— Та ви що, Миколаю, — фальшиво усміхаючись, перебила його Анастасія, — про що ви говорите?! Ви одужаєте…

— Не треба. Я знаю. Мені треба відходити, Насте.

Очі в пана Миколая блищали, як у підпилого, але шкіра — жовта із зеленкуватими тінями — свідчила про інший стан.

— Насте, попроси Дьордія Івановича, аби посмалив ту труну паяльною лампою. Вона смерекова, але вже роки там лежить, посіріла, запорошилася…

— Миколаю!..

— Чекай. Аби вам не було встидно мене… в тих дошках… хай труну посмалять, потім трохи пошліфують і лаком, якщо можна…

— Миколаю!..

— Насте… Я там писав щось… ніби трактат філософський… Спали… Чому мовчиш?

— Навіщо, Миколаю?

— Насте, пообіцяй мені, що спалиш. Тут, уже!

— Але чому?

— Бо все не так. Я не знаю як. І ніхто не знає.

Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Насте, я чую надворі вітер звівається, з дощем?

— Ні, без дощу, просто вітер.

— Це добре. Позбираєш вранці горіхи.

Пан Миколай помер. Упродовж семи тижнів померли і пси — спершу Шоколадний Джо, за ним Барсик, а кіт Бегемот залишився з Анастасією.

Серпень — вересень 2003 р.

У тексті використано рядки з віршів поетеси Юлії Косівчук, за що автор їй щиро вдячний.

Яблуні цвіли так, ніби хотіли переконати найзапеклішого атеїста в тому, що він помиляється, бо, ади, Бог таки — є!

Але перед яблунями квітли вишні, теж не на користь атеїста, а ще раніше — алича, а найпершим розквітло в парку якесь дерево, якого я навіть назви не знав. Але, побачивши ті блідо-рожеві квіточки, без зайвих вагань потягнувся до телефона і набрав номер Ефіопки: — Зацвіло!

Вона зробила піднесений вдих-видих, трохи помовчала і категорично запитала:

— Коли?

— Та хоча й сьогодні.

— Де?

— Як де?

— Я розумію, що зацвіло, але де?

— А-а-а, — я легенько вдарив себе мобільником по чолу, — ввечері покажу.

— А там не надто людно?

— Ну, вдень трохи є, а вночі кущі будуть за нас.

— Тоді, до вечора.

Так розпочався цьогорічний мій з Ефіопкою сезон квітучих дерев. Аби довго не тягнути, мушу зізнатися, сексуальний сезон. Хоча якби вона почула це технологічне визначення, то, мабуть, видряпала би мені очі, - бо в нас любов. Себто та сама — большая і чістая. Просто проявляється вона у нас винятково у пору цвітіння дерев, а кохаємося ми у квітучих садах, у крайньому разі під одним розквітлим деревом.

Того вечора я привів її в парк до тих рожевих квіточок. Вона поцінувала те, як природа нам допомагає, але, зважаючи на громадське місце і суспільну мораль, покохалися ми по-піонерськи.

Пізніше, попри урочистість моменту, Ефіопка не могла знехтувати нагодою звернути мою увагу на її «кольори».

— Та я помітив, Еф, чи я сліпий?

— Що ти помітив? — запитала вона недобрим тоном.

Хто тебе, дурню, за язик тягнув, якщо з її «кольорів» ти внюхав лише запах нових парфумів, і щодо одягу… Таж темно!

— В очах тобі темно, коханий, — справедливо зазначила Ефіопка, — зайдімо в бар, там світло.

Ми замовили пляшку шардоне і я заходився її пильно розглядати. Хоч убий, як завжди. Ну, куртка, ну майка, ну, джинси…

— А оце! — вона схопила з тарілки шкурку від апельсина і тицьнула мені під ніс.

Справді, в її одязі в умілих пропорціях було представлено оранжеву барву: майка, шкарпетки, бринзульки, одне, інше…

— Я це одразу оцінив, але, але…

— Але не любиш ти мене, — сказала Ефіопка і зробила добрий ковток вина.

Що ти знаєш про любов, моя мила, хотів я відповісти, але якби я це сказав, то моя старенька адідасівська зеленкувата сорочка — от вона, незрадлива любов — була би облита вином, а цього я допустити не міг, тому треба було думати одне, а казати інше.

Запах апельсинової шкурки, якою Ефіопка дорікала мені за черствість, егоїзм та інші злочини проти нашого сезонного кохання, змусив мене вкотре переконатися, що світ зачинався таки з Великої Помаранчі. Сказала просто Помаранча.

Цього у барі ніхто не бачив, але на якийсь час тут з’явилася та сама Помаранча. Вона сіла за столик, випила зеленого чаю, щось почитала із зіжмаканих папірців, посміялася невідомо з чого й пішла собі. Чи полетіла. — І коли зацвіте алича? — запитала мене Ефіопка.

— Може, навіть наступного тижня.

— Тоді прогуляймося ще раз парком, — вона промовисто поглянула своїми «ефіопськими» очима — великими та блакитними. Власне, й все решта в неї було таким самим — м’яке, пряме, світло-русяве коротко підстрижене волосся, біла шкіра, тонкий ніс, просто це її ім’я для нашого внутрішнього користування — брало походження з її іншого життя.

Щоправда, інше життя було й у мене. Поза сезоном цвітіння дерев я — страшенний зануда, малопитущий і несексуальний. Маю традиційний для всіх оказій набір краваток. А тут і тепер без справжніх синіх лівайсів я почувався голим серед білої днини в людному місці. Помаранчі добре, вона собі ховається у сорочці-вишиванці маленьким хрестиком на молодому тілі, де цятки то полотняні бранці, з яких ростуть квітки і звірі, а ти мусиш платити чималі гроші за автентичні джинси. До речі, такий досвід я вже маю, за совка платив 250 рублів за розкльошений Rifle.

Переконував себе, що так борюся з комунізмом. А тепер? Тепер я ні в чому себе не переконую, але, здається, так я борюся з несвободою.

Наступного тижня, поки я швендяв околицями міста в пошуках розквітлої аличі, зателефонувала Ефіопка і весело сказала: — Абрикоси! Я все зрозумів.

З усієї садовини, що росте в наших краях, як на мене, абрикосовий цвіт — найкращий. Хоча, це я кажу тепер, поки ще не розцвіли яблуні.

Отож, абрикоси. Місце виявилося безлюдним і можна було не чекати вечора. Я притулився спиною до цього шляхетного дерева, на мене сипалися пелюстки цвіту. Потім земля зробилася теплою, і ми постелили куртки в молодесеньку траву. Я навіть пішов на те, що можна позеленити джинси. Хоча під кутом зору естетики — трав’янисто-зелене на темно-синьому…

Як на мене, супер!.. Що супер? Ти що, сюди на етюди прийшов, естет нещасний?! А чому це я нещасний, ні я…

Що ти?… Я… Хочеш сказати, що ти щасливий? А що ні? А ось зараз взагалі буду на… Зараз-зараз…

Нє! Не будеш!

Зрозуміло, що такий внутрішній базар до добра не привів: я мало не забув, чим зайнято моє тіло, і його поволі охопив вірус м’якості.

— Щось не так? — обернула до мене голову Ефіопка.

Я почервонів, але сказати не мав що.

— Ну добре, відпочинемо, — вона, ледь приховуючи роздратування, витягла із сумочки цигарки і, не чекаючи, поки я вкрешу їй вогню, запалила.

Мені не запропонувала, та й не хотілося мені курити. Мені хотілося іншого — залишитися самому і нарешті остаточно з’ясувати: щасливий я чи ні?!

Але поки не розцвіте останнє деревце в краї, я собі не належу. Тому, відкинувши геть думи дурні, я, не кваплячися, пригорнув до себе свою кохану.

Абрикоси цвіли далі.

Домовившися з Ефіопкою дочекатися цвітіння вишень, неймовірним зусиллям волі витративши традиційну годину в барі, зовні нічим себе не виявляючи, я нарешті залишився сам.

Почав думати про щастя. Думав три доби і мало не зваріював. Бо все вперлося в пару таких категорій, як «щастя» і «свобода». Інакшою, ніж доведеною до абсурду, я собі свободу не уявляв — самотність, холод, незалежність ні від кого і ні від чого, відсутність будь-яких зобов’язальних зв’язків, свавілля, якщо не у вчинках, то принаймні в недіях, — лише Ти і Бог. Щастя ж, навпаки — є ти, а кругом тебе — концентричні кола небайдужих тобі людей, речей, ідей, і всі вони від тебе чогось хочуть. Щоправда, місцями від когось чи від чогось із них ти теж чогось хочеш, але здебільшого сивієш безсонними ночами від хвилювання за них. Тож чи для тебе таке щастя є щастям? Ні, звичайно, для мене воно це — свобода. Але в такому разі заперечується те, що в загальноприйнятому розумінні є щастям… То що робити? Я хочу бути щасливим, але я обираю свободу, тож позбавляю звичайних людських радощів, але я хочу… і так далі. Словом, або щастя, або свобода!