— Мати-Хижа-Птице… То не мені… То не я… Відпусти… Я не зможу… Кості, кості боля-а-ать!..

Шурик однією рукою підняв голову сивого, другою запхнув подушку, але розправити не встиг, бо хворий сіпнувся, загорлав, і Шурик з переляку затулив йому рот долонею — не прибіг би тільки наглядач, не зараз!..

— Господи, може, його в лікарню треба? — скрикнув Шурик.

Мічилла застережливо захитав головою.

— Не чіпай!

— Та скажи ж мені нарешті, що з ним?!

Мічилла зробив ледве вловимий жест рукою, ніби запрошуючи Шурика нахилитися до нього, і Шурик поквапливо виконав безмовний наказ. Мічилла зашепотів йому у вухо швидко й невиразно.

Лежачи на нарах під протилежною стіною, Горбань не ворушився й не дихав: дослухався до уривків фраз, які долинали до нього шепотом-сичанням. Так, вони виключили його зі своєї четвірки, вони більше не довіряють йому, але хто сказав, що він їм довіряє? Дурень той, що довірятиме співкамернику! Навіщо Мічилла сьогодні гілку березову виламав, що перед дверима росла? І як майстерно до бараку заніс! Відкрито все робив, ледве що не у витягненій руці тримав, а наглядачі всіх обшукали, його, Горбаневу, ложку з гострим жалом знайшли, а на гілку їм засліпило… Бісів шаман! Облудник клятий!..

А облудник говорив і говорив.

— …рахує кості, і як одна виявиться зайвою… його кут уже готова до… він не нас із тобою бачить, не до нас промовляє… скласти кості докупи… духи абааси верхнього й нижнього світів… те, що я маю зробити до його повернення… айи ойун… абааси ойун…

— А яка різниця? — голосніше, ніж треба, спитав Шурик Шкварченко.

Шаман тихенько почав пояснювати, але говорив плутано. По всьому виходило, що айи ойун — то шаман, що приносить жертву добрим духам, а абааси ойун — шаман, що спілкується зі злими духами…

Був би я шаманом, подумав злостиво Горбань, то вже точно не вибрав би стати айи ойун… І йому чомусь щемко закортіло, щоб ті троє, яких він останнім часом ненавидів дедалі більше, знову взяли його до себе в компанію. І щоб Мічилла навчив його не відчувати страху…

У цей мент Горбань краєм ока побачив найдивніше: якут підняв з долівки гілку, на якій ледве вистрелили листочки й одразу мали зів’яти, в правій руці його зблиснуло лезо заточки (цього не може бути!!!), Мічилла вправно обчухрав кору, змів її на купу — буде на чому зварити чаю, почав помалу обтесувати гілку, щоб із круглої стала пласкою. Закінчивши, він заткнув в умивальнику дірку, набрав на денце води — і вкинув дерево у воду. Горбань не витримав і звівся на ліктях, щоб бачити умивальник.

Мічилла стояв із заплющеними повіками й притупував, плескав у долоні. Свіже дерево біліло з-під води, а шаман притримував кінці, гнув їх, щоб гілка не вискакувала з умивальника. Далі він зі свого шкіряного мішка, де нічого не було — тільки пара білизни запасена, одним рухом вирізав круг шкіри. Дерев’яний обруч він витер дбайливо і, знову заплющивши очі, почав помалу згинати. Дерево гнулося легко, як лоза, і коли кінці його зійшлися в руках шамана білим кільцем, Мічилла вклав його в долоню сивому хворому в’язню.

Слава розплющив широко очі, сів на нарах; не марив уже, а міцно тримав кільце, щоб не розійшлися кінці, і рішуче дивився на якута. І тоді Мічилла скріпив краї дерева грубою ниткою, примостив рамку на простелену на нарах шкіру й загорнув краї.

Слава зліз із нар і, не відриваючи погляду від шаманових очей, натягнув шкіру. Мічилла пришив її до обода так швидко, що Горбань не встиг не тільки збагнути, звідки могла взятися циганська голка в бараку, а не помітив той момент, коли Слава відпустив натягнену шкіру, бо вона не лишень була пришита, а й краї її виявилися стягненими на жилку.

Тоді Мічилла ниткою скрутив два необчухраних шматки гілки, що лишилися, у хрестовину і вставив ту всередину рамки. Держак зробив, подумав Горбань, але для чого?..

Мічилла проколов власну пучку голкою, обернув шкіряний круг на лицьовий бік і пальцем провів кілька рисок. Горбань побачив, як під пальцем проступають обриси дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо.

І тоді він не витримав. Підскочив до бляшаних дверей бараку, загупав у лункий метал ногами і заволав:

— Відчиніть! Відчиніть! У нього голка! У нього заточка!

В приміщенні опинилося двоє наглядачів, скільки тривав шмон, він не годен був би сказати, наглядачі сердилися, що нічого не можуть знайти, присікалися до Горбаня, та він мовчав — слова не був здатний вимовити й тільки силився показати їм пальцем на стіну, але руки не слухалися його.

Наглядачі, нічого не виявивши, люто бахнули дверима й пішли, обіцяючи всім щонайменше десять днів буру, а він так і стояв посеред бараку й дивився на стіну, де на вбитому у дерево лезі з крихітним держалом розгойдувався шаманський бубон з оленячої шкіри.

* * *

— Чого вони напосілися на тебе?

Святослав Шапка відклав стетоскоп і відвернувся од віконця, в яке ще просочувалися останні сонячні промені. В кімнаті за верстатами працювало щонайменше сорок людей, вдягнених однаково — у чорне, казенне.

Той, до кого звертався лікар, знизав плечима. Горбань хотів було втрутитися, ущипливо пояснити, що якби Шапка день у день називав наглядачів катами й нелюдами, і він би не вилазив із буру, як Шурик Шкварченко, але останнім часом не хотілося навіть розмовляти з цією трійцею: Славою, Шуриком і ще одним колоритним персонажем — Мічиллою. От кого б Горбань залюбки відправив до буру, то це Мічиллу! Звідки в цього якута стільки ненависті й презирства? Чим Горбань завинив перед ним?..

— Напиши скаргу, — порадив Святослав Шапка, — на начальника зони. Запишися до нього на прийом.

Шурик Шкварченко усміхнувся.

— А що писати?

— Що тобі прийшов лист, а його не віддають — «умовності в тексті». Що минулого разу черговий склав протокол без будь-яких на те підстав і запроторив тебе до буру… Зрештою, можеш сказати, що тобі вдалося передати лист на радіо «Свобода», тож якщо з тобою щось станеться, начальнику зони це так не минеться…

Шурик махнув рукою.

— Ой, та всі вони прекрасно знають, що ніяких листів на «Свободу» я не передавав.

— Ти не передавав, — стиха буркнув Святослав Шапка, — а я передавав.

— От тебе вони й не чіпатимуть… — гірко промовив Шурик.

Горбань здивувався. Слава передав листа на «Свободу»? Через кого ж? Мабуть, варто цією інформацію поділитися з деким… Тим паче, що сигарети вже кінчаються, а гроші на ларьок він давно витратив.

— А ще ми можемо, — спокійно мовив Слава, — оголосити голодування.

— Ми — це скільки нас? — Шурик Шкварченко і далі не вірив, що є хоч якісь методи боротьби з табірною сваволею.

— Ми — це всі. Хочеш, я просто зараз спитаю, скільки людей готові приєднатися до голодування? Ти будеш здивований…

Святослав Шапка підвівся зі свого стільця та зробив кілька кроків до сусіднього столу. Там він нахилився, зробив вигляд, ніби його хвилює замотана брудним бинтом рука в’язня, і швидко заговорив. Співбесідник кивнув. Хвилин двадцять пішло на те, щоб уся кімната знала про намір лікаря Шапки оголосити голодування на підтримку отого худющого, з запалими очима в’язня, який уміє оповідати дивовижні українські казки.

Горбань виявився останнім у шерезі оповіщених. Він і не сумнівався в тому: до нього з недавнього часу все зверталися останнім. Те й на краще: він їм дещо зіпсує прекрасний, узгоджений план.

— Ти з нами? — спитав Слава.

— Чого б то? — Горбань вдав чемне здивування.

— Якщо Шурик іще раз десять днів просидить у бурі, — знехотя пояснив Слава, — у нього можуть відмовити нирки. Це я тобі як лікар кажу.

— Невже психіатри аж так добре знаються на людських нутрощах? — посміхнувся Горбань. — Я завжди вірив, що радянська медична освіта — найкраща в світі…

— Пане Володимире, — Святослав Шапка, як завше у неприємних для нього ситуаціях, перейшов на «ви», — я вас по-людському прошу. Від вечері відмовляться всі. Ви розумієте це? Ми оголошуємо загальне голодування…