Трагедія Великого князя Вітовта полягала в тому, що приєдуючи до своєї держави території на півдні та сході, він втрачав свою рідну, литовську землю і це при тому, що на той час виконав усі вимоги Священного Католицького Престолу. Це була одночасно і трагедія Ягайла, литвина за походженням, але менша, бо перебував на польському престолі. Отже, 15 липня 1410 року на території Тевтонського ордену біля містечок Танненберг і Грюнвальд відбулася знаменита битва.
Ця битва вивчається і подається, переважно, за описом польського історика Яна Длугоша, який жив у 1415–1480 роках. Цієї трактовки битви дотримується і російська історіографія, бо поляки і московити були зацікавлені в приниженні литовців, українців і білорусів.
Ян Длугош саме так і подав опис Грюнвальдської битви. Ось його слова:
«Коли з литовцями, русичами і татарами закипіла битва, військо литовське, не витримуючи удару ворога, почало відступати: воно відступило приблизно на десятину землі; зазнаючи все більшого тиску хрестоносців, було змушене відступати все далі і далі, і, врешті, почало тікати… Така паніка охопила втікачів, що деякі з них добігли до Литви, де проголосили, що король Владислав (Ягайло. — В. Б.) і великий князь Литовський загинули, а їхні війська були повністю знищені. У цій битві великої честі заслужили смоленські вої, що стояли біля своїх хоругв, які завзято б’ючись, урешті з’єдналися з польськими загонами…» [146, с. 113].
Звичайно, далі до бою долучилось польське військо і перемогло. Так польський патріот Ян Длугош прославляв свого короля.
Треба зазначити, що литовські історики теж не мовчали:
«Литовський літопис про Грюнвальдську битву (писав. — В. Б.) як про перемогу литовців: “І наказав своєму корпусу придворному, що його охороняв, йти на допомогу. Той корпус пішов допомогти війську литовському, і приєднався до литовців. І на голову німців розгромив (Вітовт. — В. Б.) самого магістра, і всіх його комтурів до смерті побили, і незчисленну силу німців піймали у полон або побили”. А решта польського війська їм нічого не допомагала, тільки на те дивилась…» [146, с. 115].
Та є незалежне німецьке джерело, яке спростовує і польські, і литовські патріотичні вигадки. Послухаємо:
«В хроніці Посільге — про литовців тільки й сказано, що їхній напад було відбито, але вони брали участь на останньому етапі битви — здійснюючи удар із протилежного (аніж поляки) боку і беручи участь у фінальному оточенні, коли загинули магістр, комтури і багато братів Ордену» [146, с. 114].
Незацікавлене німецьке джерело вказує на цілком сплановані дії збірного литовського війська.
А далі пропонується підрахувати литовську, а потім — польську масу війська. Оскільки ми визначили військову потугу хана Джалал–ад–діна як тьму, а це десять тисяч вершників, то ще раз пояснимо нашу думку. Вона мусить бути стовідсотково логічною і незаперечною. Факт участі татарських військ хана Джалал–ад–діна — сина Тохтамиша — визнають абсолютно усі європейські історичні джерела. Але є ще й договір, підписаний між ханом, Ягайлом і Вітовтом у 1409 році в Бресті. Цей документ зберігався у литовських архівах, які після третього поділу Речі Посполитої (Польщі) московські царі привласнили та вивезли до Москви, поклавши його до своїх таємних сховищ (так звана Литовська Метрика, 600 томів).
Чому мова йде про одну тьму татарського війська Джалал–ад–діна, у московській історії — Зелені–Солтана. Як пишуть давні джерела, перший удар був нанесений по лівому крилу Орденського війська, де знаходилося близько 10–ти тисяч вояків, серед них і важка кіннота. Якби удар наносився, скажімо, не тьмою, а 2–4 тисячами легкої татарської кінноти, то за правилами військової стратегії, вона була б оточена і знищена корпусом Ордену, по якому наносила удар. Пам’ятаємо: решта орденського війська стояла вишикуваною проти польського війська і участі в протидії татарам не приймала протягом одної години, доки легка татарська кіннота атакувала.
Якби атакуючих, скажімо, було 2–3 тьми, то вони, за військовими правилами, або перемогли би, або змусили б відступити
Орденський корпус, по якому наносили удар. Це військова логіка і, коли немає інших достовірних джерей, треба керуватися виключно нею, а не чиїмись забаганками, навіть якщо ті забаганки — московські.
Чому ліве крило наступальної татарської кінноти прикривали інші сили литовського війська? У нашому випадку — три Смоленські хоругви. Тут відповідь надзвичайно проста і тільки свідчить про зазделегідь розроблений план битви.
Звернімо увагу: смоленські полки (чи хоругви) стали до бою тільки під час відходу з поля бою татарської тьми. Що говорить про таке їхнє завдання: перше — прикрити лівий фланг татарського війська під час його відходу; друге — прикрити правий фланг поляків від можливого удару Ордену по правому флангу після відходу тьми Джалал–ад–діна. з поля бою. Ось чому, за Длугошем, смоленські хоругви пристали до польського війська з правого боку.
Можлива кількість смоленських воїнів мусила становити 2–3 тисячі бійців. Але абсолютно неможливо визначити, скільки із них було литовців, а скільки — білорусів. Московити ж до «смоленських полків» не мали жодного відношення, бо до 1410 року Смоленськ з Москвою ніяким чином не були пов’язані, навіть входили до різних держав.
При тому шо відступ татарської тьми з поля бою передбачався заздалегідь, військо Великого князя Вітовта мало розташовуватись не менше як у дві лінії. У першій лінії перебували: 3 смоленські хоругви (полки) і татарська тьма. У другій лінії (другому ешелоні): литовські, білоруські та українські полки (хоругви). Слід розуміти, що у ті часи білоруські і українські полки називались — руськими.
Чому саме таку побудову мало військо князя Вітовта?
Відповідь очевидна: якщо б татарська тьма і смоленські полки не витримали удару Орденського корпусу, що стояв ліворуч, то удар мав стримати другий ешелон литовського війська, щоб не дати Ордену оточити поляків. Тож друга лінія литовського князя Вітовта мала у своєму складі теж не менше 10–12 тисяч вояків. Таким чином військо Великого Литовсько–Руського князівства у Грюнвальдській битві сягало 22–23 тисяч. Приблизно таким же було і польське військо короля Ягайла. Про що свідчить хід битви, коли Орден почав тіснити військо польського короля. Послухаємо історика:
«…Вітовт кинув в атаку свою легку кінноту. Вона швидко наблизилася до бойових порядків хрестоносців і засипала їх стрілами (виключно татарська тактика ведення бою. — В. Б.). І хоча рицарські хоругви майже не постраждали, проте артилерія була виведена зі строю, а легко захищені арбалетники зазнали відчутних втрат. Напевне, це й було першим завданням, яке поставив Вітовт своєму авангарду. У відповідь рицарі пішли в контратаку. За звичаєм тих часів вояки розсипалися по полю і перетворили битву на велику кількість турнірів та герців без правил. Поки… (татари билися з тевтонцями. — В. Б.), польське військо залишалося бездіяльним… Коли ж… (татари почали. — В. Б.) відступати, король (Ягайло. — В. Б.) кинув у бій своє військо… Напевне Ягайло і Вітовт застосували татарську тактику — за допомогою фальшивої втечі змусили ворога підставити свій тил чи фланг… Це було другим завданням легкої кінноти під час атаки на рицарів. І це завдання вона виконала блискуче… Поляки… почали тиснути на тевтонців. Останні поступово охопили польські фланги, заходячи в тил. Особливо глибоко рицарі зайшли у правий фланг (який прикривали смоленські полки. — В. Б.). І коли Юнгінген (Великий магістр Тевтонського Ордену. — В. Б.) кинув у бій останні резерви, вважаючи, що битву вже виграно, зненацька за його лівим флангом з’явився Вітовт зі своєю кіннотою. Швидкою атакою він розтрощив увесь тил рицарів. Почалася паніка, і вороже військо кинулося тікати… Юнгінген загинув у бою. Достеменні втрати тевтонців невідомі, але вони мали бути великими» [146, с. 121–122].
Так був розгромлений Великий Тевтонський орден силами литовців, поляків, русичів (українців і білорусів), татар та інших народів.
