- Лео Дан нарешті дізнався Ронове прізвище - Данилець,- пояснив Петрик.
І тоді все стало на свої місця: і загадкова фраза, яку Лео Дан зронив у підвалі власного будинку - що Роман почав ворушити минуле дуже невчасно, коли вони майже підібралися до… звісна річ, до смарагдової копальні!
- Коли містер Дан зіштовхнув Рона у водоспад, він уже знав, що Рон знайшов смарагдову копальню. І що я - перша, кого Рон посвятив у своє відкриття. Але тут одночасно сталося стільки всього! Рон поговорив із пані Іриною Бачинською і впевнився, що вона - одна з сестер, яких він шукає. Лео Дан дізнався Ронове прізвище і ненароком видав себе - хотів пересвідчитися, що Рон - онук Левка Данильця. А Рон, зі свого боку, здогадався, що «Лео Дан» походить від Леоніда Дуні- на… Рон не міг знати, що Леонід Дунін насправді вже понад п’ятдесят років лежить у землі, а його ім’я носить інша людина!
- Але ж пані Ірина це знала,- промовила я зосереджено.
- Цього Лео Дан і злякався. Якщо розворушити минуле, правда неминуче вилізла б назовні.
Отже, Лео Дан позбувся Ромчика Данильця, щоб його випадково не викрили. Потім хотів позбутися іншого свідка - пані Ірини. А Ожавашко він викрав, щоб та… вказала йому на смарагдову копальню?!
- Стривайте! - крикнула я.- То ви привезли нас сюди, щоб показати смарагдову копальню?
Ожавашко кивнула. Вона пройшла кількадесят метрів уздовж вкритого снігом узбережжя й зупинилася перед горою каменюччя, яке, мов гірський хребет, виламувало землю та спускалося просто в озеро. Ми поквапилися за Ожавашко, мов міфічна смарагдова копальня щомиті могла сховатися під землю.
Поміж каменюччям чорнів глибочезний пролам - вузька щілина, що вела, либонь, аж до центру землі.
- Восени браконьєри глушили в озері рибу,- розповідала Ожавашко,- й од вибуху каміння поповзло. Один із браконьєрів (я його знаю, він із нашої резервації, гад) мало не загинув. Потім ходив тиждень п’яний і вихвалявся, як дух глибоководдя Нанабіжу хотів його покарати, але він спромігся обхитрувати самого Нанабіжу й утекти… Словом, Рон дослідив місце і за татовими записами з’ясував, що смарагдова копальня може бути тільки тут!
Я зазирнула в чорний пролам. Глибоко в душі я, звісна річ, сподівалася побачити зелені мерехтливі зблиски смарагдів, але в темряві вся порода здавалася просто чорною. Поліціянтка дістала з кишені жовту стрічку й обгородила нею каменюччя. Завтра-позавтра сюди наїдуть вчені, розкопають, породу ретельно дослідять… Стривай, але ж дух глибоководдя Нанабіжу був проти того, щоб секрет копальні дізналися білі люди?
Я обернулася до Ожавашко. Вона мовби прочитала мої думки.
- Ця земля належить народу анішинабе,- відповіла на німе запитання.- Копальню Ожавашко фактично знайшов мій батько, бо він повірив у її існування. Рон… для мене Рон був одним із нас, йому можна було довірити секрет Нанабіжу. А родовище розроблятимуть анішинабеґ - це наша земля!
Ожавашко опустила руку в кишеню й витягнула пачку тютюну в синій обгортці. Точно таку ж носив у кишені й Петрик. Ожавашко дістала дрібку тютюну та поклала біля підніжжя великого каменя - офіру всемогутньому Нанабіжу в пам’ять про батька… і ще про білого хлопця на ім’я Роман Данилець.
Я відвернулася, щоб дати Ожавашко хоч мить побути наодинці з двома найдорожчими людьми. На узліссі майнула руда тінь. У снігу, що сягав рудого живота, стояв мій приятель койот із піднятою передньою лапою. Упівоберта він дивився на мене і мовчав.
Я несміливо махнула йому рукою. Койот іще хвилю постояв, дивлячись на мене довгим поглядом, а тоді відвернувся та зник у лісовій гущавині.
…Поверталися до машин ми значно довше, ніж діставалися Смарагдового озера. Нам усім передався меланхолійний настрій Ожавашко. Я собі в голові упорядковувала першу посмертну збірку Оксани Байди з власною ґрунтовною передмовою - Інститут українських студій при Університеті Буремної Затоки за- цікавився моєю науковою роботою і навіть надав стипендію.
Перш ніж сісти в машину, Джеклін дістала з бардачка газету й розвернула на сторінці оголошень. Цілу смугу заповнили фотографії котів і собак.
- Гляди, яка гарнюня,- вказала Джеклін на кицьку з круглими, як п’ятаки, очиськами.- Це наш притулок продає бездомних тварин. Сто доларів - це мов благодійний внесок…
Киця на світлині дуже хотіла переселитись у справжній дім.
- То давай купимо! - загорілася я.- Скинемось - і просто зараз заїдемо у притулок! І ти назвеш кицьку Меме на мою честь! Щоб згадувати про мене, коли я назавжди поїду в далеку Україну…
Я вже тягла з кишені зелену двадцятку. І Майкл, і Султана, і Петрик радо доклали по двадцять доларів - і Джеклін не лишалося нічого, як доповнити суму. Ми розсілися по машинах і виїхали на засніжену дорогу.
В тубільному селищі ми попрощалися з поліціянткою та Ожавашко, і вже за десять хвилин в’їжджали в Буремну Затоку.
Дорогу я знала дуже добре - саме нею майже щодня діставалася Університету. Але ми не доїхали кількох кварталів - Майкл зупинився під одноповерховою довгою будівлею.
Усередині витали запахи сухого наповнювача для котячого туалету. Співробітник притулку провів нас у довге вузьке приміщення, де вздовж стін стояли десятки кліток із різномастими котами. Я старалася не дивитись на тваринок, які тулилися рожевими носами до сітки та пхали в дірки лапи.
Руда кицька круглими очищами втупилася незмигно у мене. На одну коротку мить мені привидівся довгий писок і руді гострі вушка - але марево зразу ж розсіялося.
Працівник притулку відчинив клітку, я простягла долоні, і киця стрибнула просто мені в руки. Джеклін почухала її за вухом, і кицька радісно завуркотіла. Смарагдові очі захоплено роззирали великий світ поза межами клітки.
notes
Примечания
1
Thomas King, Green Grass, Running Water. - Тут і далі прим. авт.
2
Професор - увічливе звернення до викладача університету незалежно від наукового ступеня.
3
Школою в північно-американській традиції називається будь-який навчальний заклад.
4
Михайло Слабошпицький. «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)».
5
Margaret Atwood, Surfacing.
6
David Lodge, Small World.
7
Місцевий варіант імені Нанабожо, за віруваннями оджибве - міфологічного героя, зв’язкового між людьми і божеством Ґічі Маніду
