В мене забрало досить багато часу, щоб описати свої спостереження на папері, а тоді не минуло й кількох секунд. Мій відвідувач стояв біля коминка і страшенно хвилювався.

– Вона у вас? – закричав він. – У вас?

Його нетерпіння було таким сильним, що він навіть схопив мою руку і почав її трусити.

Я відсторонив його, відчуваючи, як по всьому тілу розповзається холод.

– Сер, – сказав я, – ви забули, що я ще не мав честі познайомитися з вами. Сідайте, будь ласка.

І я показав йому приклад, сівши на своє звичайне місце і намагаючись поводитися настільки невимушено, наскільки це дозволяли пізня година, мої думки та жах, що вселяв у мене мій відвідувач.

– Я прошу мене вибачити, докторе Леньйон, – відповів він досить увічливо, – ви маєте рацію. Моє нетерпіння поступається місцем моїй чемності. Я прийшов сюди на прохання вашого колеги доктора Генрі Джекіла, він просив мене залагодити одну справу. Наскільки я зрозумів…

Він зупинився і підніс руку до горла, і, незважаючи на всю його зібраність, я бачив, що він намагається приборкати істерику.

– Наскільки я зрозумів, шухляда…

Але тут я зглянувся на нього, можливо, маючи на меті швидше задовольнити й власну цікавість.

– Ось вона, сер, – промовив я, вказуючи на шухляду, що стояла на підлозі біля столу, досі загорнута у простирадло.

Він кинувся до неї, але одразу ж зупинився і схопився руками за серце. Я почув скреготіння його зубів і побачив судомні рухи його щелеп. Його обличчя мало такий страхітливий вигляд, що я почав непокоїтися і за його життя, і за його здоровий глузд.

– Заспокойтеся, – порадив йому я.

Він посміхнувся до мене якоюсь жахливою посмішкою, а далі з відчайдушною рішучістю зірвав простирадло. Побачивши, що лежить у шухляді, він так гучно схлипнув з величезним полегшенням, що я скам’янів. Але вже наступної миті запитав мене, цілковито контролюючи свої почуття:

– У вас немає часом мірчої склянки?

Я підвівся з певним зусиллям і передав йому те, що він просив.

Відвідувач подякував усмішкою й кивком голови, відміряв кілька крапель червоної рідини й додав один із порошків. Коли кристали почали розчинятися, суміш, що спочатку була яскраво-червоною, стала світлішати, над рідиною лускались бульбашки, і з’явилася хмарка пари. Раптом булькання припинилося, розчин став темно-пурпуровим і знову почав світлішати, повільно перетворюючись на світло-зелений. Мій гість, що уважно стежив за цими змінами, усміхнувся, поставив мензурку на стіл, а тоді обернувся і пильно подивився на мене.

– А тепер, – сказав він, – лишається з’ясувати, чи будете ви мудрим. Чи будете ви розважливим. Чи дозволите взяти цю склянку й піти з вашого дому без подальших пояснень. Чи над вами візьме гору невситима цікавість? Подумайте, перш ніж відповісти, бо я зроблю так, як ви скажете. Вирішите одне, тоді залишитеся таким, як і досі, ані багатшим, ані мудрішим, коли не вважати допомогу, надану людині, що перебувала в смертельному відчаї, багатством для душі. А вирішите інше, тоді вам відкриється нова галузь знання, нові шляхи до слави та влади лежатимуть перед вами, тут, у цій кімнаті, негайно ж; зір ваш буде вражений дивом, яке похитне вашу невіру в сатану.

– Сер, – відповів я, намагаючись говорити якомога спокійніше, що зовсім не відбивало мого тодішнього стану. – Ви говорите загадками, і напевно, вас не здивує те, що я слухаю вас без особливої довіри. Але я надто далеко зайшов із цією незрозумілою послугою, аби зупинятися на півдорозі.

– Що ж, – промовив мій відвідувач. – Ви пам’ятаєте свою обітницю? Все, що далі відбуватиметься, вважайте лікарською таємницею. А тепер ви, що так довго притримувались вузьких і матеріальних поглядів, що відхиляли саму можливість трансцендентальної медицини, що насміхались над тими, хто розумніший за вас, – дивіться!

Чоловічок підніс мензурку до губ і випив одним ковтком. Він скрикнув, похитнувся, наштовхнувся на стіл, схопився за нього, вирячив очі і хапав ротом повітря. І я побачив, як він починає змінюватись: здавалось, що він збільшується в розмірі, він весь раптово почорнів, риси обличчя танули і мінилися. Наступної миті я скочив на ноги і притиснувся до стіни, виставивши вперед руки, затуляючись від побаченого, мій мозок поринув у жах.

– О Боже! – зойкав я знову і знову. – О Боже!

Перед моїми очами, блідий і виснажений, напівживий, похитуючись і виставивши вперед руки, наче людина, що встала з могили, стояв Генрі Джекіл!

Те, що він розказав мені впродовж наступної години, я не можу примусити себе викласти на папері. Я бачив те, що бачив, чув те, що чув, і моя душа страждала від цього. Але тепер, коли те видовище поблякло в моїх очах, я питаю себе, чи було все насправді, і не можу знайти відповіді. Моє життя докорінно змінилося, сон полишив мене, смертельний жах не відпускає мене ані вдень, ані вночі. Я відчуваю, що недовго ще мені рясту топтати і скоро я мушу померти, але все одно я помру не вірячи. Бо до тієї моральної зіпсутості, яку цей чоловік відкрив переді мною, нехай навіть зі сльозами каяття, я навіть подумки не можу звертатися без жаху. Єдине, що я можу сказати, Атерсоне, і цього (якщо ви змусите себе повірити у написане) буде більш ніж досить. Істотою, що прийшла в мій дім тієї ночі, за власним зізнанням Джекіла, був чоловік, відомий як містер Гайд, якого розшукували по всіх куточках країни за вбивство Кер’ю.

Я народився в 18… році в заможній родині. Крім того, я був наділений різними талантами: від природи я був працьовитим, поважав мудріших і старших своїх товаришів, отже мав усі причини сподіватися на блискуче та поважне майбутнє. Найгіршою моєю вадою було веселе, нетерпляче прагнення до втіх, які багатьох могли б зробити щасливими, але не узгоджувалися з моїм деспотичним бажанням високо тримати голову і неодмінно здаватися на людях людиною серйозною. Тоді я став приховувати свої розваги.

Досягши віку підбиття підсумків, упевнившись у власному становищі в світі, я вже не дивувався глибокому роздвоєнню своєї особистості. Багато хто тільки пишався б такою різноманітністю інтересів, від яких не мав снаги відмовитися і які були зовсім не варті осуду, але я поставив перед собою високі цілі, і тому продовжував приховувати їх із майже хворобливим почуттям сорому. Це й зробило мене тим, ким я є нині. Безкомпромісність моїх найкращих якостей щодо невеличких недоліків моєї природи проклали набагато глибшу розколину між добрим і злим у мені, аніж у більшості людей, також роздвоєних за своєю природою. Через це на мені значно сильніше позначився той суворий закон життя, що лежить в основі релігії і є одним із найголовніших джерел страждань.

Незважаючи на те, що жив я подвійним життям, я ніколи не був лицеміром. Обидва боки моєї особистості були цілком щирими, я був собою і тоді, коли відкидав своє самовладання і поринав у задоволення, і тоді, коли працював день у день в ім’я розвитку науки та зменшення людських страждань. Сталося так, що напрям моїх наукових досліджень, цілком скерованих на вивчення таємничого й трансцендентного, пролив яскраве світло на нескінченну війну між складниками мого єства. День по дню, вивчаючи цю проблему як із погляду розуму, так і з погляду моралі, я поступово наближався до розуміння тієї істини, яка привела мене до жахливої катастрофи.

Я зрозумів, що насправді людина містить у собі не одну істоту, а дві. Я кажу дві, тому що мої знання не дозволяють стверджувати більше. Але будуть інші дослідники, ті, що наслідуватимуть мій приклад, вони продовжать вивчення цього питання і просунуться далі за мене, і я ризикну передбачити, що зрештою людину розглядатимуть як своєрідну громаду, в якій співіснують різноманітні, несумісні й незалежні одне від одного мешканці. А я, ґрунтуючись на моєму способі життя, міг робити досліди в одному і лише в одному напрямку. На своєму власному прикладі я зрозумів, що абсолютна первісна двоїстість особистості заснована на моральності. І з двох натур, що виникли на тлі моєї свідомості, я не міг ототожнити себе з жодною окремо, бо обидві вони були мною. І вже на дуже ранній стадії, ще до того, як мої наукові відкриття вказали на крихітну можливість такого дива, я звик щодня жити улюбленою мрією про виокремлення одного з цих двох складників. Коли б кожного з них, казав я собі, розселити по окремих особистостях, то життя вивільнилось би від того, що робить його нестерпним. Вади підуть своїм шляхом, звільнившись від сорому та каяття кращого свого двійника. А благочестя зможе спокійно і непохитно прямувати своєю дорогою, отримуючи задоволення від добрих справ, що воно робить, не остерігаючись більше ганебних обіймів зла. Прокляттям для людства було те, що ці дві несполучні квітки виявилися зв’язаними в одному букеті, що ці полярні близнюки виявились поєднаними у лоні свідомості, смертельно ворогуючи одне з одним. Але як же їх роз’єднати?