БУРЕМНА ЗАТОКА ВИПРАВДОВУЄ СВОЮ НАЗВУ

Пекельні сходи! - вилаявся мій гість, Пітер Аніт, скорочено Петрик. Його чорне волосся, довге, як заведено в американських аборигенів, зблиснуло червоним переливом ув останніх промінчиках, що пробились у підвал крізь невеличке довгасте вікно. Прізвище Аніт на мові оджибве (яку самі аборигени звуть «анішинабемоўін», себто «людська мова») означало «гарпун», але в Петрикові не було нічогісінько гострого а чи хижого - ні в рисах обличчя, ні в характері.

Ніч розгорнулась, як простирадло, і вкрила будинки, мости, дороги; темрява, що зранку відступала, збентежена зимовим сонцем, тепер наповзала з кожної щілини, клубами піднімалася вгору, як дим, - і ось уже на сході зіллялася з чорнотою неба, витісняючи червоний, холодний, кволий захід сонця. На мить чорні Петрикові очі теж зблиснули червоним, але згасло сонце, і згасли іскри в очах, і землю та людей проковтнула темрява.

Ми запалили все можливе світло - в передпокої, в кухні, в кімнаті.

Життя в підвалі, доповім я вам, у дійсності виявилося зовсім не таким, яким я його собі колись омріяла, зазираючи у підвальні віконця старовинних київських кам’яниць. За зеленими фіранками, уявляла я тоді, обов’язково має бути дубовий письмовий стіл, праворуч од нього - на всю стіну - книжкова шафа. Корінці книжок веселі, різнобарвні, шибки дверцят зблискують. Мрілось і про грубку, розпашілу взимку і прохолодно-кахляну влітку, - хоча я чудово усвідомлювала, що грубки з київських будинків щезли здебільшого півстоліття тому.

Але чи то заокеанські підвали зовсім не такі, як українські, чи то роки змінюють людей невпізнанно, та мене аніскільки не радувало те, що нарешті я замешкала у справжнісінькому підвалі. Було тут три кімнати (одна вільна, друга таємниче замкнена на ключ, третя моя), крихітна кухня, щось на кшталт вітальні, де заледве вміщувалися крісло й журнальний столик, лазничка та пральня. У кухні всеньку добу гудів газовий обігрівач. Підземний, завжди півтемний палац.

Нагору вели круті сходи, і саме під сходами ховалися двері до загадкової кімнати, вічно замкненої на замок. Час від часу я зупинялася під порогом, клала долоню на ручку дверей, легенько натискала - та секретна кімната не хотіла ділитися зі мною своїми таємницями.

Сходами задріботіли легенькі крочки, й до підвалу вкотилася блакитна пухнаста куля. Затріпотівши довгою шерстю, куля обернулася на здоровезного гривастого котиська зі смарагдовими очима, на дні яких чаїлися підступні плани. Котисько з українським іменем Яро голосно нявкнув і швидко помчав нагору, сподіваючись, що я випущу його надвір. Але ні, ні: вночі надворі небезпечно, бо хата стоїть над річкою Росомахою, ледь не в лісі, й часом поночі на подвір’я навідується ведмідь.

- Який він у вас! - схвально мовив Петрик.- Чисто тобі рись!

- Та ну! Як кота з риссю можна порівнювати?

- Я колись на рись капкани ставив. Повір мені…

- Капкани? На рись? Як ти міг?!

- Так. Капкани. І ваш кіт, по-моєму, приручена рись. Особливо ця ось його борода…

Забити блакитну кішку. Здерти шкурку. Пошити з неї кожуха. Не можу в це повірити. Щоб оці теплі лапки звисали з коміра й теліпалися…

- Оце тут ти, виходить, мешкаєш, - мовив Петрик.

- Іди мий руки, - відказала я.

На хисткому кухонному столику, застеленому бузковою скатертиною, по центру стояла бляшанка червоного кав’яру, таємно від митників вивезена з України. Круглі булочки, які ми купили дорогою, розділялися навпіл, навіть краяти не треба було, і я просто мастила їх маслом.

Мій гість повернувся з лазнички, ухопив пульт і увімкнув телевізор. Миттєво знайшов канал - на екрані постала дерев’яна халабуда просто в лісі, а на порозі стояв, підтримуючи шкіряні штани, старий сивий індіанець із поораним зморшками лицем. Червоно-шкірий полісмен напосідався на старого - мовляв, його новозбудована вбиральня отруїла воду в підземному джерелі, з якого п’є все тубільне містечко. (От чого мені та вулична халабуда видалася такою рідною!) Старий відгризався, що він господар на своїй землі і всілякі шмаркачі не вказуватимуть йому, де ставити сральню…

- Що дивишся? - запитала я у Петрика.

- «На північ від шістдесятої паралелі». Я майже всі серії собі на відео записав.

- І про що серіал?

- Про індіанське містечко в тайзі, куди тільки чартерним літаком можна дістатися. Переглянь колись, його щодня о цій порі крутять, - тобі сподобається.

- Обов’язково.

- Де твої господарі?

- Пані Ірина поїхала провідати сина й онуків, а пан Йосип у церкві вареники ліпить… Ти кав’яр коли-небудь їв?

- Ні.

- Чарівно. Тоді тобі байдуже, як я його подам,- промовила я радше сама до себе й, затиснувши бляшанку поміж двох нагострених коліщаток, по-хижацькому вирізала дно. Канапки з червоним кав’яром на темно-бузковому столі вигляд мали ефектний і святковий. Завтра - День подяки, коли, як і на Різдво, всі порядні мешканці Буремної Затоки запікають індика. Але чому б не почати святкування вже сьогодні?

- Можна покуштувати?

- Нема питань. Тобі вермут із льодом?

- Мені лід із вермутом,- муркнув Петрик і пальцем поправив горошину кав’яру, яка загрозливо нависла над краєм булки.- Я за кермом.

Лід заторохтів у склянках, тоді забарвився в жовтавий колір лимонного соку, а потім і зовсім потонув у лискучих, аж ніби масних хвилях сухого - extra dry - вермуту.

Сонний комп’ютер задзижчав - час від часу він сам себе тестує, і його скреготіння, зосереджене й вельми невдоволене, вночі іноді будить мене зі сну. Буркотіння комп’ютера нагадало мені, що насправді ми з Петриком зібралися не День подяки святкувати, а питання для контрольної роботи ухвалювати. Петрик викладає в Університеті літературу майбутнім бакалаврам-гуманітаріям, я ж, крім того, що студентка магістратури,- ще й тимчасовий його асистент.

Бути Петриковою асистенткою - непроста справа, бо цей молодий викладач волів би перекинути на мене левову частку своєї роботи. За останні два тижні я перевірила щонайменше дев’яносто студентських творів із літератури.

- Минулого року тебе не було в Університеті,- мовила я.- Ти брав академвідпустку?

- Не зовсім. Просто поїхав.

- Але ж ти навіть не захистив магістерської!

- Я потім написав листа на кафедру. Викладачі пішли мені назустріч. Цього літа на захист диплому я приїхав-таки.

- А де ж ти був? - спитала я і ковтнула кислого духмяного вермуту.

- Подався до Тихого океану.

- І що там поробляв?

- А нічого. Перебивався на соціальну допомогу і споглядав, як люди живуть.

- Просто сидів на вулиці та споглядав?

- Просто сидів на вулиці та споглядав,- кивнув Петрик.- Серветки маєш?

На мить я замислилася. Тоді навіщось відчинила дверцята холодильника, де на порожніх поличках тулилася хіба коробка з мандаринами, вийняла мандаринку і простягнула її гостеві. Він узяв, не виявляючи подиву. Нарешті я згадала про серветки - за мить вони стояли перед Петриком.

- Тож які спостереження,- запитала я,- ти вивіз із далеких країв?

- Мешкають там гуманоїди…

- Інопланетяни?

- Еге ж. З ранку до ночі курять траву, бо не бачать мети в житті…

- Білі чи аборигени?

- Ті й ті. Аборигенів більше…

- Тяжко жити чужинцем на власній землі. Я тебе розумію як ніхто.

Ситуація з корінним населенням у Буремній Затоці була критичною. Ще не стерлися з пам’яті часи, коли автохтони не мали права перебувати поза межами резервацій. І хоча тепер і резервації перейменували на «тубільні селища», і паспорти їхні мешканці нарешті отримали, і давно вже були замкнені школи-інтернати, де індіанських дітей учили ненавидіти власну культуру, і в Буремній Затоці частка тубільного населення невпинно росла й років за десять мала вже сягнути п’ятдесятьох відсотків, та мало хто замислювався над тим, чому «ідуть із дому й не вертаються» червоношкірі дівчатка і на яких звалищах потім знаходять їхні понівечені тіла, чому п’ють так страшно їхні сорокарічні батьки, що пройшли через католицькі інтернати, чому в Буремній Затоці такий високий відсоток самогубств - і саме серед корінного народу…