І Антон раптом згадав дівчинку, як він вів до будиночка Старого і як тоді у його свідомість увірвалася похмура реальність того світу. Як він міг забути, з ким пов’язувалося це видіння!

― О так, тоді випав перший сніг!

— Я уявив собі, як невтішність змусить колись хлопця шукати цю дівчинку, і якщо вони зустрінуться, станеться щось страшне. Цей хлопець усе ще не вірить, що приносить нещастя. Ти ж знаєш, що і в Притулку можна почувати себе нещасним? ― і не чекаючи відповіді, Яків продовжив: ― Життя, що тут, що там ― ніби сон, від якого прагнеш прокинутися, а не можеш. Питаєш себе: невже я той чоловік, який боїться Того, чийого обличчя ніколи не бачив? Отож я так злякався Ізидора з його розгубленою посмішкою і тихим голосом, що пішов…

― Ми вважали, що тобі настав час піти. Я сподівався тебе наздогнати по слідах. Але сніг усе падав, я навіть згубив дорогу. Біля села, коли я заблукав у тумані, мене знайшов кравець Ян, ― і все обійшлося. А то б я і досі там блукав. Хтозна, як доведеться повертатися…

― Так, неблизька дорога. Колись я знав, що таке вертатися додому. Про котів кажуть…

Кіт розплющив очі й уважно подивився на Якова.

― Так, котику, кажуть, що ви прихиляєтеся до домівки, а не до людини. Але то вигадка! Прихиляються до того, що люблять найбільше. Любов ― це дім, який треба знайти. Він ― світлий і теплий. Я і кіт знаємо, що наша надія не марна. Поки ми вийдемо через Західні Ворота, у нас знову не залишиться нічого, крім цієї надії. Туди сходяться всі, бо це Ворота Надії, а Східні Ворота ― це Ворота Відчаю…

Мабуть, Антон заснув і йому приснилися ці слова, такі вражаючі й несправедливі. Прокинувся від холоду. Сидів за столом, схиливши голову на руки поряд із порожньою мискою. Ні Якова, ні його кота не було. «Ще ніч», ― подумав Антон і знову заснув на мить.

Одного весняного полудня через Східні Ворота увійшов дуже старий чоловік, ноги якого тремтіли від слабкості. Міг би одразу знайти для себе втіху: побачити, як цвітуть яблуні, але цього не сталося. На додаток до найбільшого лиха, немічної старості, він був ще й сліпий. Зворушений цією безпомічністю, Антон посадив старого під яблунею і став розповідати, як виглядає ця яблуня, які на ній будуть яблука: спочатку маленькі зелені, а потім великі й червоні. Бо просто яблуні не існує: цих дерев багато і між ними є щось спільне. Але людині не дуже потрібне це спільне: воно не викликає почуттів і їхнього найбільшого вияву ― насолоди.

Проте старий, хоча й до серця його увійшло трохи радості, здається, не усвідомлював, куди він потрапив. Антон подумав, що слова його надто вбогі. Він пам’ятав багато слів із книжок, але вони залишилися йому чужими.

― Де я? ― спитав прибулець, коли Антон розчаровано замовкнув.

Ці слова приголомшили Писаря Східних Воріт, бо були незмінні й справжні, як золото.

Через якийсь час він повів прибульця до ошатного будиночка Старого, незадовго перед тим побіленого, серед вишень і слив, що вже одцвіли. І коли двоє старих зустрілися, то одразу зрозуміли одне одного, хоч сам Антон нічого не збагнув з їхньої розмови. Але йому стало легше на серці. Щоби стати добрим Писарем Східних Воріт, треба змінюватись, як течія ріки. Опинятися на місці прибульця, ототожнювати себе з ним. Але як же тоді залишатися самим собою, залишатися коло Воріт, а не розчинитися в глибинах Притулку? Стати досконалим в такий спосіб ― ось що було важливим для Антона.

Золоті двері тепер були лише знаком, символом, а не пророцтвом. Антон волів навпомацки йти до них, тільки б не питати поради в Лі, який завжди був поруч і по черзі нагадував йому кравця Яна, режисера, Леонтія, Семмі, Якова і Генріха на прізвисько Кухар. Кожен з них володів частиною мудрості, а Лі ― всім безумством, нічого не прагнучи, втішаючись маленькими радощами буття: чаєм, повітряними зміями, озерцем з рибками, співом щиглика. Лі був наче вітер чи голос флейти, прозорий, як вода у ставочку, вимощеному плитками з річища потоку.

Натомість Старий був непроникний, як камінь, чиє серце б’ється рідко, зате надійно.

Антон, як завжди, трохи затримався, спершись на одвірок, щоб побачити реакцію Старого на чергового прибульця. Той сидів на ослінчику, бо ноги не слухалися. Важко було повірити, що він подолав пустелю. І тут Старий сказав те, що безмежно здивувало Антона:

― Навчи мене своєї мови, брате. Будемо удвох розмовляти.

І прибулець простягнув до нього руки й швидко заговорив співучою пташиною мовою, з якої Антон не міг зрозуміти жодного слова. Бо у Притулку усі могли порозумітися між собою. Тут було інакше, ніж у тому світі. Кожному здавалося, що він розмовляє рідною мовою і йому такою ж відповідають. А Старий поважно кивав головою у відповідь, потім вимовив слово, яке найчастіше чув від прибульця, від чого лице того прояснилось і він аж помолодшав.

Антон тихенько зачинив за собою двері. Треба було вертатися до Воріт і чекати іншого прибульця. Відколи він повернувся з мандрів, відчував потребу зосередитися на собі, і хоча праця Писаря не надто сприяла цьому, мусив якось узгоджувати ні дві різні речі, бо не був схильним до рішучих вчинків.

А обидва старі, забувши про втому і вечір, що насувався з темною хмарою, розмовляли між собою. Старий пізнавав усе більше слів, які позначали почуття та образи світу прибульця. Перш ніж настала ніч, його життя постало перед ним як на долоні.

То була трагічна історія чоловіка, що лишився останнім зі свого народу, у якого спочатку відібрали землю, воду і хліб, а тоді і його дітей. Щоб зберегти мову свого народу, цей немічний дід віднайшов для неї Притулок, бо його слабке зболіле тіло не могло довго берегти цей скарб.

Коли Старий пізнав цю історію, він прийняв її до свого серця і сказав:

― Тепер ми двоє знаємо цю мову. Спочинь, брате, ти втомився.

Він поклав прибульця спати на своє ліжко, укрив, щоб не змерз, потім ліг поруч, і вони заснули, як два брати, що не бачили один одного сто років. З ночі на день, з дня на ніч переливалося життя у Притулку. Кожен прибулець проходив шлях, що починався від Східних Воріт і закінчувався Західними. Не був він надто тривалим. Завдяки безупинному рухові, де кожна дрібниця, якої б ніхто не помітив у тому світі, була належно оцінена. Затьмарений погляд, погаслі очі у Притулку відновлювали ясність і гостроту. Пелюстка шипшини, ненароком торкнувшись щоки, змушувала здригатись усе тіло; крапля роси містила в собі відображення всього, що переживали цієї миті небо і земля. Наставав час, коли людина починала розуміти, що все сховане в ній самій, що вона стає Притулкам, цією скринькою, де зібрані псі скарби минулого, майбутнього і теперішнього. Вона поверталася у той світ, де ніхто не йняв їй віри, де смерть забирала в неї все, чим вона володіла, часом встигала заледве показати якомусь нещасливцю дорогу до Притулку. Хоч як це дивно, попри різні фантастичні чутки про рай, острів блаженних, землю обітовану, кожна людина підсвідоме бажала знайти місце, де вона була б захищеною, як у лоні матері. Усе досконале закінчується там, де починається. Недосконала істота має шанс стати досконалою ― або змиритися з незавершеністю власного буття. Жодна дописана книга не є досконалою, але незакінчене слово, обірвана фраза відкривають шлях у безмежність.

Тому книги з Бібліотеки створювали себе самі: їх ніколи не можна було прочитати двічі, як і ступити, згідно з вченням Геракліта, двічі в ту саму річку. Книги потребували опіки. Хтось мусив захищати їх від вологи, мишей, черв’ячків. книжників, щоб зберігалася їхня зрима суть, бо книгу не можна знищити, як і душу. Спалена, зітліла, вона оновиться рано чи пізно у тому або цьому світі, якщо виникне у ній потреба. Книги ― це Фенікси, вважав Лі і для втіхи запускав у небо паперових феніксів, що виглядали дуже пишно під вечір, коли сонце зменшує силу. Але не тому Лі опікувався Бібліотекою, так само, як Антон опікувався Східними Воротами, лагодячи тріщини у мурі, змазуючи дьогтем завіси. То була лише зрима суть їхніх справ.