― Він боїться! ― значуще сказав Амброзіус. ― Зі страхом у серці ти нічого не знайдеш, це правда. Твій страх спершу зруйнує Притулок, а тоді вже тебе. Ти ― не такий, як ми. Кожен прибулець боїться. Буває, минуть роки, перш ніж страх відпустить нас. Але й тоді немає певності, що він не вчепиться знову і не змусить втікати. Я був божевільним, коли потрапив сюди, а божевільні потребують руху. Це ― єдині їхні ліки. Я вже багато років ходжу й розважаю людей. Їм від цього краще розкриваються очі, і вони починають цінувати те, що мають і що матимуть колись. Для людей дуже важливо, коли їх слухають. У тому світі їхнього голосу ніхто не чув, бо він був слабким. У тому світі я не міг би цього робити, бо він ― місце смерті. І Притулок не дав забуття, але ніхто тут не хоче признатися, що йому боляче чи страшно. І знаєш чому, Антоне? Бо він має час, аби цей біль витік з нього по краплі. Стільки часу, скільки потрібно. Море! Але в тебе мало часу, щоб знайти Генріха. Він ― не твій біль. Може, ти вже сьогодні його зустрінеш…

― Добре було б…

Антон розгорнув товсту книгу, схожу на ту, що залишилась у кімнаті коло Воріт. Тільки там він сам заповнював її сторінки чітким почерком, а тут доводилося вдивлятись у сотні карлючок постояльців. Він гортав книгу із самого початку. Амброзій з Леонтієм спостерігали за ним, і їм здавалося, що Антон робить це надто повільно. Поступово очі його звикли до химерних літер, і сталося диво: він побачив почерк самого Генріха!

― Знайшов! Генріх пробув тиждень…

Леонтій зазирнув у книгу:

― Це було тридцять років тому. Я ще не прийшов сюди.

― А мені було тоді десять, ― відповів Антон.

― Ну, що ж, треба питати тих, хто живе тут довго.

― Таких небагато. Я їм не дивуюся. Кожному хочеться пізнати Притулок.

― Не пізнати, а відшукати в ньому істину! ― поправив Леонтія режисер, а Антон чомусь згадав Старого, який завжди був поруч і більше нагадував своєю постійністю дерево, ніж людину.

― Істина ― це сила. Спершу ми шукаємо спокою, забуття, але вони не виправдовують нашого існування. Ти вже вивчив свою роль, Леонтію?

― Та вивчив.

― Нині буде вистава. На неї прийдуть усі, то ми їх і спитаємо про Генріха Кухаря. Я піду перевірю, чи все гаразд. Можеш піти зі мною, Антоне!

Удень Містечко виглядало ще дивнішим, ніж увечері, зрештою, то було перше місто, яке бачив Антон. Сніг прикрасив навіть ті будинки, де ніхто не жив, і тому їхнє запустіння не впадало в очі. Антонові захотілося лишитися самому і йти прямою вулицею аж до кінця, вдихаючи холодне свіже повітря. Думки Амброзіуса були про ту владу, яку отримує Режисер над акторами, змушуючи їх ставати мандрівниками з власної волі. І що ця влада ― ненадовго. Він щороку бував у Містечку і знав тут кожного. Ті, що відмовлялися брати участь у виставі одного разу, наступного року погоджувалися. У тому світі Режисер бачив чимало міст, життя в яких текло бурхливим каламутним потоком, що врешті розбив на друзки хиткий човник Амброзіуса і викинув його на берег. Мабуть, він і досі любив власне ремесло більше, ніж самого себе, й відчував біль, коли ним нехтували. Люди, вважав Амброзіус, бояться свободи і цураються тих, хто може їм дати її. З ними слід поводитись обережно, як з дітьми, поволі розширювати коло чистої радості. Мешканці Притулку очистилися стражданням, але очі їхні не відкрилися, бо вони не пройшли через радість, і важка задума лягла майже на кожне обличчя. Ця невинна забава, театр, була найчистішим мистецтвом, не залежним ні від грошей, ні від амбіцій, ні від смаків. Актори довіряли тому, хто прагнув об’єднати їхні розрізнені душі за допомогою слів і жестів, незвичних для буденного життя. Чимось треба було наповнити спорожнілі дзбани, поки їх не заснувало павутиння. У тому світі було їх кому наповнювати, а тут Амброзіус пробував це робити сам, не завжди успішно, бо радість межувалася з журбою, але ностальгія жила в кожному серці, яке билося у Притулку. Ще не покинувши Його, вони вже тужили за ним.

Тривога, яку відчував зараз Амброзіус, була пов’язана з несподіваним вторгненням Писаря Східних Воріт, хоча він розумів, що Притулок не може існувати без змін і потрясінь. Амброзіус будив сплячих, а з’ява Антона збудила його самого, змусила подивитись іншими очима на Містерію Зими, яка мала сьогодні розігруватися в залі Ратуші, збудованій на зразок тих, що споруджувалися ще в незапам’ятні часи і були мирським храмом земної влади. Але тепер вона стояла порожня, і режисер хотів об’єднати в ній всіх жителів Містечка. Влада мистецтва нікого не принижує, нічого не відбирає, ні до чого не зобов’язує, але завжди дає вибір. Сьогодні ти ― король, завтра ― жебрак. До життя слід ставитись, як до гри, але мистецтво ― це завжди гра. Режисер залишив собі трохи марнославства, хоча не було б його, заявилося б щось інше. Тому він остаточно заспокоївся, перенісши це сприйняття і на Антона. Не прийшов би сюди Писар Східних Воріт, з’явився б інший. Притулок теж потребує змін, але за умови, що зло з того світу не проникне через його мури, бо цьому світові байдуже все, крім нього самого.

Отже, час починатися виставі.

Дійові особи:

Подорожній

Зима

Земля

Дерево

Птах

Вогонь

Інші

Подорожній стоїть перед пагорбом. Він втомився і каже:

― За цими пагорбами починається зима. Коли приходить осінь твого життя, готуйся і до зими, хоч вона може і не настати.

Зима з’являється за його спиною:

― Зима вже настала.

Подорожній озирається:

― Що це? Нікого нема, а я чув ніби голос. Це, мабуть, мій внутрішній голос. Коли розум втомлюється, він оживає. Раніше він диктував мені вірші. Як же це?..

Декламує:

― Дивимося на себе в кризі.

Вона потріскалася від ковзанів,

Риби сплять у зелених сповитках,

Жаби сплять, розчепіривши лапки

Дивно бачити себе на тлі

Холодних риб, жаб.

Серце спиняється. Лід не тане.

Він вже ніколи не розтане.

Ім’я Його ― спокій,

А леза ковзанів ―

Богова забава.

Добре, що озеро,

Добре, що не калюжа,

Добре, що не смітник

Господа нашого.

Подорожній виймає з торби хліб і яблуко.

― Що вдієш, не можна писати вірші ціле життя. А я вже не знаю, чи внутрішній голос мені не ворог. Може, в осінь свого життя кожен став собі ворогом? За перевалом, певно, сніг. Треба підкріпитися, щоб перейти його, бо настане зима.

Зима знову каже:

― Зима вже тут. Я вже тут.

Подорожній завмирає:

― Дарма! Не буду озиратись.

Підносить хліб до вуст. І тут звідкись з’являється сірий Птах, із тих, що чатують біля доріг, чекаючи на недоїдки, які викидають люди з машин: недогризки яблук, шкірки з ковбаси, кістки. Бідний птах, якому нема на що полювати. Його особливо шкода, бо тільки лютий холод змушує живитися покидьками, заради того священного, ім’я якому Життя.

Подорожній бачив таких птахів і знав їхню гірку долю. Тому простягає Птахові хліб:

― Їж, брате!

Птах лякається, хоч очі його спалахують жадібним блиском.

― Не хочеш з рук, то бери із землі!

Кладе хліб на землю. Чути стогін. Подорожній вслухається в нього:

― Колись мені казали, що все ― живе. У це легше повірити, ніж у те, що зима вже настала. Їж, брате Яструбе!

Яструб підбирає хліб і їсть.

― Час і тобі заговорити, Брате Яструбе!

Яструб:

― Ні, не час!

Зникає.

― Дивно, ― каже Подорожній. ― У мене ще є яблуко. Хтось претендує на нього?

Тиша.

― Начебто ніхто. Немає Єви. Яструб наївся. Земля засинає.

Він з’їдає яблуко, залишаючи на долоні кілька зерняток:

― На старість люди стають сентиментальними.

Закопує зернятко в землю. Витирає очі.

― Так, я старий дурень, який залишився сам на світі й мандрує у пошуках чогось чистого, білого, сліпучого, як сонце. Земля ще не скута холодом, та я не буду чекати, поки з неї щось проросте, і не стану озиратись. Одного разу я покинув місто: озирнувся і побачив, що воно розсипалося на порох. Місто виявилось ілюзією. Щось існує лише тої миті, коли ми сприймаємо його органами наших чуттів, І з людьми я чинив так само…