Дозволю тут собі невеликий відступ. Студенти-магістри, крім написання дисертації, мали вчитися, як усі прості смертні,- час від часу відвідувати заняття й отримувати наприкінці семестру оцінки. Щоправда, предмети нам дозволено було здебільшого обирати на власний смак, та був один обов’язковий курс: «Навички дослідницької роботи». Читали його по черзі чи не всі викладачі нашої кафедри, проте лекцію доктора Боба Торні я не забуду ніколи. З правдивою пристрастю першовідкривача доктор Торні оповів нам дивовижну історію.

Боб навчався в докторантурі Гартфордського університету і, звісна річ, цілісінькі дні просиджував у книгосховищі. Одного дня серед паперів йому трапився старий потертий аркуш із майже вицвілим чорнилом - перелік страв до святкового столу. Бобові почерк видався до біса знайомим, аж від хвилювання перехопило подих. Затверджена тема докторської дисертації полетіла під три чорти - Боб чотири роки доводив, що записка належить перу Марка Твена,- і довів-таки! І тепер кого не запитай в академічних колах про доктора Торні, вам кожен собака відповість: таж це той, що розкопав досі не відомий рукопис Самюеля Клеменса, більше знаного під іменем Марка Твена. Ось як здобувається академічна слава! А тут - цілий невідомий поет!…

Проте було й дещо глибше, дещо важливіше, котре так тягнуло мене до старих папірців: кревний зв’язок із людиною, чий слід на чужій землі я розчищаю руками обережно, як археолог - старе капище.

Т обі дорога лежить, як доля,

І меч гартований, і світанок.

Ще буде всього: журби і болю;

Я не зцілую майбутні рани.

Не хочу зараз плачу й зажури!

Бо зранку, зранку - ця ніч минеться!

- Я буду битись лицем об мури,

Т а тільки груди твої - фортеця.

На хвильку я відклала аркуші вбік і ще раз пробіглася по вмісту коробки. Дивна річ: жодного листа, жодної картки з тим самим почерком, щоб дізнатися ім’я автора - хто цей таємничий «О. Б.»? На коробці за номером LU1310 стояла адреса товариства «Просвіта» - у старому занедбаному будинку на межі між Фортом і Портом.

Я добре пам’ятала це місце: «Просвіта» як така померла кілька років тому, зосталася тільки велика зала для щорічних концертів і гостин на Маланки і Василя, а також маленька кімнатка, де припадали порохами залишки книгозбірні. Переважно книжки давно перекочували в Університет, зі старих працівників «Просвіти» майже нікого не лишилося. Чи зможе мені тепер хтось розповісти, з яких часів у «Просвіті» лежали ці вірші? Знахідка принаджувала та дражнила недомовленістю…

- Я не заваджу?

Пітер Аніт дістав із кишені дві половинки яєчної шкаралупи та приклав до очей.

- Ой, Петрику, ти мене налякав! Що це в тебе?

- Готуюся до завтрашньої лекції. Пам’ятаєш, у романі Маргарет Атвуд^[5] люди з очима білими й порожніми, як яєчна шкаралуща? Люди, які нещадно експлуа- тують землю анішинабе, знищуючи останні сліди тубільної культури, щоб виправдати власні імперські зазіхання на «нічийні, пустельні землі»… До речі, ти не хочеш прочитати лекцію замість мене?… Бачу, бачу, я невчасно зі своєю пропозицією.

Він гмикнув і повернувся йти. І справді: я слухала Петрика хіба одним вухом, адже переді мною - найцікавіша в світі таємниця.

У звіра на долівці -

Великі жовті очі.

У грубі жар яриться,

Затихнути не хоче.

Вогонь дратує шкіру,

Руді малює плями.

У вікна - хорий, хирий -

Вповзає білий ранок.

І вже ти - за дверима.

На вистиглій долівці

Мій звір ридає ридма

В покинутій домівці.

Дійсно так - чи мені тільки здається, що вірші стилістично перегукуються з Оленою Телігою? Ритміка, мелодика - напрочуд виразні. Зорові образи - так, постають, але здебільшого ці вірші сприймаються на слух. Якби не тиша бібліотеки, я б зачитала кілька рядків на повний голос - вухом перевірити, як слова ліпляться одне до одного. Дуже люблю, коли слова саме так нижуться разком, уголос промовиш - розсипаються, дзвенять, мов пірване намисто. Ох, у Стефановича такі коралі, такі перли в намисті!

Але ні, цей автор не міг належати до Празької школи, бо в іншому разі про нього дійшли б до нас бодай мінімальні відомості. Проте нема сумнівів, що поетів Празької школи він читав і знав. Не наслідував - писав ув одному ключі… Мені зробилося гаряче: а якщо десь збереглися листи, щоденники, інші рукописні збірки, а якщо мені поталанить розкопати ще й публікації…

Мозолі ще не натер ти

Від меча, а кров болить.

Біль розритої землі

Довше часу, більше смерти.

Нам з тобою не питати,

Шлях правдивий наш чи ні,

Бо за нами день і ніч

Бог стоятиме на чатах.

- Ми зачиняємося,- пролунало ввічливе нагадування бібліотекарки. Руки шарпнулися, ледь не вронивши знахідку. Випустити зараз із долонь дорогоцінні аркуші? Розлучитися з ними на цілу ніч?!

Навпомацки, як п’яна, я підвелася на рівні ноги та попростувала до ліфта, який шугнув униз, мов стрибнув із кручі, й загудів, застогнав вітер у холодній шахті, дмухнув на мене передчуттям зими.

На зупинці автобуса я стояла сама-одна, а в голові безладно зринали окремі слова й цілі рядки щойно прочитаних віршів. Ох, не встигла відксерити! Можна було б залізти в інтернет, спробувати пошукати…

З-за клена, який ронив останні червоні листочки, вихопилася руда тінь. Я сахнулась. Тінь крутнулася на місці, мов перевіряючи, чи я на зупинці сама, й тоді з’явилися пухнастий хвіст, гострий писок і великі настовбурчені вуха. «Песику! - покликала я, простягаючи руку.- Ти чий?» У Буремній Затоці безпритульні пси не шастають вулицями, хіба що дикі коти трапляються.

«Я не песик,- образилася руда тінь,- хіба не бачиш: я койот!»

«Вибач, ніколи не стрічала живого койота,- зізналась я,- тільки на малюнках… А чому ти тут?»

«Тому що маю тобі дещо показати… Заплющ очі! Бачиш - околиця міста, одноповерховий цегляний будинок…»

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РІК 1941

Oдноповерховий цегляний будинок на околиці міста готувався до гостини. Хатою кружляли смачні запахи близької гулянки.

- Хотів би я знати, де наші гості…

У відповідь на суворий голос - дзвоник у двері: телень-телень. Семен по-військовому повернувся на закаблуках, опустив пляшку домашньої вишнівки на круглий столик посеред жаркої, червневим сонцем напаленої кімнати. Столик загудів глухо.

- Іду-у-у! - крикнув Семен і опинився у парких півтемних сінях.- Хто замкнув двері?