Антон увійшов у ворота, наче спустився до вогкого льоху. Насувалася темрява ночі. Він перетнув подвір’я, засмічене соломою та сіном, не помітивши жодної людини. Це не була одна з країн того світу, де на чужинця дивляться як на ворога і можуть убити, перш ніж той виправдає словами свою появу, що дуже несправедливо. І все ж прадавній інстинкт змусив Антона напружитися. Темрява уже остаточно вгніздилася в кутках подвір’я. Він пішов до найбільшого будинку з розчиненими дверима. На порозі раптом з’явився сірий кіт, а слідом за ним ― хто б міг подумати! ― Лікар із кошиком. Він спочатку його не помітив, і коли змерзлий Антон майже крикнув: «Добрий вечір», здригнувся.
Підсвідомо Антон сподівався його зустріти в Долині, чи Містечку, чи просто на шляху. Узимку шляхів меншає і люди тягнуться до спільного вогнища.
Лікар не був уже лікарем, а звався Яковом. Він завжди носив це ім’я, просто його звали Лікарем, як Антона ― Писарем Східних Воріт. Але тепер був тільки Яків: короткий побут у Монастирі зробив із нього цілком іншого чоловіка. На лиці в нього виросла рідка борідка, а вбраний він був у залатану камізельку поверх грубого светра. Побачивши Антона, він закляк, і перше, що йому спало на думку, ― хтось захворів:
― Старий?..
Антон одразу ж випалив:
― Старий мене послав знайти Генріха на прізвисько Кухар!
― А-а… Генріх поїхав до дітей. Казав, що завтра повернеться.
― Генріх на прізвисько Кухар? ― не вірячи власному щастю, перепитав Антон.
― Просто Генріх. Заходь, а я тим часом принесу дров.
Яків розчинився у сутінках, бо був у сірій одежі. Те саме відбулося з його котом. Той кіт ніколи не покидав господаря і приятеля.
Антон сподівався побачити житло самітника: крихітне, з теплою пічкою, і аж остовпів, опинившись у просторій кімнаті, де було повно людей, що готувалися до вечері. Перш ніж він встиг щось сказати, йому допомогли роздягнутися, злили води на руки й посадили за стіл, де стояв кошичок з накраяним хлібом, а для Антона миска, ложка і череп’яне горня. І все це без жодного слова, з усмішками на вустах.
Антонові раптом видалася ця мовчанка приємною: він сам не хотів чути запитань, а тим більше ставити їх, бо щойно довідався про все, чого міг тільки бажати. Тепло змирило його з довгою подорожжю. Невдовзі з’явився Яків із кошиком дров і став складати їх довкола печі, щоб підсохли за ніч, бо надворі не було справжнього морозу, лише вогкість, властива початкові зими. Потім Яків обернувся, пошукав очима Антона й приклав палець до вуст, прохаючи дотримуватися заведених тут звичаїв. Двоє старших чоловіків наповнили миски кашею, що пахла димом і грибами, щедро политою олією, налили в горнята темного солодкого узвару. По вечері інші двоє зібрали посуд, витерли стіл. А тоді всі вийшли, у тому числі ― Яків. До Антона підійшов невеличкий чоловічок із дуже зморшкуватим лицем і покликав його йти за ним. Антон забрав одяг, що сушився коло вогню. Годилося б подякувати, але він боявся вимовити слово. У нього був такий розгублений вигляд, що один з тих, хто лишився мити посуд, пирснув зо сміху. «Сміх ― це добре», ― подумав Антон. «Від людини, яка не вміє посміхатися, завжди чекаєш якогось підступу», ― казав Лі.
Удвох з тим чоловіком вони перетнули подвір’я. Небо освітлював повний місяць, довкола якого переливалося жовтувато-зелене сяйво. Антон озирнувся за місяцем, наче за єдиним ліхтарем, і увійшов у темні стіни довгої будівлі. Чоловік штовхнув перші двері зліва, й Антон опинився в кімнатці, де вже горіла свічка й палала грубка, хоча повітря ще не встигло нагрітися. Потім Антон залишився сам, відповівши на посмішку чоловіка своєю. Власне, про що їм було говорити, коли вони зовсім не знали один одного? Речі, вчинки ― то мова, зрозуміла всім, незалежно від того, де живуть люди.
Через деякий час Антон зустрінеться з Генріхом на прізвисько Кухар, завершивши таким чином власну місію. Спершу ― уві сні. Це було зовсім інакше, ніж він уявляв, У снах тіло відпускає душу, аби вона пізнала те, що їй заважають пізнати у світі речей і вчинків.
…Антон знову опинився у лісі, який за цілий день втомив його. Він був би той же, якби не галявина, що відкривалася з одного боку в безмежність. Порвані клапті хмар пролітали у жовтуватому ранковому небі. Антон був лише спостерігачем, невидимим для людей, які поки що не з’являлися. Він терпляче очікував їх, аж доки з безмежності не виникла вервечка постатей. Він бачив усе ніби згори, з якогось пагорба. Зблизька це виглядало так: попереду йшов старий чоловік у самій лише латаній сірій сорочці, і ніс він на плечах дерево з гілками і корінням, тільки безлисте, бо така зараз була пора для дерев. Слідом за ним, грузнучи в снігу, йшли мешканці монастиря, молоді й старі, високі і низькі, але дуже схожі одне на одного. Їхні вуста були так міцно стулені, що не видихали пари. Серед них Антон упізнав і Якова, але тільки тому, що з тим йшов кіт, звичайний кіт, не нишпорка Диявола, просто віддана тварина.
Мабуть, чоловікові важко було нести ціле дерево, гілки якого дряпали лице до крови. Час від часу він перепочивав, і процесія зупинялась. Однак ніхто не намагався йому допомогти. Може, виглядало це й жорстоко, але той чоловік мав вибір: кинути ношу або тягти її далі. Кожен у Притулку має вибір, навіть Писар Східних Воріт, і Антон ще уважніше став приглядатися до того, хто ніс дерево: може, це він бачить себе збоку, чи таким стане колись, ― нітрохи не дивуючись цій абсурдній думці. Але ні, очі в того чоловіка були блакитні, а не карі. І все ж він видавався йому знайомим. Можливо, проходив колись через Східні Ворота. І тут голос шепнув йому в праве вухо:
― Це ― Генріх на прізвисько Кухар,
Але що з того! Їх розділяла невидима стіна: Генріх не міг бачити Антона, а той не міг бодай на крок наблизитися до нього, хоч бачив навіть колір його очей і різкі вертикальні зморшки в кутиках рота. Він навіть відчував, як Генріху хочеться пити, незважаючи на холод, і тому він змушений їсти сніг і витирати брудним рукавом чоло.
Процесія зупинилася в глибині галявини. Чоловік встромив дерево у сніг, притоптав довкола босими ногами і почав щось говорити до людей, які оточили його колом. Антон не чув слів, він бачив лише жести, якими той вказував на дерево, свої груди, руки, ноги, але ні слова, ні жести нічого не змінили в закам’янілих обличчях братів з Монастиря, бо вони справді були схожі на братів. Зрештою, вони повернулися до нього спинами і розбрелися в різні боки. Лікар Яків зняв із себе шарф у червоні та білі смужки, повісив його Генріхові на плече й поспішив за іншими.
Генріх заплакав і Антон побачив неприкаяну душу прибульця, що тільки-но переступив поріг Східних Воріт, чиє серце шалено калатало: чи не пастка це?
― Чи не пастка це? ― повторив Антон те, що ніколи не насмілювався вимовити уголос. Ні він, ні ті, що приходили. Священні слова сумніву, після яких хочеться подивитися на небо, шукаючи у ньому відповіді, бо в небі є сонце, однаково справедливе до всіх, і те сонце світить від Сходу до Заходу.
Він довго лежав у темряві, хоч ранок озивався до нього кроками, скрипінням дверей, криком півнів, але йому все це виглядало так, ніби сам він перебував під землею, з якої ще треба було вибратися. Антон майже забув свій сон, і згадка про те, що сьогодні завершиться його подорож, наповнила душу дитячою радістю. Тільки те, що у Монастирі він не знав, як себе поводити, трохи засмучувало його. Зрештою, сьогодні він покине це пристановисько мовчазних людей. Повертатися додому буде легше. Звісно ж, він повернеться. Ці зимові місцини, які він відвідав, нічим не приваблювали. Інші нехай мандрують на Захід, а йому місце біля Східних Воріт до вподоби. Усі вагання затьмарило повернення додому. Генріх сам наближався до нього.
Антон не без труднощів вибрався з постелі, що вже не зігрівала, лише сковувала тіло, й зупинився в нерішучості: чи слід йому виходити самому? Було важко дихати, У тому світі хтось інший би сказав, то так пахне свіжовикопана могила, той, хто пізнав чужу смерть і замислився, чи вона не є репетицією його власної. Але Антонові було просто важко дихати. Світ символів може пізнавати людина, що трохи піднялася над землею і навчилася розпізнавати аналогії в природі й людському побуті. Усе, що він робив протягом останніх днів, було пов’язане з Генріхом, тому й світ не розкрився перед ним. Він би більше скористав, якби просто подався у мандри. Тоді, напевно, загубився б у ньому, потрапивши в полон до людей і краєвидів. Але Старий хотів, аби він повернувся.
