У російського академіка Самуїла Георга Гмеліна, який працював в імперії з 1766 по 1774 роки, зберігся напрочуд цікавий опис страшних руїн другої столиці Золотої Орди, столиці Великої Орди — Сарай–Берке.
Послухаємо, бо в сучасних російських істориків подібної правди не знайти:
«В сорока верстах ниже сего шелкового завода, при береге Ахтубы и в волжском займище, на самом кряжу яицкой степи, находятся остатки старинного города, который был столицею царя великой Татарии Ахмета… Сии остатки россияне называют Царевыми Падами или царскими лугами… Позади сего холма следует еще три или четыре дома, кои также из кирпича построены были, а теперь землею завалены и получили вид, подобный другим холмам… Сии остатки в длину по кряжу степному простираются на тридцать восемь верст… Из истории известно, что сия столица великой Татарии великим князем Иваном Васильевичем, дедом царя его же имени, в 1462 году по Рождестве Христове разорена, а по прошествии нескольких лет от ногайцев с землею сравнена» [161, часть 2].
Отаку страшну правду розповів російський академік. Але, в зв’язку з тим, що Іван III, або по–іншому, молодший син Улу–Мухаммеда — Якуб панічно боявся ханів Великої Орди, то, скоріше за все, цей похід виконав сам Улу–Мухаммед. Можливо, разом із синами. Пам’ятаємо: так званий Василь Темний, за Устюзьким літописом, помер від ран 27 березня.
Цікаво зазначити, що весь матеріал про хворобу та смерть «Василея Васильевича» наведений «в лето 6970». Академік О. О. Шахматов у праці «Разыскания о древнейших русских летописных сводах», 1908 року видання, писав, що у давні часи літописи не писалися з датованими подіями. Дати до літописів були внесені значно пізніше, у XVIII столітті. Цей переможний похід 1462 року, а водночас — трагічний, напевне, відбувся «по Рождестве Христове», як писав академік С. Г. Гмелін, де загинули: тверський князь Борис Олександрович, Казанський хан Махмутек, Касимовський цар Касим, Московський князь Василь II та митрополит Іона. Це друга версія таємниць 60–х років.
Академік С. Г. Гмелін вигадати якийсь похід від себе не міг. Його праця проходила цензуру в Академії наук, де подібних вигадок допустити не могли. А розсунути пізніше дати смертей цих князів було не важко. Тим паче, що у казанського царя позначений тільки рік смерті, а про касимовського, взагалі, написано: «Вскоре после похода… Касим скончался. Год смерти его не означен нигде…» [96, с. 9],
Може виникнути запитання: чому російська історіографія приховала розповідь про похід 1462 року на столицю Великої Орди?
Хоча, як бачимо, розповідь про похід 1462 року існувала у московській історичній науці в 1760–1780 роках, до часів створення катерининської «Комиссии…».
Очевидно, імператриця Катерина II, враховуючи важкі втрати московської сторони, вирішила викинути цей епізод з історії Московії. Адже треба було пояснювати, як ось так раптом ворогуюча з Московою Казань ходила громити і винищувати своїх одновірців та одноплемінників. І не бажала Москва ділитися успіхами зі своїм сусідом, та ще з таким, як Казань. Тут ішла боротьба «на смерть» — хто кого.
Але от що цікаво — у Великій Орді саме на початку шістдесятих років XV століття відбулася заміна царя старшого сина Кичі–Мухаммеда — Махмуда на Ахмата. У російській історичній науці немає узгодженої дати цієї заміни. Вказано різні роки 1459, 1460 і 1465. Хоча, зрозуміло, що правлячу верхівку татарських ілів (родів) змусила піти на такий крок дуже поважна причина. І тією причиною була руйнація та спалення столиці Великої Орди Сарая у 1462 році.
Отакі вони, таємниці шістдесятих років московської історичної науки. Хоча подібні таємниці зустрічаються повсюдно на її сторінках. У розповіді про Московське князівство ми дещо змінимо канву оповіді, в зв’язку з тим, що вся четверта частина книги присвячена розповіді про становлення Московії. Тому в цьому, оглядовому, розділі наше головне завдання зафіксувати сам факт появи Московського уламка Золотої Орди після її розпаду, та сконцентрувати увагу на династичному спадку московської правлячої династії із татарського роду Чингісидів.
Московський улус, як і місто Москва, вперше з’явилися у складі Золотої Орди в 1272 році. Немає сумніву, що заснувати нове місто в державі та створити нове улусне володіння в Золотій Орді можна було тільки з дозволу Великого хана. У XII–XIII століттях найглухішими землями Мещери, як у ті роки називали землі у межиріччі Оки та Волги від Брянська, В’язьми, Ржева та «Андреева Городка» (сучасне місто Твер) до Рязані, Мурома, Нижнього Новгорода та Ярослава і Костроми, були масиви тайги за Москвою–рікою, що тяглися до Калуги, Гжатська (сучасне місто Гагарін) та Волока Ламського (сучасний Волоколамськ). Туди відбувався відтік фінського населення, переважно, з удільних володінь хана Чилаукуна, за «Бархатной книгой русского дворянства» — Бахмета Усейнова сына.
Щоби припинити відтік населення, яке тікало від здирництва хана та примусового хрещення, хан Золотої Орди Менгу–Тимур у 1272 році звелів відкрити новий Московський улус та віддав його синові хана Берке, який на той час став повнолітнім, прийняв християнську віру з іменем Петра. У московській історичній науці він відомий, як святий Петро Ординський, і його портрет знаходиться у Московському Кремлі на стіні Архангельського Собору серед когорти московських князів, перших володарів Московського улусу.
ІV. НОГАЙСЬКА ОРДА
Як писав професор М. Г. Сафаргалієв, «в более благоприятных условиях, в смысле изучения его истории, оказалось другое татарское государство — Ногайская Орда, образовавшаяся также в результате распада Золотой Орды» [14, с. 225].
І то дійсно так, бо Ногайська Орда проіснувала до середини XVІІІ століття. Ще Василь Татіщев, як губернатор Астраханської губернії, у першій половині XVIII століття, зустрічався з ханами Ногайської Орди, які то входили, то виходили з Московського князівства, відкочовуючи найдалі у степ.
Є свідчення, розповідь, російського професора Н. О. Попова (1833–1892), як губернатор В. М. Татіщев викрав у Калмикського хана стародавні першодруки калмиків і ногайців та вивіз їх до Москви. Ось чому Ногайській Орді більше поталанило в описі історії. Треба мати на увазі той факт, що Ногайська Орда не межувала безпосередньо з Московським улусом, тож несла меншу загрозу для Московії в описі її минулого.
Але навіть незважаючи на все зазначене, коли князь М. М. Щербатов у своїй «Истории Российской от древнейших времен» в одному з томів надрукував частину матеріалів так званого «Ногайського дела», на нього накинувся член катерининської «Комиссии для составления записок о древней истории, преимущественно России» Іван Болтін, звинувативши того в «запозиченні неіснуючих першоджерел». А імператриця Катарина II відомого полководця М. М. Щербатова назвала «дурнем».
Навіть такі відцензуровані оригінали «Ногайського дела» були надзвичайно небезпечні для московської історії. Маймо це завжди на увазі. Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) подає таку довідку про Ногайську Орду:
«Ногайськая Орда… образование кочевников на терр(итории) от Сев(ерного) Прикаспия и Приаралья до Туры и Камы и от Волги до Иртыша. Н(огайская) О(рда) выделилась из Золотой Орды в конце 14 — нач(але) 15 вв. при Эдигее. Окончательно оформилась при его сыне Нураддине (правил в 1426–1440). Н(огайскую) О(рду) населяли мангиты и кунгтаты… Центр Орды — Г. Сарайчик — в низовье р. Яик…» [2, том 18, с. 88].
Професор М. Г. Сафаргалієв та казахський історик К. Даніяров дещо уточнюють ВРЕ. Послухаємо:
«…Ногайская Орда была образована бием Эдиге в период правления им Улысом Жошы (Джучі. — В. Б.) — Золотой Ордой, в 1409–1411 годах. В ногайскую Орду вошел… род Мангыт, а также подроды кыпшаков, коныратов, найманов и другие)…
Территорию Ногайской Орды составляли земли от Урала до Азова, Кубани и Терека» [28, с. 185].
