— Це був вісімдесят шостий рік, — повторила Дзвінка Левківна, знову прибираючи поважного вигляду— Я точно пам’ятаю, бо якраз Чорнобиль бахнув. Він приїхав, а в лікарню брати не хочуть. У нього тут, у місті, жінка лишалася, не жона — так, давнє кохання. Ну, я не знаю, але так люди кажуть… Вона — пронирлива була! — влаштувала його в лікарню в фізіотерапевтичний кабінет — ну, електрофорези там робити, таке… Він у неї жив спершу, а як тільки вона роботу йому знайшла, накивав п’ятами! Такий був, хоч і гріх так про покійників, прости Господи…
Дзвінка Левківна хапливо перехрестилася, потім глянула на диктофон питально: чи не зайве бовкнула.
— Я це повирізаю, — заспокоїла її Ліна, — не звертайте уваги.
— Виріжте вже, прошу, — закивала Дзвінка Левківна. — Ну, він недовго електрофорези діткам хворим робив: уже вісімдесят дев’ятого перевели його в травматологію, бо він, бач, будь-який перелом так складав, що заростало, як на собаці. Ну, руки в нього нічо’ були, нема що казати, він і мені — глядіть, — і Дзвінка Левківна оголила праву руку до ліктя, — кістку полагодив так, коли я взимку впала, що й сліду нема. Відкритий перелом був, і зашивати довелося, й у гіпсі півтора місяці ходила. А сам він, хоч і лікар, кажуть, у таборі ледь дуба не врізав: підчепив якусь незнану хворобу, місяць мучився, вже начальство під тиском зеків, які там страйк учинили, згодне було його в лікарню переводити в район. Але потім якось оклигав, тільки з тої пори, казали, дивний став. Ну, я говорити не буду, я з ним до хвороби знайома не була…
«Меdісе, сиrа tе ірsum», — відмітила про себе Ліна можливу назву для першого розділу майбутньої статті.
— Він психотерапевтом за фахом був, але в нас які тут психи? Усе більше хлопів із сіл привозили: хто ногу косою втяв, кому руку молотаркою скалічило. А ще тартак[2] тут поблизу, то узагалі страх: що не тиждень, то з травмою хлопа привезуть… А ще Пилипович, знаєте, з ідеєю тут носився. Я вже толком не знаю, що до чого, але вічно в нього товклися якісь студенти, експерименти ніби ставили. Кажуть люди, він дисертацію писав, але кому треба його писанина? Я вам так скажу: в районній лікарні сидиш — все одно що похований. Він би хоч у медучилищі де викладав, я вже не кажу в інституті…
— Ну, то не зовсім так, — перепинила Ліна балакучу співрозмовницю. — Я чула, Святослав Пилипович багато друкувався в закордонній пресі… І в нашій останнім часом.
— Про пресу не знаю, не читала. А було раз: приїздив до нього іноземець. Замкнулися тут, у кабінеті — це ж його був кабінет, ви не знали? — і гомоніли ледь не цілий день. Потім так за руку по-дружньому прощалися, ледве-м не цілувалися. Може, теж який журналіст, тільки заграничний?
Почувши про кабінет, що належав убитому лікарю, Ліна мимоволі роззирнулася. Шафа набита книжками, вікно голе, навіть фіранкою не завішане, лінолеум на підлозі старий, пухирями надувся. Важко уявити, що в цьому кабінеті працювала людина, яку зарубіжні медичні видання цінували більше, ніж наші.
— І ви його тут знайшли? — спитала Ліна.
— Тут. У цьому самісінькому кабінеті. Йому в груди стрелили, але він швидко помер. Серце йому зачепило, крові тут було! Килимок-то я потім викинула. А взагалі тут, — Дзвінка Левківна нахилилася до Ліни та стишила голос, — таке робилося! Ми наспіх прибрали, і то — он, бачите, в шафах як книжки впереміш стоять, а було все охайно, наче аж по кольору підібрано! Чи шукали щось, чи просто над ним знущалися, бо йому коли розтин робили — у нас же, в лікарні робили, — всі внутрішні органи в нього були відбиті! Такий жах!
Ліна теж мимоволі нахилилась уперед, аби краще розчути, що їй говоритиме Дзвінка Левківна. Для кримінальної хроніки цікаві були, здебільшого, подробиці вбивства, а в міліції їх, звісна річ, не допитаєшся.
— А що кажуть про вбивство ваші колеги? Чи кого, може, бачили, чи які чутки ходять? — спитала вона.
— Чутки ходять різні, — мовила Дзвінка Левківна, знову розправляючи пожмакані рукави халата й закопилюючи губу. — Вчора міліції напхалося — зі всього міста. А кого тут розпитувати? Вечір пізній уже був, а охорони в нас нема. Яка в лікарні охорона? О восьмій годині прийом закінчується, о дев’ятій зачиняють. А в Пилиповича ключ від прийомного покою був, він так завжди виходив, коли там уже і чергова засне. Ото після дев’ятої його й підстрелили. Кажуть, із пістолета з глушником, то навіть і в сусідній кімнаті якби хто був, не вчув би. А в цьому крилі й не було нікого, хіба чергова сестра на першому поверсі.
— А чутки? Чи, може, Святославу Пилиповичу погрожували, чи жінку чию вкрав?
— Якби жінку вкрав, його б швидше на вила підняли! — засміялася Дзвінка Левківна, радіючи вдалому жарту. — У нас тут по-простому. А чутки ходили, що він, як у мордовських таборах сидів — ви ж знаєте? — (Ліна кивнула), — зазнайомився з якимсь кримінальником і поміг йому втекти, а той і розплатився з ним добре — потім, як уже Пилипович на волі був. А то з якого б дива він так швидко від коханки своєї в нову хату переїхав?
— Гадаєте, стільки багато дав, що ще й досі лишилося? — скептично запитала Ліна. — Сімнадцять років минуло!
— Ну, не знаю. Ви питаєте, які чутки, я вам кажу. А якщо йому той кримінальник золото дав, воно би-м на залізо за сімнадцять років не перекинулося, хіба не так?
— Ваша правда, — погодилася Ліна. Вона замислилася над тим, де їй тепер шукати інформацію про невідомого «кримінальника», щоб приправити майбутню статтю. «Криваве мордовське золото», — склався в голові ще один заголовок.
— А знаєте, — нахилилася знов до Ліни новоспечена в.о. головного лікаря, яка було випрямилася, ображена недовірливістю столичної гості, — що коханку його машина переїхала?
— Коли? — вигукнула Ліна. Перед очима постала вчорашня аварія, що нею містечко Рябокінь зустріло увечері двох журналістів.
— Так учора ж. Десь після восьмої. Майже коло самої її хати. Вона дорогу переходила не там, де треба.
Дзвінка Левківна переможно склала руки на грудях.
У двері настирливо постукали, і зразу ж у прочинену щілину пропхалася розкуйовджена жіноча голова.
— Дзвінко Левківна! — загуділа голова басом. — Вас до телефону! З області дзвонять стосовно похорону!
— Іду, іду! — махнула та рукою, і голова миттєво щезла за дверима. Тоді Дзвінка Левківна обернулася до Ліни. — Ви вже пробачте, мені йти треба…
— Я вам ще одне питаннячко поставити хотіла, — Ліна тицьнула в диктофон. — Можна, я вас почекаю? Ми таку приємну бесіду вели, ви мені так допомогли…
— Ну, сидіть…
Дзвінка Левківна кинула оком на шафу, повну книжок із психології і психіатрії, певно, вирішивши для себе, що красти тут після гармидеру, вчиненого убивцею, нема чого, про всяк випадок суворо зиркнула на Ліну, на що та розтягла губи в найщирішій посмішці, і нарешті вийшла з кабінету.
Ліна підскочила до столу й почала витягати одну по одній шухлядки. В першій був повний безлад, де ручки, печатка лікаря, якісь бланки, клей, папірці для записів, медичні журнали, чужі візитки, дерев’яне великоднє яйце, рекламний проспект прибалтійського банку, що відкриває кодовані рахунки, проштамповані посвідчення про відрядження, — все лежало впереміш, видно, хапливо сюди вчора покидане прибиральницею. Друга шухлядка взагалі виявилася порожньою, а в третій так само безладно звалені були магнітофонні касети.
Ліна висипала їх на підлогу, по одній піднімаючи, читаючи напис і знову вкидаючи до столу. Святослав Пилипович на кожній касеті охайно записував прізвище, ім’я й по батькові, певно, свого пацієнта — чи тих студентів, що про них говорила Дзвінка Левківна? — і ставив дату.
«Мар’яна Богданівна Омелянич», — прочитала Ліна на одній із касет, і пам’ять одразу вихопила сцену на в’їзді до містечка: чорняву жінку в брудному снігу, вайлуватого міліціянта з кучмою темного волосся, безтолкового Юрася з фотоапаратом. Квапливо перебираючи касети, Ліна видобула ще кілька з тим самим прізвищем, де всі дати стояли з різницею в тиждень. Мар’яна Богданівна ходила до лікаря вже понад два місяці.
