— А я тут до чого? — стенув плечима Горбань. — Мені щойно збільшили ларьок. Нема за що нарікати. І взагалі — мені півроку лишилося. Ти хочеш, щоб цей термін на пару-трійку років продовжили?

— Штрайкбрехер, — уперше за весь день озвався завше мовчазний Мічилла.

Горбань зачудовано озирнувся: якутським шаманам і такі слова відомі?..

— Як знаєш, — сухо мовив Святослав Шапка, — голодування починаємо з вечері.

Горбань відвернувся.

Все було б добре, але кляту норму навіть йому треба було виконати. До кінця зміни лишалося п’ятдесят хвилин.

Коли в’язні потяглися з робочих місць, Горбань на хвилю затримався. Він був злий на Шапку, на Шкварченка, а найбільше — на Мічиллу, і через це весь час відволікався від роботи й робив усе повільніше, ніж завжди. Йому забракло буквально п’ятьох хвилин, щоб докінчити норму, і через це нервував іще більше. Не хотів собі зізнаватися в тому, що найбільше він хвилювався, як сприймуть його відмову решта в’язнів. Ця трійця — та плювати він на неї хотів! Але з рештою заїдатися не було сенсу. Півроку — це, можна сказати, не термін, але добути його якось треба.

Покидавши нарешті інструменти, він звівся з-за столу й хутко почимчикував до виходу, щоб не дратувати наглядачів. Перед ним виходив Мічилла — ніби навмисне затримався. Горбань з огидою глянув на вузьку спину якута, на його блискуче чорне волосся. Щось було в цьому шамані надлюдське: чи дійсно він бачив долю наперед, як про нього перешіптувалися в’язні? Чи дійсно міг передати своє знання обраному учневі? Слава був його чи то другом, чи то учнем, але чи справді чогось навчився від шамана?

Горбань і сам не міг втриматися й підслуховував оповіді якута, запам’ятовував те, що за інших обставин просто висміяв би, але тут, на зоні, на нього часом накочував дивний настрій: містичний, кінцесвітній, — коли хотілося кричати до надприродних сил, праглося повернути годинникову стрілку назад…

Похиливши плечі, Мічилла сунув до виходу. Перед самими дверима він озирнувся й утупив чорні очі в Горбаня. Той мимоволі здригнувся.

— Штрайкбрехер, — ще раз припечатав Мічилла.

— Та йдіть ви під три чорти! — вилаявся Горбань. — Клятий шаман! Та всі ви — будьте ви прокляті!

Мічилла зупинився, всміхнувся недобре. Мовчав, мов йому заціпило. Від того мовчання ставало ще страшніше. Якут підняв палець, наставив його в груди Горбаневі, одними вустами прошелестів: «Абааси ойун». Мовчки розвернувся і вийшов.

Горбань кинувся до виходу бігом. Груди йому здіймалися він нутряного, незбагненного жаху. Палець, націлений у нього, здавався такою зброєю, від якої ні втекти, ні заховатися.

Перед самим виходом, тягнучись рукою до лутки дверей, він зачепився черевиком за столик, відчув, що втрачає рівновагу, почав падати навзнак. У голові макітрилося, кімната ходила ходором, а перед очима стояло розпливчасте, невловиме обличчя шамана. Його посмішка.

Горбань лапнув рукою повітря. Зачепитися не було за що. Земля тягла донизу. Спиною відчув щось гостре. Подумав: стіл. Хотів утриматись. Але спину прошив біль. В очах потьмарилося. Такого болю просто не буває! Наче спину зламали надвоє…

Втрачаючи свідомість, Горбань бачив перед очима лиху посмішку шамана.

Розділ X

ПОКУТНИЦЯ

Що українцям вдається якнайкраще? Правильно, гаяти час.

Коли нявка з хованцем видерлися з чагарів, сонце світило височенько. Виснажені — заледве ноги волочили, мандрівці дотяглися до першої вулиці, яка їм трапилася: на самій околиці містечка, а далі не було сили рушити.

Позіхаючи й раз-по-раз струшуючи головою, щоб відігнати сон, хованець доплівся до найближчої будівлі й зазирнув у розбите вікно. Анікогісінько. Таємна мрія втрапити у рідний дім час від часу підтрунювала його, підсовувала згадки про кулеб’яку, що її так і не встиг скуштувати, а зараз вона вже, либонь, і засмерділася…

Нявка теж виглядала не найкращим чином: сама брудна, сорочка подерта колючками, коса хоч і заплетена, а розпатлані пасма все одно стирчать на всі боки, очі злипаються. Хованець крізь сонне марево бачив, як товаришка через силу плентається за ним, як хапає за чорну шерсть, намагаючись зупинити, як сомнамбулічно заточується при цьому… Ні, перш ніж думати про день завтрашній, треба поспати, обов’язково треба поспати…

Сон накочувався на хованця хвилями, якоїсь миті він іще ніби усвідомлював, що відбувається довкола, згадував: справа не терпить зволікань, але іншої миті він провалювався в солодку дрімоту, котра колихала-колисала його й манила чудесними сновидіннями.

І ввижалося йому, що довкруж танцюють прекрасні, чарівні істоти — тоненькі, усміхнені, лагідні, щасливі. Мабуть, трохи схожі на нявку, але коси в них не зелені, а сріблясті і сягають до самої землі. Коли вони кружляють у колі, коси їхні переплітаються, сплітаються, сріблисто мерехтять, і хованцеві здається, що це в нього в голові здіймається срібна курява, притрушує його з ніг до голови, передає йому дрібку радості і щастя. А танцюристки, тримаючись за руки, виспівують:

Як сріблистий ручай,

Утікає печаль,

На осонні трава

Присипляє слова —

Шурхотить, шелестить,

Хто пильнує — заспить,

Пам’ять стерла усі

Лиця і голоси,

Тільки сни, тільки сни,

Тільки наші пісні,

Спи-и-и…

Хованець ще ніби бачив, як нявка солодко зітхає, розкручує зелену косу, проводить долонями по сорочці, і під її руками зникають брудні смути й дірки від колючок, як вона моститься зручніше, вкладає голову хованцеві на руку… Він ще прагнув пригадати: існувало щось таке нагальне, таке невідкладне, йому конче треба це зробити, але ніяк не міг зібратися з думками. Спогадки вертілися й скакали, а він блаженно слухав пісню, й інша його половина, яка не бажала боротися зі сном, втихомирювала серце: спи, серденьку, спи, тільки сон, зараз тільки сон, решта почекає до завтра, а зараз спи, серденьку, спи і ні про що не думай…

І хованець, скрутившись калачиком на засміченій підлозі, усміх нувся до себе та до невідомих танцюристок і радісно поринув у сон.

А танцюристки вертілися, здіймаючи вітерець, який лоскотав хованцеві ніздрі, у сонячному промені разом із красунями танцював пил, золотаві хмарки злітали від легкого доторку жвавих ніжок до долівки. Хованець стріпнув ніздрями, вдихнув золотий пил, відчув свербіж у носі, пчихнув — і прокинувся.

І сполохано зірвався на ноги, скинувши нявку просто на вкриту шаром піску й цементу долівку.

Вони проспали все на світі! Жахлива думка на частку секунди позбавила його здатності рухатися й думати. Вони проспали все на світі!

— Що це було?! — заревів хованець.

Нявка позіхнула, протерла кулачками жовті очі й махнула рукою:

— То нічниці. Хіба їм можна опиратися! Коли тобі треба спати, вони являються уночі й відбирають сон. А коли маєш пильнувати, то вони приходять і насилають сон.

Нявка розгладила пом’яту сорочку, потяглася солодко, як кицька, та звичним рухом закрутила коси на потилиці. Нишпорила очима по помешканню, ніби шукала води, щоб умитися, угледіла, що водою тут і не пахне, і легко змирилася з тим, що походить невмивана. Після сну вона виглядала вдоволеною, і навіть її прозорі щічки ніби аж порожевіли, хоча це — облуда, ілюзія, омана.

— Але ж нам належить… — стогнав хованець. — Ми мали… Ми втратили стільки часу!..

Нявка безтурботно знизала раменами.

— З нічницями завжди так: якщо тобі щось ду-у-уже потрібно, вони з’являться і насміються з тебе. В них така натура, з цим нічого не вдієш. Тепер краще поміркуймо, як надолужити згаяний час, бо не сьогодні-завтра…