– Що ж, тоді, – промовив правник доброзичливо, – найкраще, що ми можемо зробити, – це залишитися тут і поспілкуватися з вами крізь вікно.

– Це саме те, чого я не наважувався вам запропонувати, – відповів доктор з усмішкою.

Щойно він договорив, як усмішка зникла з обличчя доктора і на її місці виник вираз такого жаху і відчаю, що в обох джентльменів кров похолола в жилах. Це тривало лише кілька секунд, бо вікно негайно зачинилося, але тої миті було достатньо, щоб вони повернулися та вийшли з двору, не кажучи ані слова. Джентльмени перетнули бічну вуличку і йшли мовчки, аж поки не досягли сусіднього великого шляху, де, незважаючи на неділю, вирувало життя. Тут нарешті містер Атерсон повернувся і подивився на свого компаньйона. Обидва вони були бліді, а в очах виразно читався страх.

– Господи, прости нас! Господи, прости нас! – промовив містер Атерсон.

Та містер Енфілд лише серйозно кивнув, і далі вони йшли знову мовчки.

Коли якось по вечері містер Атерсон сидів біля коминка, його здивували повідомленням про візит Пула.

– Пуле? Що вас привело сюди? – вигукнув він, а потім, глянувши на Пула, додав: – Що вас непокоїть? Із доктором усе гаразд?

– Докторе Атерсон, – відповів служник, – коїться щось незрозуміле.

– Сядьте, візьміть склянку вина, випийте, – сказав правник. – А тепер не поспішайте та розкажіть мені прямо, що трапилось.

– Ви знаєте, який доктор, сер, – почав Пул, – він ховається в собі. Сьогодні він знову замкнувся в кабінеті. Мені це не подобається, сер, щоб я помер, якщо це не так. Містере Атерсон, мені страшно.

– Мій добрий чоловіче, – відповів на те правник, – скажіть ясніше. Чого ви боїтеся?

– Я боюся вже близько тижня, – сказав той, уперто ігноруючи питання, – я більше так не можу!

Вся зовнішність Пула свідчила про те, що він і справді наляканий, його манери погіршали, він жодного разу не подивився правникові в очі, потому як розповів про свій страх. Навіть зараз він сидів, тримаючи повну склянку на колінах і втупившись у підлогу.

– Я більше так не можу! – повторив він.

– Ну ж бо, Пуле, – сказав правник, – я бачу, ви маєте дуже серйозний привід говорити так. Я бачу, що трапилось щось дуже погане. Спробуйте пояснити мені, що саме.

– Я гадаю, скоєно злочин, – відповів Пул хрипло.

– Злочин? – вигукнув правник налякано, все це починало його дратувати. – Який такий злочин? Що ви маєте на увазі?

– Я не наважуся сказати це, але ви можете піти зі мною і побачити все на власні очі.

Замість відповіді містер Атерсон одразу підвівся, взяв капелюха і пальто. Він із подивом помітив, що на обличчі дворецького з’явився вираз величезного полегшення, не менше здивувало правника і те, що Пул так і не сьорбнув вина, відставив склянку і пішов услід за правником.

Це була справжня березнева ніч – бурхлива і холодна, блідий, прозорий, наче батист місяць, лежав на небі, немов перекинутий вітром. Вітер заважав говорити, і кров прилила до обличчя. Здавалось, він здув усіх пішоходів, і вулиця була незвично порожньою; містер Атерсон спіймав себе на думці, що ніколи не бачив цю частину Лондона такою безлюдною. Йому дуже хотілося, щоб усе було інакше, ніколи в своєму житті він не відчував такого гострого бажання торкнутися живої істоти чи хоч побачити когось. І хоч яких він докладав зусиль, лихі передчуття роїлися в його голові. Коли вони дісталися площі, вона була повна вітру і снігу, тоненькі молоді деревця в садку шмагали паркан. Пул, який усю дорогу тримався на крок чи два попереду, зараз зупинився посеред тротуару і незважаючи на погану погоду зняв капелюха, витер лоба червоним носовичком. І хоч як швидко він ішов, спітнів дворецький не від ходи, а від якоїсь страшної муки. Його обличчя було блідим, а голос глухим і над тріснутим.

– Ось ми і прийшли, сер, – сказав дворецький, – дай Боже, щоб усе було гаразд.

– Амінь, Пуле, – відповів правник.

Слідом за тим служник дуже делікатно постукав у двері. Вони відчинилися, але були замкнуті на ланцюжок, і голос зсередини запитав:

– Це ви, Пуле?

– Саме так! Відчиняйте.

Кімната, до якої вони ввійшли, була яскраво освітлена, в коминку палав вогонь, навколо нього збилися докупи всі слуги будинку – і чоловіки, і жінки, наче отара овечок. Побачивши містера Атерсона, покоївка істерично заскімлила, а куховарка, вигукнувши: «Слава Богу! Це містер Атерсон!» – кинулася до нього, наче хотіла обійняти.

– Що таке? Ви всі тут? – роздратовано проговорив правник. – Неприпустимо, неналежно! Ваш господар навряд буде задоволений.

– Вони всі налякані, – сказав Пул.

Запала абсолютна тиша, ніхто нічого не заперечував, лише покоївка вголос розридалася.

– Помовчте! – гукнув до неї Пул з люттю, яка виказувала, що в нього самого нерви на межі. Звичайно ж, коли раптом заплакала одна дівчина, почали плакати і всі інші, а потім повернулися до внутрішніх дверей із виразом жахливого очікування на обличчях.

– А тепер, – дворецький звернувся до хлопчика, що завідував ножами на кухні, – принеси мені свічку, і ми спробуємо все з’ясувати.

Попросивши містера Атерсона прямувати за ним, Пул рушив на задній двір.

– Зараз, сер, – попередив Пул, – ідіть якомога тихіше. Я хочу, щоб ви почули все, але щоб він не почув вас. І послухайте, якщо він раптово надумає запросити вас увійти, у жодному разі не йдіть!

Нерви містера Атерсона після цього несподіваного попередження напружилися так, що він майже втратив самовладання. Але правник знову зібрав усю свою відвагу і попростував за дворецьким до приміщення лабораторії крізь заставлений ящиками й колбами анатомічний театр, до сходів, що вели до кабінету. Тут Пул жестом показав йому стати осторонь і слухати, а тим часом сам поставив свічку і, зробивши велике і помітне зусилля над собою, видерся сходами й не зовсім певною рукою постукав у двері кабінету, оббиті червоним сукном.

– Містер Атерсон просить прийняти його, сер, – промовивши це, він іще раз знаками показав правникові пильно прислухатися.

З-за дверей почулася невдоволена відповідь:

– Скажіть йому, я не можу нікого бачити.

– Дякую, сер, – відповів Пул із нотками якогось тріумфу в голосі; він підняв свічник і повів Атерсона назад через подвір’я до великої кухні, де вогонь давно згас, а по підлозі бігали якісь жуки.

– Сер, – запитав служник, дивлячись Атерсонові в очі. – Скажіть, хіба то був голос мого пана?

– Здається, він дуже змінився, – відповів правник. Він був блідий, але погляду не відводив.

– Змінився? Ще б пак! – промовив дворецький. – Я прожив двадцять років у будинку цієї людини, невже ви гадаєте, що я не впізнав би голосу? Ні, сер, мого пана вбили, вбили вже вісім днів тому, коли ми чули його крик в ім’я Господа; хто там замість нього, і чого він там лишається – ось, святі небеса, питання, містере Атерсон!

– Ви кажете дуже дивні речі, Пуле, просто якісь дикі речі, люб’язний, – промовив Атерсон, покусуючи пальця. – Припустімо, сталося саме те, що ви запідозрили, припустімо, доктора Джекіла… що ж, нехай убито; але що спонукає вбивцю залишатися тут? Тут щось не сходиться, в цьому немає жодного сенсу!

– Гаразд, містере Атерсон, вас нелегко переконати, але я спробую ще раз, – сказав Пул. – Ви повинні знати, що весь останній тиждень він чи воно, чи хто там живе в його кабінеті, день і ніч вимагає якихось спеціальних ліків, і ніяк не може заспокоїтися. Іноді мій пан робив так – писав нам накази на клаптиках паперу і залишав на сходах. А цього тижня ми нічого не бачили, окрім клаптиків паперу й замкнених дверей; навіть усю їжу ми полишаємо на сходах, і коли ніхто не бачить, він забирає її! Отак, сер, щодня, або навіть двічі, або й тричі на день, ті самі накази й нарікання, мене посилали до всіх можливих аптек у місті. Кожного разу, коли я приношу замовлене, то отримую чергового папірця з наказом повернути його, бо речовина недостатньо очищена, й отримую нове направлення до іншого аптекаря. Йому ці ліки дуже потрібні, сер, але ось для чого?