— Я хочу знати, хто з вас злив інфу? — запитав СС із обличчям озвірілого інквізиторського ката.

— А чого ви ТАК на мене дивитеся? — запитала Новицька і бровою не повівши. — Думаєте, я?

— Ти чи не ти, не знаю… — СС завжди нітився від різких і прямих відповідей по типу наїзд. — Може, твій відділ? Тендерну пропозицію ви ж готували.

— Бюджет знала лише я. Плюс ваш заступник, фіндир, сейлзи[12] та піарники.

— А що відразу сейлзи? — самими губами матюкнувся директор із продажів та продовжив полірувати нігті об штани під скляним столом. — Давайте простіше — наберіть цю Карину Мигаль, хай скаже, хто злив інфу.

— Ага, так вони і скажуть, нормальні журналісти ніколи не видають джерела. — скривилася Новицька, між маркетинг-відділом та сейлзами тліла класична підручникова ворожнеча.

— Тоді хай друкують спростування, — сказав СС. — Мені по барабану, хто злив, ця людина більше у мене не працює. А ще я їй забезпечу вовчий білет на фармринку, замовлю замітки в усіх фахових виданнях, по типу Вася Пупкин — аферист та зрадник.

Креативність головного іноді зашкалювала. Зубодробильна ідея! Йому в інквізиції у відділі вигадування катувань працювати. І працювати, і працювати, і працювати… Чи в SS підробляти на part-time.[13]

— Не простіше перевірити імейли, аську та телефонні розмови за останні два тижні? — резонно запропонувала Новицька.

— Ми ніколи не перевіряємо чужі імейли, аську, сайти. Це privacy,[14] — видала зам. головного з таким обличчям, наче виступала в «Окнах» Дмитра Нагієва і ніколи не читала дбайливо зібрані роздруківки асьок ключових співробітників.

— Новицька, ти щось внятне можеш запропонувати? Скільки піде часу це перевірити? Ти чим думаєш? — підхопив головний, недобре поглянувши на маркетинг-директора.

— Може, хтось тут і дупою думає, а я — головою. Не треба економити на системах внутрішньої безпеки. Ви думаєте, що журналіст вам швидше все розповість? Як? Ви його будете праскою гріти? Чи плойку засовуватимете в причинні місця? Чи як вас там вчили?

— Новицька, у тебе дурні жарти. Краще б за своїми наглядала.

— Я за своїх зуб даю. Бренди[15] не могли. Вони навіть не знали замовника тендера.

— Тоді все очевидно, — потер окуляри директор із продажів, нарешті покинувши полірування нігтів. — Тоді це ти злила інфу.

— Ти з головою дружиш? Черепно-мозкової травми не було останнім часом? Чи струсу мозку? Чи черепної коробки?

СС скривився, підняв слухавку та вмикнув гучномовець:

— Лєна, на днях хтось дзвонив із медіа-новин?

— Так, Сергію Сергійовичу. Позавчора по обіді.

— Кого хотіли?

— Заступника директора чи Новицьку.

— І з ким з'єднала?

— Борисенко не було на місці.

— Лєна, слідкуй за ходом думки: ти з'єднала з Новицькою?

— Я не пам'ятаю.

— Дура, — висварився СС, кладучи слухавку, і знову скривився, як мавпочка.

— Я ж казав, продажники тут ні до чого. — Сейлз — директор почав терти серветкою окуляри із більшим задоволенням.

— Я теж ні до чого, — відповіла Новицька. — Я була із одинадцятої на зустрічі з нашою рекламною агенцією. Можете зателефонувати Насті Байдаченко, — ми слухали пропоузл на зиму. Там, слава Богу, є камери, так що коли я зайшла і вийшла — видно.

— Лєна, — знову ввімкнув гучномовець СС. — А з медіа-новин в тебе не просили мобілки Борисенко та Новицької?

— Просили…

— І ти дала?

— Дала, робочі.

— Дура, — висварився СС. — Новицька, вони тобі на мобільний телефонували?

— Нєа.

— Точно?

— Стопудово.

— Людо, — головний озирнувся до своєї любої заступниці, — ти цю Мигаль знаєш?

— Ні, Сергію Сергійовичу. Вперше чую.

— Людо, я хочу завтра бачити роздруківки розмов МТС за всіма нашими робочими номерами.

Як і треба було очікувати, видання відмовилося друкувати будь-яке спростування, стоячи на тому, що інформацію було отримано зсередини «Фармацеї» від керівника, статус якого не викликає сумнівів.

Новицька у напівшоковому стані вийшла на обід в «Корону». З'ївши улюблений ланч із борщем та запеченою рибою, вона замовила не до часу каву з коньяком та набрала свого однокурсника, який працював редактором в одному бізнес-виданні.

— Привіт, у тебе є знайомі в медіа-новинах? У мене хтось злив їм інфу. Дуууже важливу. Гавкнув тендер на багато нулів.

— Соррі, в медіа-новинах нікого немає, але спробую розпитати. У принципі, коли нам щось потрібно, ми телефонуємо сейлзам чи екаунтам,[16] якщо хочемо щось від рекламних агентств.

— Сейлзам? Ти впевнений?

— Ага, ну сама подумай. Кого ви берете в продажники? Всіх, текучка там велика. Кожен гівнюк хоче себе відчути причетним до великих бізнес процесів. Знаєш, таким навіть не треба грошей чи вивести в ресторан, їм лише попавитись трохи, вирости у власних очах.

— Круто, ну ти якщо зможеш, дізнайся пліз про медіа-новини.

— Окі.

«От дурний день, найдурніший за останні три місяці. Ну не буває ж так, що весь час погано, мабуть, завтра, буде суцільна біла смуга», — намагалася себе підбадьорити Новицька, вимикаючи комп та з певною мірою огиди протираючи робочий стіл спиртовою серветкою. Для профілактики ЗСШ.

Наступний день, марно що вівторок, пройшов під гаслом «не можеш всякнути гівно, обтікай. Обтікааай». Мало того, що офіс почав кучкуватися по троє-четверо, про щось шепотітися, та косо поглядати на кожного, хто проходив повз. Офіс потонув у підозрах та засичав, як переповнений серпентарій. Сейлзи підозрювали брендів. Бренди підозрювали сейлзів. Головний підозрював Новицьку, Новицька, за звичкою, зам. директора. Час від часу хтось стукав у важкі двері кабінету головного із черговим логічним обґрунтуванням та новим підозрюваним. Усе це до болю нагадувало гру в мафію.

Колись рік чи два тому, коли головний із заступницею звалили на тренінг до Південної Африки, маркетинг-відділ, умираючи від сезонного літнього застою, замикався в мітингрумі та грав у мафію. Аби не викликати жодних підозр, на двері мітингу вішалася табличка — «тихо, йде нарада», на мітинговий коми та екран проектором виводилася якась презентація, і якщо хтось, не прочитавши, ломився крізь мітинг на балкон покурити — черговий бренд починав зачитувати вголос динаміку показників знання марки та лояльності. Аби навіть найчутливіше вухо не могло вловити крамольної гри за стінами мітингу у робочий час, маркетинг-відділ вигадав спеціальні коди: мафія називалась — клієнтами, шеф мафії — директором, мирні громадяни були підрядниками тощо. Ця забавка протрималась іще три тижні після повернення головного і вмерла природним шляхом після того, як звільнився бренд-менеджер знеболювальних, а дівчина-бренд з протизаплідних пішла в декрет. Таким чином гравців у маркетинг-відділі лишилося лише сім, що було менше необхідного мінімуму. Тож потрібно було вводити у гру або сейлзів (що було вкрай небезпечно з точки зору конспірації), або втягувати у цю не надто корпоративну затію когось із джуніор-брендів.

Отже, вівторок теж розпочався нерадісно. За півгодини до робочого дня, у чаті висіла лише Новицька та зам. директор. А ще за кілька хвилин Новицька отримала запрошення з'явитись у кабінеті заступниці головного. Через секретарку, звичайно. Якби не менеджмент-мітинги, то Борисенко та маркетинг-директор так би і продовжували спілкуватись заочно. Аби не псувати собі апетит та не стикатися зайвий раз із зам. директора, Новицька навіть змінила свій улюблений «Ришельє» і перейшла обідати у «Корону».

— Привіт, — удавано цукрово видала Новицька, манірно виставивши черевички Фелліні за 2700.

— Привіт, будеш чай із звіробою? — уїдливо посміхаючись, поцікавилася Борисенко, напевно знаючи, що Новицькій гіркий чай із звіробоєм не до шмиги та стовідсотково помітивши черевички.