Ліна запхала касети собі в сумку, тоді повкидала решту назад до шухляди. Потім визирнула в коридор, чи там нікого нема, дістала з диктофону власну касету, пхнувши в нього першу-ліпшу з записом Мар’яни Богданівни Омелянич, і натиснула чорного ґудзика.

«Лікарю, знаєте, цього разу мені наснився зовсім інший сон. Дивний. Про вас».

«Про мене?» — низький чоловічий голос.

«Так. Я не впевнена, але, здається, відбувається все у вашому кабінеті. Я лежу на отоманці, як зараз. Ви читаєте щось за столом. Я за вами слідкую, тільки ви гадаєте, що я сплю. На вас синій светр, а з-під нього виглядає жовта краватка. У вас же є така? Ви перегортаєте сторінки журналу, а тоді підводите очі й дивитеся на мене. Я хочу вам щось сказати, щоб ви зрозуміли, що я не сплю, але не можу розтулити губи.

Я чую, як різко відчиняються двері, і хочу повернути голову, щоб побачити, хто це, але голова важка. Я чую два грубих голоси, стукіт підборів. Вони наближаються до вашого столу, й ось уже потрапили мені в поле зору, і я бачу їх».

«Ти їх пам’ятаєш? — в чоловічому голосі вчувається напруга. — Ти пам’ятаєш, що вони говорили?»

«Дуже чітко…»

Двері до кабінету рвучко відчинились, і Ліна одночасно натиснула ґудзика на диктофоні. Дзвінка Левківна стрімкою ходою влетіла в кабінет, і разом із нею увірвався запах медикаментів.

— Ви до кого говорили? — спитала Дзвінка Левківна недовірливо.

— Ні до кого, — відповіла Ліна квапливо. — Я просто слухала нашу з вами розмову — побачити, чи гарний запис вийшов…

Розділ X

СКАРБНИК

У кімнаті було так темно, що навіть жовтоока нявка, яка в сутінках бачила не гірше від кицьки, могла ледве-ледве розрізнити обриси лікарняного ліжка, застеленого білим простирадлом, на тлі якого темнів прямокутник дешевого коца. Збоку від ліжка синьо світився квадрат вікна.

Відірвавши очі від коца, під яким угадувались обриси людини, нявка звела їх до вікна. Синій колір почав гуснути, і з прорізу виступила старезна баба в довгій — до п’ят — грубій білій сорочці й завинена білою хусткою по самі очі.

Задерши сорочку й оголивши кістляві литки, баба перелізла через підвіконня й зістрибнула в кімнату. Обернувшись задом до нявки й хованця, вона знову перехилилася через вікно й, крекчучи, затягла всередину довгу іржаву косу.

Нявка закліпала очима: вона тільки зараз збагнула, що вікно весь цей час було зачинене, он і шибка зблискує, коли з-за хмари визирає одинока зірка! Баба, нарешті випроставши сухе тіло на повний зріст, стала в головах ліжка, спираючись на косу.

— Ти хто? — спитала нявка.

— Смерть, — відповіла баба, не здивована присутністю сторонніх у своїх володіннях. Вона потупцяла на місці, постукала косою в підлогу, ніби перевіряючи її на міцність, і залишилась задоволена. Простягнувши кістляву руку до людини, що лежала на ліжку, баба смикнула коц. З-під нього визирнуло пасмо темного волосся, бліде жіноче обличчя впівоберта, далі тонка, ще гарна шия з великою родимкою.

— Моя клієнтка, — посміхнулася смерть хижо, погладжуючи іржаве лезо коси.

— Ні! — вигукнув хованець у розпачі. — Навіщо, навіщо?

Смерть поглянула на нього замислено, а тоді повільно відповіла:

— Я нюхом чую, коли мій час надходить. Я завжди вчасно! Завжди!

І вона, видобувши з кишені сорочки точило, заходилася нагострювати косу, мугикаючи веселенький мотивчик:

Коса моя гострая,

Коса моя вірная!

Як піде коса косить,

Землю крівцею росить,

Розпиляю ти кістки,

Як повисохлі гілки,

Ноги-руки відсічу,

Повисмикую ти чуб,

Голову ти відотну,

Кров мітлою замету.

Тут тобі й смерть!

Хованець, нахилившись до нявки, скоро-скоро зашепотів їй щось у вухо. Нявка слухала уважно, хоча в її жовтих очах спалахувала недовіра, але вона схвально кивнула кілька разів і обережно ступила вперед, обходячи ліжко, наближаючись помалу до узголів’я. Смерть весело гострила стару косу, не звертаючи на змовників жодної уваги.

Коли нявка могла рукою дотягнутися до спинки ліжка, вона непомітно озирнулася до хованця, впіймала його погляд, і вони рвучко з двох боків підхопили ліжко й обернули його ногами до того місця, де ще секунду тому стояла смерть. Жінка на ліжку важко зітхнула й розкинула руки, ніби хотіла втримати рівновагу, з останніх сил чіпляючись за життя, яке швидко витікало з неї. Хованець перелякано глипнув на жінку, тоді, мов зачарований, перевів погляд вище — і втупивсь у вузьке, висохле обличчя смерті, що, знову стоячи в головах ліжка, посміхалася, вишкіривши беззубі ясна.

Смерть насварилася на хованця кістлявим пальцем:

— Не обдуриш! Пізно вже, пізно!

Вона останній раз провела пучкою лезом коси, лишилася вдоволена своєю роботою і з усієї дурі гупнула косою в підлогу, аж стіни загули відлунням. У відповідь на цей звук за дверима кімнати вчулася метушня, грюкнули вдалині двері, долинули стишені голоси й швидкі кроки. Рипнули завіси, і в кімнату зазирнула медсестра в білому халаті. Вона підійшла до хворої на ліжку, нахилилася над нею, дивуючись, чому та лежить ногами до стіни, послухала уривчасте дихання, тоді похитала головою, поправила коц, відгорнений смертовою рукою, і вийшла, тихо клацнувши замком.

Смерть щільніше запнула хустку, поплямкала зморщеними губами, скосила оком на темнокосу жінку на ліжку, яка то болісно кривила обличчя, то зненацька ясно, радісно усміхалась.

— Ось вона вже знає, вже чує, — вдоволено мовила смерть. — Готується…

Бридка баба нахилилася над сплячою жінкою, потяглася рукою до її волосся.

— Не треба, не роби цього! — зненацька розпачливо зашепотіла нявка. — Не буди її!

— Ну, як скажеш, — легко згодилася смерть. — Хіба мені не все одно?

І вона, відступивши на крок від ліжка, закрутилася шаленим вихором, що аж біла її сорочка хльоснула нявку по обличчю, а з тумбочки коло ліжка злетіли невикористаний шприц і тонка скляна ампула та, зробивши коло, з дзенькотом упали на долівку. Вискнувши божевільне й хижо, смерть змахнула косою, і темнокоса жінка на ліжку шарпнулась, схлипнула — і затихла.

— Та й по всьому… — лагідно мовила смерть.

Хованець відчув вологу в кутиках очей.

— Ну, бувайте, — попрощалася смерть, обертаючись до вікна. Тоді, ніби згадала щось важлива, зиркнула знову на нявку й хованця: — Ви у скарбника були?

— Ні, — відповіла нявка машинально.

— А ви сходіть. Нехай скарб віддасть. Нема для кого стерегти вже!

І, спершу перекинувши через підвіконня довгу іржаву косу, яка глухо гепнулася десь унизу, смерть незграбно полізла у вікно, буркочучи швидше для проформи, ніж від серця:

— Понабудовували хати! Ні зайти, ні вийти! Хоч крила собі купуй!..

Вікно на мить зблиснуло холодним білим світлом, але одразу ж згасло. Нявка й хованець, мов зачакловані, не могли відірвати очей від місця, з якого тільки-но зійшла смерть: там, на брунатному лінолеумі, проступили два випалені сліди кістлявих підошов…

* * *

У печері було вогко й тепло, хоча знадвору вривався зимний вітер зі снігом, який, зробивши коло на порозі, струшував на землю мокрі сніжинки й утікав знову до лісу, до своїх володінь. У глибині печери горіла ватра, і світло блимало, відбиваючись од кам’яних стін, стрибало в очах нявки й хованця. Вони двоє стояли на порозі, не подаючи голосу, чекаючи, доки той, хто скрючився коло вогнища, сам до них не обернеться.