І тут варто звернути увагу на цілком несподіваний для істориків радянської школи факт — участь у Грюнвальдській битві московської тьми хана Джалал–ад–діна (Зелені–Салтана). Здавалось би — неймовірно! Та це — незаперечний факт — участь у Грюнвальдській битві війська сина хана Тохтамиша. Саме Джалал–ад–дін у грудні 1408 року, напередодні спалення Москви Едігеєм, відвів останки своїх родів (майже 40 тисяч населення) в район міст Вязьми і Дорогобужа під захист смоленських військ князя Вітовта. Пізніше, у 1409 році, син Тохтамиша підписав договір із Вітовтом і Ягайлом про спільну боротьбу на Заході і Сході. Ось чому хан Джалал–ад–дін особисто приймав участь у Грюнвальдській битві.

«Со своей стороны Витовт помог Джалал–ад–дину захватить Крым вскоре после битви под Танненбергом (Грюнвальдом)» [14, с. 186].

А в 1411 році хан Джалал–ад–дін повністю відновив свою владу в Золотій Орді (окрім Хорезмського улусу).

Хотілось би зазначити, що російська історіографія у поданні Грюнвальдської битви визначила її як «польсько–литовсько–русскую победу». Хоча ніякого «русского» додатка, у сучасному розумінні цього слова, не існувало. Через те, що у битві брали участь «русские полки», то кількість «польско–литовско–русских войск» занижено до 32 тисяч вояків, тоді як кількість вояків Тевтонського Ордену завищено до 27 тисяч. Це звичайна практика московитів, не будемо про неї говорити. Лише нагадаємо, що сучасні так звані українські історики повністю мавпують ті цифри далі. Вони самостійно думати і аналізувати не звикли.

За нашими підрахунками військо Великого князя Вітовта налічувало у своєму складі 22–23 тисячі вояків, а польського короля Ягайда — 20–22 тисячі. Майже одинаково. Тобто загальна кількість війська Литви і Польщі складала 42–45 тисяч людей.

Тевтонський Орден налічував у своєму складі 20–22 тисячі вояків, так само, як і польське військо, але мав більше важкої панцерної кавалерії, тому у розпал битви і почав перемагати поляків.

Абсолютно всі історики, як російські, білоруські, українські, литовські, так і європейські, мовчки обходять тему участі татарської тьми хана Джалал–ад–діна у Грюнвальдській битві 1410 року.

У Великій Радянській Енциклопедії (третє видання), т. 7, с, 416, про участь татарської кінноти у битві зазначено:

«На прав(ом) фланге располагалась тат(арская) конница… Битва началась залпом орденских бомбард, который не причинил вреда союзным войскам. Татарская конница и первая линия войск Витовта атаковали лев(ый) фланг крестоносцев, однако были опрокинуты контратакой рыцарей Вилленрода» [2, т. 7, с. 416].

Московська історична наука, як і європейська, завжди намагалася применшити або приховати участь татарського війська у Грюнвальдській битві. Ніде ніколи не говорилося, що тьма хана Джалал–ад–діна була з московського улуса.

Сучасний литовський професор хоч і визнає факт применшення військової потуги татар у Грюнвальдській битві, та все ж таки шукати істину немає наміру. Тому пише тільки часткову правду. Послухаємо:

«Хоча Длугош вказує, що їх (татар хана Джалал–ад–діна. — В. Б.) було лише 300. Вже давно є обґрунтованою думка, що у такий спосіб хотіли применшити роль нехристиян у битві. їх мало бути у декілька разів більше —від 1,5 до 2 тисяч» [146, с. 93].

Професор ніби й прагне відновити справедливість, та, насправді, виконує те саме завдання, що й поляк Длугош у XV столітті.

Треба пам’ятати, що татарська тьма наносила удар по одному з найкращих корпусів Тевтонського Ордену. Послухаємо історика:

«…Супроти війська ВКЛ було кинуто один із найголовніших корпусів Тевтонського Ордену з гонфаноною Пресвятої Діви Марії. Про це, хоча й пізніше, прямо говорить «Нова хроніка великого магістра» (кінець XV ст.) і «Пруська хроніка» Мартина Керднера (кінець XVI ст.)» [146, с. 112].

Навіщо про це нагадується?

Якби проти військового корпусу Тевтонського Ордену, а це 7–8 тисяч важкої, панцерної кінноти, на початку атаки було кинуто 1,5–2,0 тисячі татарської легкої кінноти, то вони не тільки не витримали б годинний бій, а потім —відійшли, вони були б знищені протягом години вщент — оточені й порубані. А кидати в наступ другу лінію литовського війська, коли з поля бою ще не відійшла перша, — означає закрити її на полі бою і не дати відійти…

Треба врешті визнати: Європа вперше у битві такого масштабу використала допомогу Золотої Орди, а саме — татарське військо Московського хана (князя) сина Тохтамиша — Джалал–ад–діна. І саме той, Московський хан запропонував план першої атаки, щоб порушити військовий стрій Орденського війська. А головне — особисто виконав той план, що й призвело до повного розгрому Тевтонського Ордену.

Європейська історична наука про це знає, але — мовчить.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЦАР (ХАН) УЛУ–МУХАММЕД

1

Московський цар Улу–Мухаммед — надзвичайно цікава особа. Це — Єльцин першої половини XV століття. Саме ця людина виокремила Московський улус із складу Золотої Орди та надала йому ознак незалежної держави. Улу–Мухаммед навіть змушений був прийняти християнську віру, щоби посісти місце так званого Великого Московського князя. Але вже підкреслювалось автором, що в Золотій Орді такого титулу як Великий Московський князь не існувало і не могло існувати до її розпаду на окремі улуси — незалежні держави.

Розпад Золотої Орди на окремі, незалежні держави відбувся саме за часів Великого хана Улу–Мухаммеда, після його усунення. Оскільки улуси: Кримський, Казанський, Астраханський, Ногайський залишились при своїй старій мусульманській вірі та очолювались ханами — Чингісидами ісламського віросповідання, то й отримали тюркські найменування:

— Казанське ханство,

— Кримське ханство,

— Астраханське ханство,

— Ногайська Орда тощо.

Саме в ці роки було створено й Касимівське ханство для середнього сина Улу–Мухаммеда–Касима. А на сході Джучі–улуси з’явились:

— Казанське ханство,

— Сибірське ханство і т. д.

Терени православної частини Золотої Орди, звичайно, не могли називатися ханствами чи ордами, тому й отримали назви князівств, а їхні володарі — Великих князів, як от:

— Велике Московське князівство,

— Велике Тверське князівство та інші, незначні.

Про весь цей поділ (розпад) поговоримо пізніше.

Зазначимо: і в мусульманській частині Золотої Орди, і в християнській титул Великого хана чи Великого князя отримували тільки нащадки роду Чингісхана: у першому випадку — мусульманського віросповідання, у другому — православного. Приклад — хан Сеїд–Булат, у хрещенні — Симеон Бекбулатович.

Сучасна російська історична наука зазначає: «Даже лишившись престола в Касимове, которым не мог владеть христианин, Симеон сохранил за собой царский титул…».

Поговоримо ж про хана Улу–Мухаммеда і його часи послідовно. Розпочнемо оповідь від останніх років життя хана Тохтамиша. Хоча професор М. Г. Сафаргалієв чітко зазначав:

«Источники, рисующие намгдеятельность Тохтамыша в 1399–1405 гг. до нас не дошли» [14, с. 181].

А чому не дійшли — ми знаємо: Москва чи приховала, чи знищила.

* * *

Уже розповідалося, що хан Тохтамиш, найпевніше, загинув, захищаючи Москву від навали Едігея, бо похований у Московському Кремлівському Архангельському Соборі під іменем Василя Дмитровича. Треба звернути увагу: спалення Москви Едігеєм в історичних джерелах подається під 1407 і 1408 роками — це ті ж роки, коли настала смерть хана Тохтамиша.

Не міг Тохтамиш тікати в Сибір, за Урал, де були свої, сибірські, хани із родів Орди (Ічена) і Шайбана. Там мешкали інші татарські (тюркські) роди, які не мали нічого спільного з ним. Тому підтримки сибірських татарських родів знайти там він не міг.