Середущий брат Олександра Невського, Ярослав, займав у ті роки (1264—1271) престол великого князя Володимирського улусу, тож сидів удома.
Після закінчення війни хан викликав до себе всіх посадових осіб держави й церкви. Серед них були й сини Олександра Невського — Дмитро, Андрій і одинадцятирічний Данило. Хан залишився незадоволений звітом князя Ярослава Ярославовича. Як відомо, повертаючись із Орди, князь Ярослав Ярославович помер. Скоріше за все, він був отруєний і вмер у самій ставці хана, як і його батько Ярослав Всеволодович і брат Олександр (Невський). Відтак було призначено на володимирський стіл Василя та видано указ про проведення третього перепису в Ростовсько-Суздальському, Новгородському, Псковському і Рязанському улусах. Ішов 1272 рік.
Уперше всі владики й ігумени монастирів одержали ярлики від хана на право користування ханською власністю та наказ про залучення мерян-язичників до християнської релігії. Для підростаючих спадкоємців хан повелів заснувати нові поселення. Що й виконали митрополит Кирило, князь Василь і Великий Баскак для молодшого Олександрового нащадка — Данила, заснувавши 1272 року поселення Москву.
Хан Мангу-Тимур пам’ятав про свою рідню з роду Олександра, так званого Невського. Церковна історична література підтвердила факт Появи Москви в 1272 році. Ініціатором закладення поселення став особисто хан Золотої Орди Менгу-Тимур.
Не будемо стомлювати читачів московськими байками про "появу Москви в 1147 році". Бо навіть церковна література змушена була визнати:
"Архангела Михаїла, Собор, у Москві, в Кремлі... Первісну побудову цієї церкви деякі письменники відносять до початку XIII й навіть до кінця XII століття, коли Москва... існувала й, отже, повинна була мати свій храм, в ім’я Начальника небесних сил, Архангела Михаїла... Інші ж. і з більшою достовірністю, припускають, що він був побудований дерев'яним ще за 20 років до початку князювання св. Данила, першим відомим в історії Московським князем Михайлом Хоробрим, меншим братом Олександра Невського... Утім, ніякими історичними фактами не можна підтвердити існування цієї дерев’яної церкви (як і факту існування Михайла Хороброго — "Хоробрита". — В. Б.). Справжня й безсумнівна історія цієї Соборної Церкви починається із часів Великого Князя Іоанна Даниловича Калити" [51, с. 302].
Історія не відає ні про одну церкву що з’явилася б на території Москви до 1272 року. І тут нічого не вигадаєш. Перші організовані поселенці й перші дерев’яні будови на території Москви офіційно зафіксовані в 1272 році, під час третього татаро-монгольського перепису населення Золотої Орди.
Хочу звернути увагу на ще одну історичну достовірність. Московська історична й церковна література в захваті повідомляють читачам, як практично з настанням XIV століття київські митрополити відмовилися від Києва та перебралися спочатку у Володимир, а потім — до Москви. Мовляв, Київ так захирів, а Москва настільки піднялася, що митрополитові подітися було нікуди — тільки перебиратися в Москву. Однак подібне твердження — чергова московська облуда. Дуже вже хотілося московитам "величі й прадавнини" з далеких київських часів. І невтямки "батькам облуди", що кожен історично безсумнівний факт має свої історично достовірні причини. Московські бажання при цьому ніколи не відігравали вирішального значення.
Ми вже писали: ще хан Батий, починаючи з 1250 року, повелів київському митрополитові перебувати в Сараї — столиці держави. Точнісінько те саме велено було й другому митрополитові Максиму (1283-—1305). До речі, зверніть увагу: узгодження Максима на митрополичу кафедру тривало аж три роки. І цьому є достовірне пояснення. Хан Менгу-Тимур помер у 1282 році. А новий хан Туда-Менгу ухвалив рішення з цього питання тільки в 1283 році. Митрополит Максим також тримав свою кафедру при ставці хана Золотої Орди. Хоча не варто мати сумніву, що він постійно навідувався до єпархій. Північні єпархії Золотої Орди, природно, жадали від нього більшої уваги, тому що в них більша частина населення все ще жила в язичництві й дикості.
Недарма професор Г. В. Вернадський змушений був визнати: "Сарайський єпископ відігравав велику роль у російській церкві, особливо в другій половині ХІІІ століття й першій половині XIV століття" [56. с. 94].
Ще більшу роль відііравав "сарайський митрополит". Тут сумніватися не варто.
Третім митрополитом християн Золотої Орди став святий Петро. І сталось це, без сумніву, за пропозицією хана Тохти. Святий Петро перебував на митрополичій кафедрі з 1309 до 1326 року. Саме при ньому відбулися корінні політичні зміни в Києві та в Київській митрополії. Тут "московські бажання" ніякої ролі не відіграли. Все обумовлено історичними подіями.
Отже, київські й волинські землі звільнилися від Золотої Орди в 1319—1320 роках. Про це свідчать літописи литовські, польські, угорські та інших народів. До речі, українські літописи — також. Саме з 1320 року митрополит Святий Петро став у Києві персоною "нон грата" — небажаним! Людина, що служила Золотій Орді, не могла бути прийнятною для Литовсько-Руської держави. Гадаю, у цьому випадку пояснення не потрібні. Не будемо забувати, що київські й волинські землі були відірвані Великим Литовським князем Гедиміном від Золотої Орди.
Не менші неприємності сталися в митрополита Петра і в самій Орді. У 1312 році до влади в Золотій Орді прийшов мусульманин хан Узбек. І хоча Узбек не переслідував у своїй державі християн, "...а ставився цілком прихильно до християнства, причому однаково визнавав і православ’я, і латинство", однак мусульманська релігія стала привілейованою [56, с. 115].
Найімовірніше, митрополитові Петру запропоновано було ханом Золотої Орди переїхати в північні улуси країни.
Хан Узбек не міг допустити піднесення митрополита (за релігійним чином) над мусульманськими муфтіями. Тому й бачимо, як митрополит Петро аж десять років тинявся по різних містах північних улусів Орди. Він шукав найсильнішого, щоб опертися на нього. Ми про це детальніше поговоримо у третій книзі.
Таким чином, святитель Петро, нарешті, опинився в Москві. "Полюбивши Московського князя... Калиту, святитель Петро з 1325 року більшу частину життя проводив у його повіті — у Москві.., схиляючи князя до спорудження Успенського Собору... Невдовзі після того як заклали храм, великий Святитель помер 21 грудня 1326 року й похований у гробниці, котру сам собі приготував" [49, с. 60].
Навіть поховали святителя Петра в недобудованому храмі. Бо ж іншого, свого храму митрополит Петро в північних улусах Орди не мав.
Неприємності очікували і наступного митрополита.
До речі, нагадаю читачам, що однією з дружин хана Узбека була дочка візантійського імператора. Тому новий митрополит Феогност прибув у Золоту Орду таки швидко. Уже в середині 1328 року цей священнослужитель з’явився в Києві. Однак у Києві Феогноста не прийняли. Це зрозуміло, адже його кандидатура узгоджувалася з ханом Узбеком.
Послухаємо графа М. В. Толстого:
"Святий Феогност митрополит... Родом грек, митрополит... з 1328 року, відвідавши Київ і Володимир, прибув до Москви й оселився "у дворі святителя Петра, де відтоді назавжди утвердилася кафедра Московських первосвятителів" [49, с. 61].
Починаючи з 1320 року, митрополити не могли розташовувати свою кафедру ні в Києві, ні в Сараї. їх там не приймали. Тільки з цієї, головної причини митрополити змушені були перебратися в "зачастокольну", "луб'яну" Москву. А Київ, на вимогу великого Литовсько-Руського князя Ольгерда, одержав від Константинополя власного митрополита: "Патріарх, поступаючись вимозі Ольгерда, князя Литовського, поставив для Литви іншого митрополита" [49, с. 119].
Московський митрополит Феогност віддано служив ханові Золотої Орди — Узбекові.
Із першої нашої книги ми, очевидно, пам’ятаємо, як митрополит Феогност відлучав від церкви й піддавав анафемі (за вказівкою хана Узбека) не лише окремих князів, а й навіть жителів цілих міст. Згадайте псковитян, відлучених від церкви Феогностом. Однак після смерті хана Узбека д ля митрополита почалися інші неприємності. Син хана Узбека — Джанібек, а особливо його знать, бачили колосальні багатства, які накопичувалися в руках православних владик, тому спробували змінити ситуацію. Вони побажали змусити церковних владик, як найбільших власників, платити податки (данину) до скарбниці Золотої Орди. Прибувши 1342 року в столицю Сарай до нового хана Джанібека, митрополит Феогност не зміг вільно одержати ярлик на митрополію. Міністри Золотої Орди, очевидно, з відома самого хана, зажадали від Фсогноста добровільної відмови від пільг, отриманих церквою за старих часів. Але оскільки й ті часи дуже жорстко дотримувалися Яси Чингісхана (зведення законів імперії), то скасовувати укази Батия, Берке, Менгу-Тимура та інших ханів Джанібек не міг. Він побажав того домогтися, натиснувши на Феогноста з боку "ханського двору". Послухайте, як цю тему подає церковна література:
