Доброго ранку. Рука призвичаєно падає на тумбочку поруч і намагається намацати окуляри. Немає. Дивно… Невже покинула у ванній?

Віка підвелася з ліжка та навпомацки потелемпалася до ванної. Світло. Де ж вони? Лежать десь поруч, а вона не бачить. А як їй бачити із мінус шість? Хо-хо, мінус шість це суцільні кольорові плями. Мінус шість — це коли не страшно виступати перед великою аудиторією, бо не видно не лише очей, а й облич. Мінус шість — це коли сітківка перерозтягнута патологічно видовженим очним яблуком так, що час від часу перед очима блимають сірі змійки та метелики.

Здається, Віка вивчила долонями кожен закуток ванної, номера та балкона.

— Чого це мучитися? Треба вдягнути лінзи. Це ж треба так гальмувати…

Вона знову повернулася до ванної. Вимила руки рідким милом, відкрила футляр. Сунулася упритул до дзеркала. Раптом вимкнули світло, Каретко аж стинулася від несподіванки. Із полички перед дзеркалом посипалася косметика.

— Мда, це вам не Київ.

За кілька хвилин світло блимнуло, замигало і знову відновилося. Віка закричала від жаху. Разом із косметикою в умивальнику опинився відкритий футляр для лінз. Порожній. Лінзи благополучно мандрували світами карпатської каналізації. Окуляри точно були десь у номері, але Віка не бачила, де саме. А ще була запасна пара лінз у сейфі на ресепшн. І чого вона її там лишила? Дурна, навіть не думала, що знадобиться. Не так сталося, як гадалося.

Віка вмилася крижаною водою і, не розкриваючи очей, навпомацки схопила рушник з ґачка, разом із ним потягнувся халат та впав на кахельну підлогу із підозрілим дзвоном. Good God! Невже вона кинула окуляри у кишеню халата без футляра… Тремтячими руками Віка витягнула з-під кипи махрової тканини те, що колись було окулярами. Неперевершено! Праве скло розбито вщент і вилетіло з оправи, ліве ще тримається, проте це не скло — це суцільне павутиння тріщин, великих і малих. Звичайно, з окулярами видніше, ніж без. Проте…

Віка швиденько одяглася, нашвидкуруч зачесалася та вибігла з номера шукати запасні лінзи. Пролунав телефонний дзвоник. Новицькій ніхто не відповів.

Попереду довгий світлий коридор. Якщо вона правильно поєднує те, що пам'ятала, та те, що можна побачити крізь павутиння лівого скла. Далі мають бути сходи. Ресепшн десь внизу. Їх там довго не тримали. Треба думати, хтось там буде. Бууудеееее.

— Тваю ма…! — Каретко перечепилася через поріг, якого просто не помітила.

«І трєснул мір напополам». Потім світ зник. Точніше розплився великими плямами блідої акварелі.

По-перше, вона добряче гепнулася лобом, а по-друге, від удару оправа розлетілася на запчастини, а ліве скло переможно розсипалося. Тепер Каретко залишилася сам на сам із своїми мінус шість. Над сходами знову замиготіли лампи. Суцільно чорний колодязь сходів. Згасло світло. Перепад напруги? Мабуть.

«А чи не поїхати мені ліфтом? — подумала Вікторія оптимістично: Поки я ноги собі не переламала? Чи струс мозку не заробила.»

Дякувати Богу, ліфт працює. Каретко зайшла та порахувала кнопки. Один, два, три. Ще є G, М, Е. І де ж ресепшн, на 1 чи G? Чи М? Таке маркування, як для ворога. Щоб ніхто не здогадався. Кнопок лише шість, тож за теорією ймовірності мучитиметься вона недовго. Тож натискаємо 1 і поїхали.

Ліфт дзенькнув і поїхав. Униз. Чи вгору? Якийсь мармуровий хол, надто темно. На ресепшені було гарне освітлення.

Тоді G. Знову пас. Схоже на робоче приміщення, чоловіки в уніформі тягають важкі ящики.

Тоді Е. Чому Е? А ну його, вже натисла. Двері відчинилися, до ліфта зайшов чоловік. Такий метри під два. На щоці шрам. Жоффрей де Пейрак просто.

— Вам який? — запитала Віка.

Той, не розуміючи, втупився у кнопки і знизав плечима.

— Я до Єви Герт.

— А… То вам на другий. Здається. — відповіла Віка.

— Дякую… А номер який?

— Теж другий. Вам хіба не сказали?

Ліфт дзенькнув, зупинившися, чоловік вийшов.

Що лишилося? М?

Знову не влучила. До ліфта увійшла прибиральниця і, нічого не питаючи, натисла другий поверх. На другому вона так само мовчки вийшла, виставивши спершу з кабіни ліфта відро із водою. І погребла собі так, ніби Віка була порожнім місцем.

Прибиральниці в українських готелях, це як санітарки у вітчизняних лікарнях — завжди вважають себе центровими.

1, G, Е, М, а на другому поверсі їхні номери та кімнати для тренінгів. Невже ресепшн на третьому поверсі?

Ліфт дзенькнув, пришвартувавшися на третьому поверсі. Знову мармуровий хол. Ні, тут вона вже була. Чи ні?

Тоді 1. Пас. Тоді 2. Цікаво, а 2 це геть не 2. На другому їхні номери, там від ліфта довгий світлий коридор, а тепер 2 — це обшитий деревом хол. Або із ліфтом щось не в порядку, або Віка не дружить із головою. Чи не краще повернутися на сходи? Якщо вони міняють програму ліфта, аби звести її з розуму, не зможуть же вони переставляти місцями поверхи? Правильно?

І де цей придуркуватий професор? Нікого ніде немає. Аж лячно.

А може, і є. Просто вона не бачить із своїми мінус шість.

Цікаво, а КОГО ще вона не бачить?

Мда, так і хочеться сказати «жізнь налажіваєтся».

Спершу був запах. Точніше сморід. Пекельний, сірководневий сморід.

Коли Єва продерла очі, вона зрозуміла, що прорвало каналізацію. У номері було по коліно води. Якби ж то просто води! Єва сиділа на ліжку, як жабка на лататті, обмірковуючи, як дострибнути до підвіконня та відкрити вікно. Телефон не працював. Телефонну поличку було розташовано так низько, що зі слухавки вже лилася вода, як з друшляка.

Найгірше, що вода вже підтопила краї покривала та м'яко підкрадалася до Єви. У шафі тихо дзюрчало. А треба було таки розібрати валізи, а не кинути їх у шафу вниз. Отже, одяг скажімо так, мокрий. Точніше цілковито зіпсований. А з одягу-то на ній самісінька шовкова нічна сорочка а-ля істерика в борделі. Добре хоч не вляглася спати голою, як звикла.

Що ж там із взуттям? Нема вже такого слова «взуття». Рожеві капчики з пуховими балабончиками плавають нарізно по номеру. Точніше вже навіть не рожеві. Ну вже, мабуть, не варто казати, що косметичка плаває десь поруч із капцями, бо Єва залишила її на ніч біля телефону.

Спершу Єва спробувала покричати. Від кількох не надто обережних спроб її голосові зв'язки рипнулись і вмерли. Вона засипіла. Єва вже знала, що буде далі. Кілька годин сипу, кілька годин прокуреного Висоцького, а потім головні зв'язки відкинуть копита днів на три-чотири, зрідка видаючи щось схоже на виск кролика, якого душать. Що й казати, ларингіт не надто приємна річ для телеведучої. Мабуть, ще гірша за відсутність макіяжу на людях.

Єва зрозуміла, що їй доведеться пробігти аби відчинити двері та показати, що їй потрібна допомога. Тобто помісити ніжками із малиновим педикюром каналізаційні відходи. Ще й холодні до того ж Коли Єва нарешті зважилася на водні процедури та відчинила двері, навпроти на стіні вона побачила напис червоним «Єво, я прикрашу ялинку твоїми кишками». У принципі, саме час — кінець грудня. В Єви затремтіли руки, вона швидко замкнула двері зсередини, а голос… А голос пропав остаточно. Мда, у жінок усе у мізках. І голос, і оргазм. Не фіг бути такою психопаткою! Вимкнути мозок, інстинкти увімкнути. Лише як?

На біду в номері був не звичайний замок, а картковий, сенсорний. Коли вставиш карту в спеціальний отвір — у номері загорається світло, вмикається клімат-контроль та на розетки подається електрика. У принципі, зручно. Єдине, що неприпустимо для параноїків. Двері відкриваються зсередини натисканням ручки — тому весь час здається, що їх не замкнено.

У двері постукали, Єва і хотіла б покликати на допомогу та навіть не могла запитати, хто там.

А просто відкрити було лячно, а може, там той недоумок, який хоче прикрасити новорічну ялинку її нутрощами.

Раптом, двері просто відкрилися. Без жодної її участі. Єва скам'яніла. Із номера ще хлинула вода. Зайшла Віка: