Тут-таки доктор Торні дістав фотоапарат і націлився на наші працьовиті щелепи.
- Нарешті нашій кафедрі,- мовив він,- вділили кошти на промоцію, тож ми цього року вирішили надрукувати рекламний постер. Прошу всіх усміхнутися в об’єктив - ось вам і світлина з веселого студентського життя!
- Хіба нашу кафедру треба популяризувати? - здивувався Майкл.- По-моєму, тут іще від студентів відбиватися треба…
- Ти не розумієш,- відмахнувся Боб Торні,- реклама - це вимога часу…
- А рекламний постер,- закінчила за нього Джеклін,- це найкращий спосіб відзвітувати ректору, що кафедра провела роботу зі всебічного інформування абітурієнтів про всі переваги, які надає Університет своїм студентам.
А мені, щиро кажучи, було надзвичайно приємно, що моя українська пика цілий рік красуватиметься на рекламному постері Університету далекої Буремної Затоки.
Я помацала рукою у тарелі з цвітною капустою - і не знайшла нічого. В другому тарелі сиротою лежала остання морквина. Чіпси щезли - і крихт не зосталося. Софія Торні-Дідько зауважила, що гості вже все поїли, й радісно вигукнула:
- А тепер прийшов час свічок!
Гості вервечкою підтяглися до маленького столика. Я розгублено лишилася сидіти.
- Оця чарівна свічка,- заговорила Софія, вказуючи на червоний ґотичний замок, який нагадав мені щось надзвичайно знайоме,- відтворює в мініатюрі театр Буремної Затоки. Погляньте, тут можна порахувати всі віконця й упевнитися, що автор свічки не забув про жодну деталь.
- І скільки ж коштує таке диво? - спитала
Джеклін.
Софія радо назвала ціну. Джеклін полізла по гаманець. Після вдало залагодженої оборудки Софія Торні- Дідько повернулася до наступної свічки.
- Оце дизайнерське диво - маленька копія Тріумфальної арки. Коли вона горить, то згоряє тільки серединка, але форма свічки зберігається до самого кінця. Ця свічка безсумнівно послужить найліпшою окрасою столу!
Своїм красномовством Софія звабила Султану й підбила її придбати крихітну Тріумфальну арку. Я ж сиділа ні в сих ні в тих. Моя українська ментальність не була готова до такого варіанту «вечері при свічках», і в голові чомусь весь час крутилося, чи не збираються сьогодні до столу подавати гаряче.
Майкл купив собі годинник із зозулькою, Петрик (напрочуд мовчазний сьогодні) зголосився на Святого Миколая, й нарешті дійшла черга до мене. Софія Торні-Дідько вже ні на кого не дивилася - все її солодкомовство було спрямоване тільки на мене. Я змирилась і дістала гаманець.
- Яку тобі? - улесливо запитала Софія.
Я тицьнула пальцем у першу-ліпшу свічку.
- Чудовий вибір! - похвалила мене Софія.- Подивіться - це справжнє індіанське каное. Цю свічку найкраще пустити на воду - і тоді вечеря при свічках принесе вам багато незабутніх хвилин!
О, мені не потрібен цей солодкий романтичний антураж - сьогоднішня вечеря при свічках і так принесла мені чимало вікопомних хвилин.
- Я зварю кави,- промовила дружина доктора Торні, зітхаючи. Вона обвела поглядом столик, на якому залишалося ніяк не менше дюжини нерозпроданих свічок. Гості дружно почали заклопотано обдивлятися новопридбані сувеніри.
- Як просувається розслідування? - запитав мене Майкл, поки Софія та Джеклін накривали стіл до кави.- Розшукала вже невідому поетку О. Байду?
- Ще ні,- відповіла я,- але знаю, що було їх дві сестри - Оксана й Орися. І може таке статися, що одна з них - десь тут, у Буремній Затоці!
- А Роман Да…
- Данилець.
- …знайшов-таки її?
Я знизала плечима. Яка така таємниця могла бути пов’язана з невідомою українською поеткою, що вона коштувала життя Роману Данильцю? Минуло стільки років, збігло стільки води, а давня війна і тепер раз у раз нагадує про себе.
- Не збагну,- сказав Майкл,- чому ти й досі не поговорила зі своїми господарями. Хто-хто, а вони вже точно знають кожного українського собаку в Буремній Затоці!
- Безперечно,- кивнула я,- але ж навіть якщо котрась із сестер Байд і переїхала сюди по війні, навряд чи вона досі живе під дівочим прізвищем. А як ти її шукатимеш, не відаючи її нового прізвища? Ви уявляєте, скільки Орись і Оксан свого часу виїхало з України?
Софія Торні-Дідько запарила каву у високому кавнику, схожому на термос, і припросила гостей пригощатися. Я скромно сиділа в куточку, чекаючи, коли вона здогадається запропонувати ще й чаю. Та, видко, ця чудова думка так її і не навідала.
- Стривай,- мовила Султана, тужливо позираючи на господиню - мріяла про міцний чорний чай, як і я,- припустімо, що Роман Да…
- Данилець,- укотре допомогла я. Невже українські імена аж такі складні? Я ж запам’ятала, як вимовляється ім’я Султана!
- …що він розшукав-таки котрусь із сестер. Отже, ти теж зможеш її знайти!
- І теж накладе головою?! - втрутилася Джеклін. Усі погляди синхронно звернулися до мене.
Я відмахнулася: не меліть дурниць! Хто взагалі знає про те, що я цікавлюся сестрами Байдами? (Особливо якщо згадати, що в мене вода за зубами не тримається…)
Час було збиратися додому. Ґречно подякувавши господарям за чудову вечерю при свічках і притискаючи до грудей дорогоцінні надбання, ми вдяглись і висипали надвір. Було близько восьмої вечора, на Буремну Затоку саме спускалися сутінки. Петрик зголосився завезти мене додому, й ми попрощалися з друзями. Тепер уже професору Аніту не відкрутитися від розмови зі мною.
Червона машина кілька разів застуджено чмихнула, та зрештою завелась і вирулила на засніжену дорогу. Щільні ряди сосон уздовж траси чорніли нескінченним коридором. Кілька кілометрів ми проїхали у цілковитій тиші, тільки пічка гуділа в машині та дмухала в обличчя гарячим повітрям, що ледь відчутно віддавало бензином. Я не наважувалася почати.
До хати ми під’їхали у цілковитій темряві, але щойно машина завернула у двір, як над парадним входом спалахнув ліхтар. На порозі мене зустрічав блакитний Яро - світив круглими зеленими очима, зводив у нитку білі вуса й раз по раз стріпував китичкою правого вуха, коли холодна сніжинка приземлялася на нього.
Я здивувалася, що Яро гуляє,- зазвичай по восьмій господарі не випускали кота надвір, бо темної нічки чигають зусібіч страшні небезпеки: скунси, лисиці, ведмеді… Я власним ключем відімкнула двері.
- Ярчику, заходь. Давай, давай, годі комизитися! Завтра буде новий день…
І вклякла на порозі. У хаті мене зустрів повний розгардіяш, і посеред цього жахливого безладу сиділа пані Ірина, притискаючи до грудей великий альбом - мабуть, зі старими світлинами.
- Що тут коїться? - скрикнула я. Пані Ірина насилу здобулася на слово.
- Здається, нас пограбували. Йосип поїхав у поліцію…
- А що зникло?
Пані Ірина безпомічно роззирнулася по хаті.
Не роззуваючись, я злетіла сходами донизу - у свій затишний підвал. Ні, стукало у скронях, тільки не мій дорогоцінний комп’ютер! У мене там недочитана книжка Марини Гримич, курсова робота про мову й німоту для доктора Торні, дві третини магістерської дисертації, листи з України… недописаний роман!!!
Яро біг наввипередки зі мною. У кімнаті він миттю заскочив на ліжко й перевернувся догори черевом - чекав, коли я сповню незмінний ритуал чухання животика. Та заки я спустилась у підвал, ноги вже ледве тримали мене, я не могла думати ні про що, тільки про…
Комп’ютер! Мій рідний маленький сіренький ноутбук спокійно стояв собі на столі й тільки упівголоса щось дзижчав собі уві сні. Книжки на полицях обабіч ліжка радісно зустріли мене. Навіть сумка моя у великій вбудованій шафі лишилася незайманою - грабіжник не опустився до підвалу.
Пошкрябавши нарешті Ярчиків пухнастий живіт, я знову видерлася нагору. Пані Ірина сиділа в тій самій позі.
- Що зникло? - повторила я діловито. Пані Ірина розгублено втупилась у мене.
- Не збагну,- похитала вона головою.- Не збагну. На телевізорі лежали гроші, які ти віддала мені за кімнату, а їх не взяли! Натомість перерили мою коробку з листами!
- Щось забрали?
- Навіть не певна. Мені здається, ніби щезли два листи з України, але, може, я їх сама десь посіяла? То не від родичів листи бути, я могла їх у свою коробку і не складати… А ще… ще кілька фотографій - старих, довоєнних…
