— Що з тобою?
Але пес мовчав і тільки дивився сумними трикутними очима, червонуватими, як жаринки з печі.
Орест витягнув із-під телефону материного записника і почав гортати книжечку, спершу вишукуючи номери сусідів, їх було всього три. І по всіх трьох йому здивовано відповіли, що Мар’яна не заходила вже бозна-скільки часу.
Орест замислено перегорнув книжку на початок і став надзвонювати всім підряд. Йому дивувалися, йому співчували, йому радили не хвилюватися, йому вигадували тридцять вісім виправдань, де могла піти мати, в одному домі йому навіть зраділи, бо не мали від них із матір’ю звістки вже років із чотири, але жоден із набраних номерів не дав відповіді на питання, де поділася його мати — вночі, взимку, не попередивши.
Орест раз у раз визирав у вікно, чи не вертається мати, але там було безлюдно й темно. Почекавши хвилин десять, уже вкрай знервований Орест вискочив надвір і почав безладно гасати околицями, заглядаючи у вікна, які ще де-не-де світилися. З тої пори, як вони попрощалися, минуло понад три години. Мати повинна бути десь поруч! Вона не могла піти далеко!
Темна вулиця з’їла останніх нічних перехожих, і тільки один чоловік іще боровся з мороком. Вулиця ступала за ним слід у слід, аж він час од часу хапливо обертався на звук її обережних кроків, але нічого не міг узріти позаду себе. Чоловіка супроводжував безмовний пес-охоронець.
Матері ніде не було.
Після півгодинної біганини знесилений чоловік повернувся в самотню хату. Переступивши поріг, Хованець часто засопів носом і коротко рикнув, ніби вчув чужий запах, але в хаті нікого не було. Орест скинув куртку і впав на стілець у кухні.
— Що ж нам тепер робити?
«Довідкова дорожньо-транспортних пригод», — мов хтось шепнув Орестові у вухо. Він квапливо накрутив телефон, майже впевнений, що в таку пору ніхто не відповість. Сім гудків, вісім. Клац — і стомлений чоловічий голос у трубці.
— Довідкова.
І раптом Орестові зробило страшно-страшно, ніби він уже знав наперед, що почує у відповідь на своє питання.
— Е-е, — почав він ураз пересохлими губами, — я хотів спитати… Чи у вас не зареєстровано… ДТП… ну, дорожньо-транспортної пригоди… Мар’яна Богданівна Омелянич, 1949 року народження…
Хованець притулився до нього, тицьнувся мокрим носом у долоню й голосно засопів. З телефону чулося, як хтось перегортає сторінки. Орест уявив собі книгу, де записують дорожньо-транспортні пригоди: звичайнісінька книга обліку, де з першого січня до тридцять першого грудня чиясь рука методично записує, нумеруючи, прізвища загиблих або покалічених людей. Жодне обличчя не прозирає поміж рядками книги. Це тільки статистика, статистика, а людей… їх і не було ніколи!
Хованець ліг, поклавши голову собі на лапи. Орест помітив, що на спині у пса проглядають сиві волосинки. Він ніяк не міг пригадати, чи були вони тут уже давно, чи з’явилися тільки-но — білі нитки у чорному густому підшерсті.
— Є запис, — почувся у трубці чоловічий голос. — Омелянич Мар’яна Богданівна, одягнена в сіре пальто й хутряну шапку. При собі не мала нічого, крім посвідчення ветерана праці й ключів. Ви їй хто?
— Я її син, — видихнув Орест.
Розділ IX
КРАЄЧОК ТАЄМНИЦІ
Сірий день розвиднювався. Ліна стояла перед входом у чотириповерховий будинок районної лікарні. Стандартна будівля, спроектована буквою «Г», гляділа на неї чотирма десятками квадратних великих вікон із давно не фарбованими варцабами. Залізні двері були ледь відхилені, і за ними проглядали маленькі сінці. Перед дверима лежав гумовий килимок, об який Ліна старанно витерла ноги, перш ніж зайти досередини.
У величезному вестибюлі нікого не було, і тільки на столиках ліворуч од входу розкладені були теки, в яких, як здогадалася Ліна, хворі мали записуватися на прийом до лікаря наперед. Праворуч, поряд із зачиненою роздягальнею, приліпилися двері до аптеки, на яких висіла табличка «Відчинено». Зорієнтувавшись на місцевості, Ліна рушила вестибюлем у напрямку сходів і, проминаючи віконечко реєстратури, автоматично заглянула в нього. Засклене приміщення реєстратури мало внутрішні двері, які виходили в суміжну кімнатку, що Ліні була видна лише наполовину. Там, коло тумбочки з перекошеними дверцятами, стояла жінка з кип’ятильником. Вона помалу опустила кип’ятильнику чашку, встромила штепсель у розетку й озирнулася під пильним Ліниним поглядом.
— Добрий день! — весело сказала Ліна.
Чорнокоса жінка в білому халаті, з-під якого виглядав комір рожевого светра, питально подивилася на неї.
— Я шукаю когось, хто заступає зараз головного лікаря, — мовила Ліна.
— В якій справі? — недовірливо спитала жінка.
Ліна перевірила всі кишені своєї чорної сумки, нарешті знайшла посвідчення журналіста.
— У зв’язку з убивством, — мовила вона, вимахуючи ламінованою картонкою з фотокарткою. — Убивством Святослава Пилиповича Шапки.
— Ідіть на третій поверх, кабінет сімдесят три.
— Спитати кого?
— Дзвінку Левківну.
Ліна задріботіла сходами.
На другому поверсі так само нікого не було. Не було черги пенсіонерів під дверима терапевтів, не було школярів, які проходили б медкомісію, не було водіїв, що в них закінчився термін дії медичної довідки. Тільки під одним кабінетом сиділа жінка в рожевому светрі — точна копія пані з реєстратури, лише без білого халата.
Ліна кліпнула, тоді знизала плечима.
Вона пішла коридором, читаючи таблички на дверях. Зупинившись перед потрібним кабінетом й зрозумівши, що саме це — кімната номер сімдесят три і саме сюди зібралася єдина на всю лікарню черга — черга з однієї людини, — Ліна ковтнула слину. Жінка в рожевому категорично не впізнала журналістку. Тоді Ліна запитала:
— Ви сюди чекаєте? А лікар є?
— Заходьте. У лікаря зараз нікого немає.
Здивована Ліна постукала й відразу відчинила двері.
— Можна? — спитала вона, просунувши голову в щілину.
У вікно світило таке яскраве сонце, що на мить воно її засліпило і Ліна не зразу побачила великий стіл червоного дерева з химерним візерунком подряпин: обриси начебто Південної Америки перекривали собачу морду, а ікла собачі, здавалося, от-от вхоплять за хвіст ледь окреслену щуку. Над столом висів старий якутський шаманський бубон із напівстертим малюнком дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо. Поряд зі столом стояла тверда лікарняна отоманка, а за столом сиділа коротко стрижена істота в синьому спортивному костюмі, на який був накинутий білий подертий халат.
Істота вказала на вузьку отоманку.
— Дякую, — мовила Ліна, сідаючи.
— Я вас слухаю, — заговорила істота, і тут виявилося, що голос у неї високий і дзвінкий і — вже точно — жіночий.
— Дзвінка Левківна?
— Я.
— Я — Ліна Оверченко, журналістка. Представляю столичну газету «Речовий доказ». Я роблю матеріал про Святослава Пилиповича Шапку.
— Яка трагічна смерть! — драматично вигукнула Дзвінка Левківна.
— Так! Важке життя, а потім іще й абсурдна смерть. Я хочу написати велику статтю про Святослава Пилиповича. Ви давно з ним знайомі?
— З вісімдесят шостого року. Він тоді прийшов у лікарню, а я вже працювала…
— Сімнадцять років! — розширила очі Ліна. — Ви, мабуть, багато можете про нього розповісти…
— А ви питання ставте, які вас цікавлять. Так легше.
Дзвінка Левківна розправила пожмакані рукави халата й відкинулася на спинку стільця. Її чорні очі набули поважного виразу, гордовито задерлося підборіддя, і навіть вуста, здавалося, викривилися згірдливо. Вона засовалася на стільчику, вмощуючися зручніше й розпрямляючи спину, але ніжки стільця зарипіли, захиталися небезпечно — і Дзвінка Левківна вчепилася налякано руками в стіл, а губи її одразу опустилися кутиками вниз, нагадуючи наполохану дитину.
— Прошу, розкажіть, будь ласка, — почала Ліна, вмикаючи роздовбаний диктофон, — трошки про той час, коли Святослав Пилипович тільки-но починав працювати в лікарні…
