Чимало церковних діячів ростовсько-суздальської землі бачили своє безсилля й відчували необхідність інших заходів. При цьому вони чітко розуміли, що, коли такі заходи із залучення навколишнього населення до православ’я не будуть рішучими, подібну місію здійснять або іслам, або католицизм. Тим паче, що про це постійно нагадував Константинополь.

Ось чому, одержавши дозвіл ("милicть") хана, митрополит Алексій змінив напрямок діяльності московського православ’я, тобто церкви. При цьому необхідно пам’ятати, що одночасно він сконцентрував у своїх руках і князівські функції. Це підтверджується московською історіографією. Читаємо: "Алексій... митрополитіз 1354 (року)... Підчас князювання Івана Івановича Красного і малолітства Димитрия Івановича (прозваного Донським. — В. Б.)... був фактичним главою уряду" [ 16, т. 1, с. 418].

Що ж змінив митрополит Алексій у московському православ’ї?

Відповідь дуже проста: відношення до земельної власності, — спрямувавши дозволену ханом монастирську колонізацію в русло збагачення церкви та силового захоплення язичницької землі разом із населенням. Охрещений фін практично ставав при монастирі рабом. Із цих часів походять московитські "крєстьянє", тобто охрещені в православ’я фінські племена — християни ("крестиане").

Цей факт не заперечувався московською радянською історіографією. Послухаємо: "Ситуація змінюється в другій половині XIV ст., коли один за одним починають виникати монастирі нового типу які засновуються вже не знатними... можновладцями, а людьми, котрі не володіють земельними наділами, середнього статку, але енергійними, заповзятливими, котрі ставили перед новопосталими "обителями" насамперед господарські завдання й перетворювали ці обителі на самостійні феодальні вотчини, які безупинно обростали селами, хуторами, різними земельними угіддями, сіножатями, соляними варницями, рибними ловами із залежною й найманою, але робочою силою, що неухильно закріпачується," [61, с. 74—75].

Ось що цікаво: багато сотень років московські "писаки історії” переконували увесь світ, що якраз Московське князівство було найбільш прогресивним і розвиненим. Воно, мовляв, із першого дня свого існування тільки тим і займалося, що вирішувало "загальнодержавні російські проблеми". Лилася неймовірна дурість: Москва й шляхетна, і прогресивна, і найбільш розвинена, і наділена "загальнодержавним баченням", і таке інше.

Усі подібні вимисли — брехливі. Навіть у середині XIV століття Московський улус у складі Золотої Орди був найбільш відсталим і глухим. Уже за 2—3 версти від Москви починалися глибокі пустища й нетрі. Саме на освоєння московської глухомані були спрямовані первісні зусилля й дії митрополита Алексія. Тільки за період митрополичого служіння особисто Алексієм у глухих лісистих нетрях Московії було закладено більше 20 монастирів нового типу. Повторюю — тільки на території майбутньої Московської губернії. Ось деякі з них:

— Чудов монастир (заснований у 1365 р.);

— Симонів монастир (заснований у 1370 р.);

— Савин—Сторожевський монастир (заснований у 1377 р.);

— Спасо-Андроніїв, або Андроників, монастир (заснований у 1360 р.);

— Висоцький-Богородський монастир (заснований у 1373 р.);

— Пешношський — Миколаївський монастир (заснований у 1361 р.);

— Алексіївський монастир (заснований у 1360 р.);

— Владичин монастир (заснований у 1362 р.);

— Рождественський — Старосимоновський монастир (дата заснування — 1370 р.);

— Богоявленський — Троїцький монастир (заснований у ті ж роки).

І десятки інших, заснованих із дозволу й благословення митрополита Алексія.

Практично всі монастирі нового типу відкривалися в глухій тайзі, де згодом стали місцями виникнення нових селищ і міст.

Згадайте таку появу Москви в 1272 році на місці побудованої церкви в дикій мерянській глибинці.

За приблизними підрахунками, за час перебування святого Алексія на митрополичій кафедрі в системі Московської митрополії, уже відокремленої від Києва, було засновано більше 60 монастирів-власників. Однак головне навіть не кількість, головне — була задіяна система примусового залучення фінського язичницького етносу до православ'я і нагромадження в руках церкви колосальних матеріальних та людських ресурсів. Що особливо хочеться відзначити: абсолютно не порушуючи існуючих золото- ординських законів. Тільки завдяки ханським "милостям".

Цей "монастирський хід" московської церкви тайговими нетрями ординської півночі тривав у XV і XVI століттях. Саме завдяки жорстокій монастирській колонізації було підкорено ханській владі, а надалі — московській князівській, фінський язичницький етнос північних улусів імперії.

Ніякого слов’янського "начала" і "присутності" не спостерігалося. Оскільки, приймаючи християнську релігію, слов'янські племена Подніпров’я і Новгорода залишалися вільними людьми. У той час як у московській інтерпретації християнської релігії практично все фінське населення, котре приймало християнство, ставало власністю (рабами) або монастирів, або чужорідних власників: князів, баскаків, бояр, ханів.

Подивіться, якими колосальними багатствами володіли монастирі північних улусів імперії Чингісидів. Хоча у нашому розпорядженні дані середини XVIII століття, читачі мають розуміти, що нагромадження матеріальних багатств і людського потенціалу в монастирях відбувалося протягом декількох століть.

1. "Троїцько-Сергієва Лавра, ...чоловічий монастир у Дмитровському повіті за 60 верст від Москви, біля річок Кончура і Глинниця, недалеко від давнього містечка Радонежа... Від нього залежало близько 30 монастирів і пустинь, а в маєтках, що належали до нього до 1764 року, числилося понад 106000 душ селян" [51, с. 180].

Такий ось — "божий дім".

2. "Чудов (монастир), у Москві... Заснований у 1365 році св. Алексієм Митрополитом... У 1764 році до обителі належало, крім інших угідь, близько 18600 душ селян із різних губерній" [51. с. 192—199].

"Симонів чоловічий, у Москві, на краю міста... Монастир цей заснований був спочатку в 1370 році Преподобним) Сергієм Радонезьким, із благословення св. Митрополита Алексія...

До установлення духовних штатів належало до цієї обителі безліч сіл і селищ, в яких було понад 12000 душ селян" [51, с. 206].

Московська православна церква своїми діями, починаючи з XIV століття, сприяла насадженню жорстокого рабства (кріпацтва) у північних улусах Орди, котрі пізніше виділилися в Московську державу. Що цікаво: церква стала не лише носієм ідеї рабства, а й сама стала основним рабовласником. Тому не варто дивуватися тій жорстокості й варварству, які існували у відносинах між селянином (християнином)-фіном і його хазяїном: баскаком, боярином, князем, єпископом і так далі. То були звичайні стосунки раба й рабовласника в умовах Московії.

Не варто лицемірити московським історикам: мовляв, зіпсувалася християнська вдача після переходу слов’янина з Русі на далеку північ. Слов’янських племен у ростовсько-суздальській землі, а отже, у Московії, ніколи не спостерігалося. Цю аксіому московському істеблішменту настав час засвоїти.

Не будемо наводити десятки моторошних прикладів московського церковного рабовласництва. Коли читаєш подібні свідчення, стає моторошно від самого поняття — "московська православна церква". Що характерно: і в наш час московське православ’я є одним із головних деструктивних елементів московської шовіністичної політики. Згадайте так звані "хресні ходи" московської церкви київськими вулицями під час обрання президента України в 2004 році.

Які злі й ворожі були обличчя в тих людей! Які страшні помисли!

Хочемо ми того чи ні, по ходу викладу теми доводиться відволікатися на принагідні питання, давньої московської дійсності. Не маємо права залишити їх без уваги, тому що кожен наново відкритий факт і явище для того й ховалися в глибинах словесної полови, щоб сховати або спотворити його заради "романовської концепції" московської історії.