— Чаю вам зроблю, — пояснила вона. — Надворі так вогко й противно! Би не застудитися!

— А не надто міцний буде? — мимоволі спитав хованець.

— Такий, як треба! — запевнила Мокуша, накриваючи казанок кришкою і переставляючи його на стіл.

Хованець трошки відсунувся, щоб не опекти свого цікавого чорного носа об казанок із окропом. Мокуша, що крутилася по кухні, виставляючи на стіл маківник і мед, мимохідь торкнулася рукою веретена, й воно застрибало ще спритніше. Тоді вона добула з-під рушника на столі три горнятка й налила в них зеленкуватої духмяної рідини.

— Ну, ваше здоров’я! — мовила вона, піднімаючи кухлик і стукаючи ним об два інші, невпевнено затиснені в долонях нявки й хованця. — I за вашу надзвичайну історію!

Гості одночасно приклалися вустами до гарячих горняток і одночасно відсахнулися. Рідина обпекла губи, як розжарена лава.

— Пийте, пийте! — миттєво зреагувала Мокуша. — Воно не гаряче — міцне.

Нявка й хованець зробили ще по ковтку. В роті пекло, в носі свербіле від запаху живиці, а в животі розливався жар, як від горілки. Прозорі руки нявчині раптом підозріло налилися червоним, наче холодними жилами забігала жива кров. «Оптичний обман», — подумав хованець, опускаючи очі й зазираючи в горня, де плавали брунатні короткі гілочки.

— Долю міцно пришила? — між тим запитала Мокуша, бо нявчина розповідь обривалася саме в цьому місці, а далі на Мокушу тільки дивилися благально розширені очі.

— Ану, покажи, — наказала нявка хованцеві, і той безмовно підкорився. Мокушина рука пробігла його шерстю, на мить розвівши волосинки в різні боки, щоб побачити свіжий шов, і схвально кивнула. Хованець незадоволено обтрусився, і його чорні кудли лягли, як звичайно.

— Все, що ти могла зробити, ти зробила вірно, — мовила Мокуша. — А тепер дещо зроблю я.

Виливши рештки чаю собі в горнятко, вона довгими тонкими пальцями витягла з казанка листя й гілля, на якому чай був настояний, і затисла в руці. Хатою поплив іще терпкіший лісовий дух живиці, а між пальців потекла темна, вже не зелена, а майже чорна рідина, скрапуючи на світлий сосновий стіл.

Рвучко кинувши листя й гілочки, що були в неї в кулаку, на стіл, Мокуша схилилася над химерним малюнком. Хованець і нявка теж потягли свої голови до нього. Листя було розпластане на столі, а згори на ньому трикутником упали мокрі гілочки. Хованець повів носом, бо чай чомусь уже не пахнув живицею, а натомість випаровував дух міський: бензиновий, чадний.

— Бачите трикутник? — стиха спитала Мокуша, більше звертаючись до себе, ніж до своїх пізніх гостей. — Його не оминути, його треба перейти. Я допоможу їм перейти його разом…

Розділ VIII

ЗВІСТКА

Орестові з думки не йшов Святослав Пилипович, якого взавтра він, можливо, муситиме забирати з моргу.

Хтозна яке минуле пов’язувало матір зі Святославом Пилиповичем, але часами здавалося, що то має бути кревний зв’язок — пута міцніші, ніж ланці залізні. Мати була навдивовижу тиха сьогодні, і саме тому Орест боявся, що дарма лишив її одну: зараз вона, либонь, спливає сльозами, а назавтра замість матері він застане безтілесну тінь. Орест аж потрусив головою, відганяючи погані передчуття.

В коліно йому тицьнувся носом чорний великий пес породи ньюфаундленд, якого колись песям-недоростком він підібрав на вулиці. Собака, видно, погнав за голубом чи ще за ким, утік від господаря й загубився, і тепер, сірий від бруду й облізлий від голоду, тинявся вулицями містечка в пошуках дому. На Орестових харчах пес одразу погладшав, його хода зробилася вайлуватою й лінивою, а очі — насмішкуватими й хитрими.

— Привіт, Хованцю! — поплескав Орест пса по спині. Той вдячно гаркнув і розтягнувся на підлозі.

Хованець був напрочуд розумним псом. Незважаючи на свій телячий розмір і нерівну ходу, ніби під ним і досі розгойдується палуба, як під його пращурами, він був дуже ніжним і обережним. Умів ходити городом поміж грядками, наступаючи тільки на доріжки, щоб не зломити ні стеблинки. Умів зранку відчинити вхідні двері, натиснувши лапою на клямку, але не подряпавши дерево твердими кігтями. Умів лагідно й грайливо взяти Орестову руку в зуби та легко стиснути, не лишивши жодного сліду.

Хованець звів на Ореста червонуваті очі й коротко дзявкнув. Дзявкотів він у виняткових випадках — саме отак, коротко й сердито, і тому Орестом одразу опанувала якась неспокійна гарячка. Він згадав матір, її пряму постать, що притулилася коло обіднього столу, зложивши руки, її вимучені вуста й обважнілі плечі. Навіщо він поїхав додому? Так, так, треба було пустити Хованця надвір, треба було дати псові їсти, і знову ж таки — завтра ставати до роботи, а в материному домі йому не було б навіть у що перевдягтися…

Хованець опустив очі додолу й сумно зітхнув на всі свої собачі груди. Орест знову поплескав його по спині.

— Давай ми з тобою, чортяко, подзвонимо мамі, а то щось мені неспокійно…

Орест підняв з дивану трубку радіотелефону й почав тиснути кнопки. Спочатку ніяк не було з’єднання: нескінченне «бр-р-р-р» чулося з трубки, та врешті пішли довгі гудки. Коли Орест нарахував вісім гудків, він дав відбій.

— Щось ми з тобою, Хованцю, не туди втрапили.

Він набрав номер іще. Цього разу з’єдналося миттєво, але трубку все одно ніхто не брав.

— Де ж наша мама, песику? — запитав Орест чорного кудлатого компаньйона, а той у відповідь іще раз дзявкнув. Орест подивився на трубку тривожно: його почало проймати занепокоєння, і раптом телефон, у відповідь на його питальний погляд, голосно зателенькав.

— Слухаю?

— Правильно робиш, що слухаєш. Слухай уважно: якщо до завтра ти не повернеш нам диск, ти — труп. Ясно?

Орест мовчав. Трубка заревіла знов:

— Тобі ясно? Чого мовчиш?

Орест натиснув відбій.

Закинувши трубку в куток дивану, Орест наспіх узув кросівки, накинув наопаш куртку й вибіг із хати. Пес мчав навздогін. Ніч уже заповнила темрявою найпотаємніші куточки вулиці, і дерева, що росли уздовж дороги, набирали химерних обрисів, нагадуючи міфічних звірів.

Автобуса, як завше ввечері, довго не було, і чоловік із псом побігли уздовж вулиці, а їх обганяли темні машини. Через дві зупинки Орест нарешті впіймав одинокий вечірній напівпорожній автобус і, голосно відсапуючись, кинувся на м’яке сидіння. Автобус, проминаючи знелюднілі зупинки, мчав у парк, мріючи про сон.

Вискочивши недалеко від материного дому, чоловік і пес пробігли ще з чотириста метрів, доки не вперлися в давно не фарбований дерев’яний паркан. Орест потягнув за клямку на воротях і зайшов у двір. У хаті не світилося. Він постукав у двері і смикнув ручку: двері були замкнені. Орест поплескав себе по кишенях у пошуках ключів, відімкнув і ступив у темні сіни.

Матері вдома не було. Що гірше, вона явно не поверталася після того, як провела його до зупинки. Що ще гірше, він навіть не уявляв, де її можна шукати: подруг-сусідок, до яких могла завернути дорогою додому, вона не мала, її одинока товаришка ще шкільних часів мешкала на протилежному кінці містечка.

«Може, їй недобре стало, й вона зімліла на вулиці? — майнуло Орестові в голові. — Може, її „швидка“ забрала?»

Не скидаючи кросівок, Орест добіг до телефону, прилаштованого на холодильнику в кухні, й накрутив номер приймального відділення лікарні. Довго ніхто не відповідав, потім почувся захеканий жіночий голос.

— Районна.

— Добрий вечір, — почав Орест скоромовкою. — Скажіть, до вас не привозили Мар’яну Богданівну Омелянич, 1949 року народження?

— Зараз, — мовила жінка. — Ще раз — як прізвище?

— О-ме-ля-нич, — мовив Орест повільно.

— Так, дивлюся…

Раптом у телефоні підозріло загуло, й жіночий голос уплив кудись.

— Алло! — гаркнув Орест у трубку. Тиша. — Алло!

Кинувши спересердя трубку, Орест одразу ж знову її підхопив і ще раз набрав номер лікарні. Лінія жалібно писнула і зависла гнітючою тишею. Орест набирав і набирав, але з’єднатися з лікарнею ніяк не міг. Хованець стиха дзявкнув — утретє за один вечір. Господар мимоволі здригнувся.