Слідом за тим я впорядкував свій одяг, наскільки це було можливо, зупинив проїжджий екіпаж і попрямував до готелю на Портленд-стріт, назву якого, на щастя, я пам’ятав. Побачивши мене (а я справді мав кумедний вигляд, хоч той одяг вкривав людину з трагічною долею), візник не зміг стримати сміху. Я подивився на нього з такою диявольською люттю, що, на його щастя, посмішка зникла з його обличчя, та ще більшою мірою на моє щастя, бо наступної миті я міг би скинути його з екіпажа. Коли я ввійшов до готелю, погляд у мене був такий зловісний, що всіх навколо пройняв дрож, служники не зважувалися навіть перезиратися в моїй присутності. Улесливо виконуючи мої накази, вони провели мене до окремої кімнати і принесли все необхідне для письма. Гайд, що перебував у небезпеці, для мене був новим створінням, він поводився несподівано: його трусила надзвичайна лють, він був ладен убивати, йому кортіло когось мучити. Однак ця істота була хитрою, великим зусиллям волі вона опанувала себе й написала два важливі листи: один – до Леньйона, другий – до Пула, і щоб отримати неспростовний доказ того, що листи відправлено, наказала відіслати їх як рекомендовані.

Решту дня Гайд просидів біля коминка в кімнаті готелю, гризучи собі нігті; тут він пообідав наодинці зі своїми страхами, і видно було, як офіціант здригається від одного лише його погляду. Коли на місто опустилася ніч, Гайд забився в куток закритого кеба і їздив вулицями міста туди-сюди. Я пишу «він», бо не можу сказати «я». Це дитя пекла не мало нічого людського, в ньому жили тільки страх і ненависть. Коли йому здалося, що така нескінченна їзда без мети починає викликати підозру у візника, він відпустив кеб і рушив пішки, плутаючись у завеликому одязі, привертаючи увагу всіх вечірніх перехожих, в його душі розросталася буря. Він квапливо йшов, гнаний страхом, буркотів щось сам до себе, прокрадався крізь найбезлюдніші провулки і лічив хвилини, які ще лишалися до опівночі. Одного разу до нього заговорила жінка, здається, пропонуючи купити коробочку сірників. Він ударив її в обличчя, й вона впала.

Коли я знову зробився собою в Леньйоновій оселі, жах мого давнього друга, певно, подіяв на мене, хоч маю зізнатися, що це була лише крапля в морі огиди, з якою я згадував про кілька минулих годин. Зі мною відбулися зміни. Я більше не боявся шибениці, я боявся лише одного – що я знову можу перетворитись на Гайда. Наче в тумані я вислухав Леньйонів вирок, наче в тумані повернувся додому й ліг спати. Після жахів дня, цілковито знеможений, я поринув у такий глибокий сон, що його не змогли перервати навіть кошмарні сновидіння. Вранці я прокинувся приголомшеним, виснаженим, але підкріпленим. Мене досі лякала думка про того звіра, що спав у мені, я його ненавидів і, звісно ж, усе ще не встиг відійти від жахіть попереднього дня. Але тепер я знову був удома, у власному будинку, де всі мої ліки були під рукою, і тому в душі моїй разом із вдячністю за порятунок заясніла надія.

По сніданку я не кваплячись прогулювався подвір’ям, із насолодою вдихаючи прохолодне повітря, коли раптом знову відчув симптоми, які важко змалювати, що передували перевтіленню, і щойно встиг я сховатись у кабінеті, як мене вже знову роздирали жахливі пристрасті Гайда. Цього разу лише подвійна доза препарату дала мені змогу стати собою, але, на жаль, за якихось шість годин, коли я сумно сидів біля коминка, я знову відчув напад гострого болю, і ліки довелося вживати ще раз. Невдовзі потому я вже міг зберігати подобу Джекіла тільки ціною величезних зусиль, раз по раз уживаючи все нові дози препарату. Будь-якої години дня чи ночі я міг відчути зловісні симптоми; ба більше, заснувши чи навіть просто закунявши на хвильку в кріслі, я неодмінно прокидався Гайдом. Під тягарем цього нескінченного і неминучого прокляття, приречений на безсоння, я пережив те, що, як мені здавалося, знести було понад людські сили. Я перетворився на істоту, яку з’їдає гарячка, разом із тілом згасав і розум, мене поглинула єдина думка: я боявся сам себе.

Коли я засинав чи коли чергова доза ліків не спрацьовувала, то, майже не відчуваючи самого перетворення (болісні симптоми день у день ставали дедалі менш помітними), я робився істотою з уявою, повною жахливих образів, з душею, що кипіла від безпричинної ненависті, і з тілом, що, здавалося, ось-ось розірветься від люті. Ввижалося, що сила Гайда росте від того, що Генрі Джекіл слабшає. Тепер вони ненавиділи один одного з однаковою силою. Для Джекіла ненависть існувала на рівні інстинкту. Нині він бачив повну зіпсованість істоти, яка розділяла з ним частку свідомості і з якою він був пов’язаний аж до смерті, але хоч така спільність завдавала йому гірких страждань, тепер він сприймав сповненого енергії Гайда як щось не тільки диявольське, але й неприродне. Приголомшувало те, що безформна твань заговорила, що порох набув здатності грішити, що мертве й безформне перебрало обов’язки живого. Жах пройняв наскрізь його плоть, у якій зроджувалося, бубоніло і рвалося назовні зло, що в хвилини слабкості або дрімоти переборювало її й виштовхувало в небуття, а саме ставало до життя.

Зненависть Гайда до Джекіла була трохи іншою. Страх перед шибеницею раз у раз спонукав його вчинити тимчасове самогубство, повернутись до підлеглого становища частини замість цілої особи. Але він ставився з огидою до такої ситуації, як, зрештою, і до самого Джекіла, який зараз був у відчаї, тож висловлював своє невдоволення, як тільки міг. Звідси оті його мавпячі витівки, як зроблені моїм почерком блюзнірські написи на берегах моїх книжок, або ж спалення листів чи знищення портрету мого батька. І якби не страх перед смертю, він давно знищив би себе, щоб заодно позбутися й мене. Але його любов до життя була надзвичайна: навіть я, холонучи на саму думку про низькість Гайда і розуміючи, як він боїться, що я вб’ю його, наклавши руки на себе, відчував до нього жаль.

Немає ані потреби, ані часу, якого мені лишилося небагато, продовжувати цей опис далі. Ніхто досі не відчував таких мук, не зазнавав такої покари; однак із часом моя душа… ні, не те щоб відчула полегшення, але притупилася й призвичаїлася до відчаю, і моє покарання могло б протривати роки. Але на мене впало ще одне, останнє нещастя, яке остаточно позбавляє мене власної зовнішності і вдачі. Мій запас солі, якого я не поновлював від часу першого досліду, добіг кінця. Я послав по нову партію і скомпонував ліки: рідина закипіла, змінила колір один раз, але другої зміни кольору не відбулося. Я випив її, та необхідного ефекту не сталося. Пул вам розкаже, як я змусив його обшукати весь Лондон, та все марно. Нині я переконаний, що в першій партії мого порошку була якась домішка і що саме ця невідома речовина й робила препарат дієвим.

З того моменту минуло близько тижня, і зараз я закінчую свою оповідь під дією препарату, скомпонованого з останніх запасів. Я востаннє, наче якесь диво, бачу в дзеркалі обличчя Генрі Джекіла (як прикро воно змінилося!). Я не можу далі зволікати із завершенням цього рукопису, бо ж досі він зацілів тільки завдяки поєднанню щасливого випадку і моєї великої обережності. Якщо перевтілення захопить мене за написанням цього листа, то Гайд пошматує його тієї ж миті. Але якщо певний час спливе по тому, як буде поставлено останню крапку, то Гайдовий егоїзм і його дивовижна зосередженість виключно на самому собі, можливо, й порятують рукопис від його мавпячої люті. Наш спільний фатум перемінив і розчавив і його теж. За півгодини, коли я, цього разу назавжди, перекинуся на ненависну мені особистість, знаю, що я або сидітиму в кріслі, тремтячи й схлипуючи, або ж мірятиму кроками кімнату (цей мій останній притулок на землі), дослухаючись до кожного звуку й чекаючи настання неминучої відплати. Чи помре Гайд на шибениці? Чи знайде в собі відвагу звільнитися самому в останню хвилину? Це тільки Бог відає, мені ж байдуже, бо моя смерть настане вже скоро, і все, що трапиться далі, мене вже не стосуватиметься. Зараз я покладу ручку, заклею конверта з моїм зізнанням, і тоді завершиться життя вашого нещасливого друга ГЕНРІ ДЖЕКІЛА.