— Тьху на тебе! — з серцем вилаявся хованець. — Навіть думати про таке не хочеться!
— А варто, — по-наставницькому підняла пальчик товаришка, — щоб бути до всього готовим. Краще перепильнувати, ніж недопильнувати. Знаєш таку приказку?
Хованець не знав ніяких приказок. Він знав єдине: щойно мала пустунка-нявка з’являється в небезпечній близькості від нього, відбуваються жахливі, непередбачені, невідворотні речі!
— Як пильнувати будемо? — уїдливо процідив він. — Уже знаєш? По-змовницькому підморгнувши йому, нявка виголосила:
— Аякже! Маю план.
Хованець одразу пошкодував про необачні слова, що зірвалися йому з язика. Нявка тим часом продовжила:
— Проти щезника нам мало хто зможе допомогти. Скорше за все, ніхто. Крім людини.
Хованець хотів заперечити: жодна людина не озветься до духів, навіть якщо вони станцюють перед її ошелешеними очима гопака, а потім заспівають «Ой на горі два дубки», але раптом серце його радісно тьохнуло. Є така людина! Принаймні, одна така є! Вона вже раз їм допомогла…
Хованець радісно вишкірився. Безмірним був його подив, коли нявка заговорила зовсім про інше:
— Є люди, хованцю, які після смерті не мають спокою. Ходять, ходять по землі — і ніяк не можуть впокоїтися. Щось таке вони залишили по собі, що тягне їх на землю, і вони вертаються туди й шукають, як звільнитися від того, що їх гнітить… ти розумієш, про що я мовлю?
— Покутники… — прошепотів хованець.
— Покутники, — підтвердила нявка.
— Але хто?
— Невже не здогадуєшся?
Нявка визирнула надвір, побачила, що вже сутеніє, і стрибнула з вікна. Жодного звуку не вчути було, так легко вона торкнулася землі. Коли хованець спробував зробити те саме, земля ображено застугоніла, і він, підвернувши ногу, повалився набік.
— Що ж ти такий незграбний? — дорікнула йому нявка. — Добре, лежи там і мовчи.
Хованець застогнав від обурення.
Нявка мерщій оглянула себе на предмет незагоєних подряпин і неохайності в одязі й не знайшла нічого, до чого можна було би присікатися. Вочевидь, хотіла справити гарне враження на людину. Не так часто нявкам доводиться спілкуватися з людьми, навіть із померлими.
— Наша покутниця, — пояснила лісова пожиличка, — незвичайна. Вона не гріх свій спокутує, не провину, а тільки… як би це висловитися… недогляд. Хіба ж вона знала, що так усе повернеться!
Хованець нічогісінько не розумів. Лежав, сопів і чекав, що буде далі. Чи не навмисне товаришка тягне час?..
Нявка зосереджено стяла губи в нитку, опустила руки вздовж тіла, наморщила лобика. Вигляд мала, як першокласниця, що намірилася декламувати віршик на відповідальній лінійці. І нявка дійсно прочитала віршика. Тільки не такого, що його можна оповісти на шкільній лінійці.
Ходить тінню по землі,
Не людина і не дух,
Чує всі чужі жалі,
Видить всю чужу біду,
За провини і гріхи,
За чужі слова лихі,
Ходить, ходить, не засне,
Плаче серце нависне,
Жде покути — не діжде,
За усіх болить людей,
Хто шукає каяття,
День у день і рік у рік,
З’явиться із небуття —
Вже відпущений навік.
Вечірнє містечко мовчало. Ніхто не озивався у святковий розморений вечір. І коли хованець був уже переконаний: нявчине змовляння не спричинило жодного руху, — він негадано помітив, що там, де закінчується вулиця, починається цвинтар, якого він перше не зауважив. На цвинтарі між могил майнула тінь, а потім враз вигулькнула на дорозі, хоча хованець міг присягтися: хвіртку ніхто не відчиняв. Чи й торкаючись грунту, тінь наблизилася до будівлі, під якою заціпеніло лежав чорний капловухий страхополох. І він упізнав її.
Жінка років п’ятдесятьох, чорне волосся, велика родимка на шиї. Не раз і не два він бачив цю жінку у власній господі. Вона приходила туди в гості і не зовсім у гості — була там майже як удома. Бо там мешкав її син. Хованців господар.
— Але ж вона… — зашепотів хованець і недоговорив. Хотів багато чого сказати: ця жінка не може мати гріхів, які потрібно спокутувати, просто не може, тому що… тому що…
— Я ж сказала, — так само пошепки відповіла нявка, — вона не за гріхи, а, радше, за недогляд. Померла, а сина не захистила. А він у біді. І вона чує свою провину, а спокутувати не може — чекає, доки хтось допоможе їй визволити сина з біди…
— Але ж то мають бути люди! — вигукнув хованець голосніше, ніж треба.
Нявка пригрозила йому кулаком.
— Люди в нашій історії ще з’являться, зачекай…
Жінка наблизилась, і хованець уздрів, яке виснажене обличчя вона мала: зморщок більше, ніж за життя, сині тіні під спухлими очима, густе, колись прекрасне волосся неохайними пасмами звисає на чоло. Тяжко давалася жінці покута, здригнувся він, ой тяжко…
— Ви… мене… кликали?.. — прохрипіла жінка, і хованець вжахнувся, який голос у неї був: глухий, потойбічний.
Жінка наблизилась упритул, подала хованцеві руку, й він мимоволі скористався її допомогою, підвівся. Підвернута нога затекла, та він пересилив себе: перед цією змученою жінкою страшно було показувати свої дрібні хворості. Покутниця вклонилася хованцеві, ніби то не вона, а він зробив їй послугу, й повернулася до нявки.
Зеленокоса пустунка стояла з дурнуватою усмішкою на вустах.
— Ви… мене… кликали?.. — повторила жінка.
Нявка схаменулася.
— Ми не можемо зарадити вашій біді, — заторохтіла вона, — але ж спробувати… Ми багато бачили, ніхто й не уявляє, як багато ми бачили! Якщо ви нам… навіть не допоможете, а просто підкажете, можливо, нам вдасться зробити… зробити так… ну, щоб хтось відпокутував вашу провину, розумієте?
Жінка вклонилася тепер нявці, і та ледь не впала з несподіванки: присіла, наче хотіла зробити реверанс, втратила рівновагу, поточилась убік, але встигла спертися на ріг будинку. Покутниця вперше осміхнулася — просто не змогла втриматись, і хованець відчув полегшення: в темних очах він побачив знайомі йому зблиски. Так, це вона, вона, змінилася, вимучилася, знемощіла, але все минеться! Нам обов’язково поталанить!..
— Ми не могли ні до кого іншого звернутися, — зізналася нявка дещо збентежено, — бо зі щезником, знаєте, тільки людина може…
— Упоратися? — підказала покутниця.
Хованець сторопів. Справитися зі щезником не може ніхто! Навіть людина! Але вона смілива, ця жінка. Він навіть запишався, яка в його господаря матір… була. З такою не страшно і на щезника!
— …помірятися силою, — тим часом відказала нявка, ховаючи очі.
Покутниця натомість дивилася гостро, в зіницях її зачаїлася рішучість, яка буває перед останнім кроком. Кроком, коли вже не роздумують, а — ступають.
— Помірятися силою, — луною повторила за нявкою жінка. — Помірятися силою.
Вона замислено позирала на безлюдний будинок за спиною нявки. Хованцю зробилося лячно: покутниця явно бачила й знала більше, ніж вони з нявкою, і місце, де вони провели день, несе в собі загрозу. Шерсть боягузові стала дибки, він розширив ніздрі, понюхав повітря й почув, як тривога прокрадається під густу шерсть і холодить гарячу шкіру.
— Я вам дам дещо, — мовила жінка. Хованець не знав, як це сталося, але в руці в неї опинилася палиця, загорнута в лискучу шкіру. Незважаючи на те, що нявка стояла просто перед покутницею, витягнувшись, як школярка, покутниця простягнула палицю йому, хованцю. Він зважив дубця: нічогенький, — але що з ним робити?
Покутниця прочитала його думки:
