будемо вести розмову про всі вигадки–міфи російської історіографії. Про них досить детально говорилось у тритомній праці автора «Країна Моксель, або Московія». Хто має бажання відновити в пам’яті матеріал, може звернутися до вказаної книги. Зазначимо лише, що російська історія — це суцільна вигадка, суцільні міфи.
Торкнемося переважно того, про що не йшлося у «Країні Моксель…» Поговоримо про розвиток Київської Русі та Московії після 1240 року, тобто по навалі війська хана Батия.
Як засвідчив угорський монах Юліан після своїх двох подорожей до землі пращурів — Великої Угорщини (Башкири) вся «Суздальська земля» була захоплена військом хана Батия, без спротиву і боротьби. Там на 1237 рік було два князі: «Один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар, а другий із небагатьма людьми… (втік) до особливо надійних місць…» [23].
Ми пам’ятаємо: обидва «Суздальські князі» загинули — один на річці Сіті (той, що тікав від хана Батия), а другий — у Германії (за свідченням Вільгельма де Ребрука). Одразу по завоюванні Ростовсько–Суздальської землі, яка в ті часи називалася Мещерою, хан Батий закріпив більшу частину Мещерського улусу, що став невід’ємною складовою частиною Золотої Орди, за своїм братом Чилаукуном і його родом.
На терени Мещерського улусу Золотої Орди впродовж 1238–1239 років хан Чилаукун переселив чотири роди: ширинів, аргинів, баринів, татар. Загальна чисельність переселених до Мещерського улусу тюркських племен становила 60 тисяч осіб. В той час, коли місцеве фінське населення нараховувало біля 50–60 тисяч.
Саме із цього конгломерату фінських і тюркських племен згодом з’явилися московити, які самочинно звеличили себе у XVIII столітті великоросами.
Послухаємо, про що свідчить «Бархатная книга» російського дворянства, видана за часів Петра І:
«Глава 38
275. Род Князей Мещерских.
В лето 6706 (1198) князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш.
И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андреевой Городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей…» [24, кн. 2, с. 239].
Не лякаймося дати 6706 (1198). Ми знаємо, що «Бархатная книга» російського дворянства вийшла друком у 1682 році, а останні зміни до неї вносилися уже за царювання Петра І, про що свідчить вступна, описова частина книги:
«А по 195 году (1687)… Великие Государи, Цари и Великие Князи Иоанн Алексеевич, Петр Алексеевич, и Великая Государыня, Благоверная Царевна и Великая Княжна София Алексеевна… по докладной же выписке указали в родословной книге родословных людей роды писать по главам по прежнему; а которые роды учали слыть розными прозвании, и тех писать по тем прозваниям порознь особыми главами, или разделами, впервых от большаго брата, потом от другаго и от третьяго, и от иных, сколько в котором роду было разных родов, по степенем, и родословить их всякой род и поколение сначала… А по тем прозваниям по поколениям же писать тех, кто ныне тех родов в лицах, чтобы всякому роду начало, от кого кто повелся, явно было порознь» [24, кн. 1].
Не будемо аналізувати, як штучно були розірвані династії Чингісидів на багато складових. Це очевидно із наведеного тексту.
Звернімо увагу, що 1687 рік у «Бархатной книге» подається, як 195. Це вже щось нове. Що цей рік у новому романовському літочисленні міг означати?
Визначимо, з якого року він веде свій відлік. Отож, 1687–195=1492. Тобто 1492 року в Московії було прийнято рішення про нове літочислення в державі.
Що ж сталося в ті роки в Московії, що спонукало до нового московського літочислення?
Щоби відповісти на це запитання, слід врахувати три незаперечних факти.
Перший. У 1472 році Московський князь із роду Чингісидів — Іван III, який правив улусом на ті роки, одружився (другим шлюбом) із візантійською принцесою Софією Палеолог.
«Посланник німецького імператора барон Герберштейн, який двічі приїжджав у Москву за часів Іванового наступника, добре пізнав Московію і її вдачу, будучи уважною й спостережливою людиною, «заявляє про Софію в своїх записках, що це була жінка незвичайно хитра, мала значний вплив на великого Князя, який чимало зробив під її намовою… (Саме Софія. — В. Б.) могла привезти сюди, (в Московію) перекази та звичаї візантійського двору, гордість свого походження, досаду, що виходить заміж за татарського підданця. Особливо сприятливою могла бути думка про те, що вона, царівна, своїм московським заміжжям робить московських государів… спадкоємцями візантійських імператорів». [8, с. 189].
Другий. На ті часи (1492 рік) уже 39 років не було Візантійської імперії, яка перестала існувати з 1453 року. Тож думка візантійської царівни Софії про перебрання Іваном III до своїх рук візантійського імператорського спадку була дуже привабливою для московських Чингісидів, які стояли нижче за Кримських ханів у родословній Чингісового роду і не мали ніяких шансів у цьому напрямку вийти на перше місце. Тим більше, що на візантійський спадок на ті роки в Івана III не існувало держав–конкурентів. Болгарія, Сербія і Греція — православні держави — уже були загарбані Османською імперією і конкуренції вчинити не могли. А велике Литовсько–Руське князівство претензії на візантійський спадок не мало бо Великий Князь ще з часів Ольгерда був католиком.
Третій. Саме на ті роки припадає будівництво Московських кремлівських храмів: Успенського (1472–1479), Благовіщенського (1484–1489), Архангельського (1505–1508).
Успенський Собор — усипальниця московських митрополитів.
Архангельський Собор — усипальниця московських князів і царів.
Благовіщенський Собор — «домовая церковь московских государей» [2, т. 13, с. 377].
Так от, у Благовіщенському Соборі Московські царі Романови, прийшовши до влади в 1613 році, не збивали штукатурку і фрески, як це зробили в інших старих храмах. «У цьому храмі фресок не збивали, а замалювали зверху новими зображеннями. Вже в радянській імперії вибірково було відкрито окремі місця
храму, де московські князі подані як родичі Христа і намальовані з Ісусом Христом в одному родинному ряду» [143, т. З, с. 247].
Саме ця тема родичання московських Чингісидів (Іван III) із Господом Богом знайшла своє відображення в «Бархатной книге», виданій Романовими. Послухаємо:
«Глава І.
Родословие Великих Князей Российских.
Егда всесильный и единый от Троицы Господь наш Иисус Христос изводи вочеловечитися от Пресвятыя Владычицы нашей Богородицы и Приснодевы Марии, и во время Его святительного на землю пришествия, Августу Цесарю Римскому, обладающему всею вселенною, и раздели вселенную в содержание братии своей; брата своего Патрекея постави Царя над Египтом, и брата своего Августалия Александрии Владодержца положи…
Брата своего Пруса постави в березех Вислы реки, в град Мадборок и Турунь и Хвоиницы и преславный Гданеск, и иных многих городов по реку, глаголемую Немон, впадшую в море; и до сего числа по имени его зовется Пруская земля.
А от Пруса 14 колено Рюрик…
