"У 1342 році блаж. Феогност змушений був вирушити в Орду до нового хана Джанібека. Там утримали митрополита: фанатики ісламізму настійно вимагали, щоб митрополит платив данину за себе й духівництво. Феогност посилався на ханські ярлики, котрі звільняють Церкву від податей, але магометани, не бажаючи порушити статути монгольського уряду, хотіли довести первосвятителя до того, щоб він сам відмовився від колишніх прав. Із цим наміром вони утримували митрополита та піддавали його різним випробуванням, але блаж. Феогност терпів і повернувся на батьківщину з колишніми правами. Сказання про "страждання преосвященного Феогноста митрополита за дань церковну" опубліковане в "Степенній книзі" І, 442—444" [49, с. 61].
Як бачимо, держава Золота Орда, куди майже три сотні років входили ростовсько-суздальська земля і Московський улус, була не диким і відсталим утворенням кочівників, а організованою, централізованою державою, яка діяла за суворими, сотні років дотримуваними законами. Московія в тій державі була невід’ємною, зі столищ Орди Сарая керованою. частішою. Московська вигадка про нібито вільне, не залежне від Орди існування й розвиток абсолютно необгрунтована.
Послухаємо професора Г. В. Вернадського:
"Північно-східна Русь (мова йде про ростовсько-суздальську і рязанську землі. — В. Б.) була в безпосередньому підпорядкуванні золотоординських ханів" [56, с. 112].
Митрополит Феогност помер 11 березня 1353 року під час страшної морової чуми, званої "чорною смертю". Із цією смертю пов’язаний кінець другого періоду православ’я в ростовсько-суздальській землі.
До 1354 року московська православна церква повністю відокремилася від Києва. Як побачимо в наступному розділі, саме із цього часу її дії почали набувати абсолютно нових, цілеспрямованих і агресивних рис, спрямованих на розширення та збагачення церкви.
9
III. Період монастирського засилля
Роки першої половини XIV сторіччя стали періодом розквіту Золотої Орди. Саме за ханів Узбека (1312—1342) і Джанібека (1342—1357) імперія Золота Орда користувалася найвищою шаною і повагою серед своїх ближніх і Далеких сусідів. У державі на дуже високому рівні розвитку були культура, ремесла й торгівля. Дипломатія Золотої Орди впливала навіть на держави північного узбережжя Африки. Саме в той час, за велінням хана Джанібека, у 1354 році на митрополичу кафедру в Москві був висвячений Алексій.
Послухаємо сучасного московського професора: "Ще за життя Феогнаста... були спрямовані посли в Константинополь із проханням нікого не призначати спадкоємцем Феогноста, крім Алексія. Посли повернулися вже після смерті Феогноста із пропозицією, щоб Алексій вирушив у Константинополь для хіротонування. Алексій поїхав у Константинополь, де й був висвячений на митрополита" [61, с. 94—95].
Нагадую, що відбути в Константинополь майбутній митрополит міг тільки з дозволу хана, маючи на руках два ярлики: один надавав право саме йому, Алексію, просити митрополичу кафедру, а інший — надавав право пересування по території Золотої Орди й дозволяв одержувати коней і продовольство на "поштових ямах".
Професор І. У. Будовніц у своїй книзі про це говорить: "Зберігся ярлик Тайдули (дружина хана. — В. Б.) Алексію (1354 р.), що надає йому змогу вільно пересуватися через її володіння в Константинополь" [61, с. 96].
До речі, ще більш повно наші висновки підтверджені "Довідковим енциклопедичним словником", виданим К. Крайя в царські часи. Читаємо: "У Древн(ій) російськ(ій) вівліоф(іці) разом із ярликом Бердибека (хан Золотої Орди в 1357—1361 рр. — В. Б.), даним св. Алексію, надрукований і ярлик Тайдули, даний цією царицею з нагоди подорожі митрополита в Константинополь" [1, т. 10, с. 47—48].
Кожен крок пересування московського князя й митрополита по Золотій Орді суворо контролювався. Він був під постійним наглядом татаро-монгольської виконавчої влади (баскаки, ямські доглядачі й т. д.).
У зв’язку з цим, читачі повинні більш наочно уявляти міру зацікавленості московських володарів XVIII століття у вилученні всіх письмових першоджерел у підкорених народів. Тому московити і споряджали експедицію за експедицією по всій імперії, вишукуючи й вимітаючи геть усе. Вони достовірно знали, що загрожувало імперській брехні, тій історичній карикатурі, котру нам подавали як "Історію держави Російської". Тому діяли і справді з державним розмахом і принциповістю.
Однак повернімося до митрополита Алексія. Як видно, митрополит Алексій залишився б одним із рядових служителів московської церкви, якби ханська воля та збіг обставин не втрутилися в його долю. Ось про що повідав усе той же "Довідковий енциклопедичний словник" К. Крайя: Тайдула, ординська цариця, дружина хана Чанібека (Джанібека. — В. Б.). У 1357 році, страждаючи від тяжкої хвороби й наслухавшись про чесноти св. митрополита Алексія, вона вимагала його допомоги. Хан писав до вел(икого) кн(язя) Іоанна Іоанновича: "Ми чули, що Небо ні в чому не відмовляє молитві головного попа вашого; хай випросить же він здоров'я нашій дружині". Св. Алексій приїхав в Орду з надією на Бога, і не обманувся: Тайдула видужала. Як вияв своєї подяки св. Алексію, вона випросила в сина свого Бердибека... милість для російської держави й церкви" [1, т. 10, с. 47—48].
Звичайно, не можна всерйоз сприймати слова про "російську державу", тому що її в ті часи не існувало. Мова йде про отримані привілеї для церкви й Московського улусу Золотої Орди. Хан дозволив митрополитові відкривати в неосвоєній лісовій глухомані монастирі й пустині без додаткового запитування дозволів на це. Високий дозвіл хана став переломним моментом для становлення християнства і московської державності. Він дозволив московській митрополії за 150—200 років примусово втягнути в християнство фінські племена, котрі жили в глибоких лісових масивах майбутньої Московії. Тих же, хто опирався, московська церква або виганяла з обжитого місця, або знищувала. Церква і влада діяли рішуче й жорстоко.
Зацікавленість ханської влади в таких діях цілком очевидна. Таким чином, у руках московського митрополита, а звідси — в руках московського князя, опинилися найбільші земельні й людські ресурси. Що й дало йому можливість надалі прибрати до рук усі інші самостійні сусідні князівства-улуси Золотої Орди.
Митрополит Алексій став організовувати й створювати принципово нові монастирі — монастирі-власники.
Послухаємо І. У. Будовніца — якими були старі монастирі, відкриті в країні Моксель із 1090 до 1354 року:
"Засновувані князями, єпископами, боярами та утримувані на їхні кошти, ці монастирі будувались як "притулок" для великих вкладників, котрі жили в них за келліотським статутом, ніяких господарських завдань перед собою не ставили" [61, с, 73].
Старі монастирі, по суті, не могли накопичувати величезних багатств. Вони їх проїдали. Хоча цілком зрозуміло, що якісь цінності — духовні, культурні та навіть матеріальні — були і в старих, келліотського укладу життя, монастирях. Притім православні проповідники старих монастирів діяли в середовищі місцевих фінських племен переважно проповіддю. Принагідно допомагали аборигенам порадами, лікуванням найпростіших хвороб, новим насінням тощо. У старому монастирі послушник здійснював спробу порятунку грішної душі. Відмолював свої гріховні помисли й діяння. Ось чому такі монастирі не могли вирішити питання повної християнської колонізації місцевого фінського етносу. Адже язичницькі фінські племена й громади, перебуваючи поза досяжністю влади і використовуючи землю, ліс, пасовища, угіддя тощо, могли існувати незалежно, ігноруючи владу й православну церкву. В цьому була їхня перевага.
