Упав він на живопліт, та й третій поверх не надто високо — словом, Василь Васильович не розбився, а лише поламав руки-ноги. Зате коли його в лікарні привели до тями, він виявив, що у свідомості в нього — лад і спокій. Ні тобі кольорових снів, ні зухвалих мрій, ні любовних фантазій! Нічого! Він утік від них!

Діямантова зірка своїм гострющим променем уколює його в серце. Василід У. Руборос підводить голову і бачить, що небо вкривається дрібними тріщинами, як автомобільне скло, коли в нього влучає камінь.

Березень 2003 р.

Жодного сенсу в тому, аби виходити з дому без дзеркальця в кишені, Віктор Колобко не вбачав.

Вам добре казати, вам що, одягнув восьмиклинку і — готовий. Увесь туалет полягає в тому, аби трохи зсунути картуза набакир — якщо сьогодні п’ятниця, або насунути на очі, коли Бог дав понеділок. А ось Віктор Колобко, який щоранку дві з половиною години витрачає на свою зовнішність, мусить усе тримати під контролем. Ось тому в нього завжди з собою уже згадане дзеркальце, гребінець, пилочка для нігтів, пляшечка одеколону «Сирень», тюбик крему «Огуречный», ще один дуже дрібний гребінець для вусиків та бакенбардів і три носові хусточки — одна для обличчя, друга для пахв, третя для черевиків. Дещо з цього добра Віктор Колобко носив у кишенях, а дещо — у чорному пластиковому, оббитому алюмінієм «дипломаті». Чи треба казати, що дзеркальце у ясно-червоних коленкорових палітурках, яко предмет для моніторингу Колобкового зовнішнього вигляду засадничий, покоївся у правій боковій кишені піджака. Отже, за потреби Віктор Колобко міг його вихопити швидше, ніж ковбой у вестерні — свого безвідмовного кольта

А хапатися за дзеркальце спонукало чимало небезпек, які чигали на Колобкову зовнішність упродовж ненормованого робочого дня. Треба сказати, що Віктор Колобко працював страховим агентом і змушений був швендяти довколишніми селами, а тут його підстерігали: дощ, спека, мряка, сніг і проїжджі автомашини, що або обтраскували липкою грязюкою, або огортали щільним пилом.

Але найбільше Вікторови Колобкови дошкуляв вітер. Шапки він не носив принципово — від дощу мав парасолю, а від морозу — ковпак зі штучного хутра, — тож ця поривчаста стихія раз по раз руйнувала дбайливо сконструйовану Колобкову зачіску. А це вам не абищо, а своєрідний витвір мистецтва. Кожного ранку, прокинувшись, Віктор Колобко першим чином кидався до великого потрійного дзеркала і в світлі денної електролампи довго перевіряв, чи не з’явилося на голові нових сивих волосинок; якщо так, то на суботу заплановував велике фарбування, а якщо ні, то йшов далі. Змочував волосся, яке, на жаль, у нього залишилося лише на потилиці і над вухами, теплою водою, продував гребінець і брався до високоточної роботи.

Для боротьби зі стихіями, а також для краси Віктор Колобко винайшов «двоповерхову» зачіску, чим дуже пишався. Отож, «перший поверх»: аби пасма не липли до лисини, на голову кладуться паперові серветки, волосся зачісується з потилиці на чоло, підсушується феном, покривається лаком і акуратно, аби нічого не зіпсувати, з-під такої «шапочки» витягуються серветки.

Тепер можна братися за «другий поверх»: на вже зафіксоване волосся знову кладуться серветки, і на них начісуються пасма з-над правого вуха до лівого, впоперек голови, ще раз підсушується феном, покривається лаком, виймаються серветки.

Усе це уважно оглядається у потрійному дзеркалі, додається кілька штрихів для досконалості і — перший етап ранішнього туалету завершено.

Далі — черга за волосяним покровом на обличчі.

Головне — не шкодувати крему для гоління, хоча, з іншого боку, його треба економити, бо він став дефіцитом. Хоча що тепер не дефіцит?! І парфумерія, і хліб, і горілка, і мило… Довели країну комуняки! Голиться Віктор Колобко п’ять разів: перший — від великого, другий — з притиском, третій — начисто, для чого в станку міняє на нове лезо «Ленинград», четвертий — «проти шерсті», п’ятий — підрівнює бакенбарди і вусики. Ці надзвичайно тоненькі, граційно вигнуті від ніздрів до країв рота, з проділом посередині, чорні, як сумління комуніста (ось де Віктор Колобко не шкодував фарби для волосся), рівненько підстрижені манікюрними ножичками вусики — головна чоловіча гордість Віктора Колобка. Хоча більшість чоловіків пишається іншим, Віктор Колобко у своїх пріоритетах послідовний до кінця: першим чином вусики, а вже потім довжина, товщина і тривалість відомо чого. Після гоління обливає обличчя одеколоном, чекає, поки воно висохне, і легенько змиває теплою водою (шкода, звичайно, «сиреневого» запаху, але процедура є процедура), затим намащується кремом — денним, зволожувальним, живильним, марки «яку поталанило дістати».

На сніданок (кілька в томаті, хліб і чай з ромашки) та колупання заструганим сірником у зубах йде значно менше часу, але більше, ніж на одягання. (Одягається Віктор Колобко після сніданку, бо, не дай Боже, томатний соус капне на штани, сорочку чи — що найгірше — на краватку, це ж — трагедія з тяжкими наслідками.) Хоча весь одяг приготовлено ще з вечора — акуратно розкладено на стільцях, аби нічого не зім’ялося, — і власне сам процес одягання перебігає швидко, багато часу забирає вертіння перед дзеркалом.

Голубий кремпліновий піджак із пластмасовими позолоченими ґудзиками має щось від яхтсменського блейзера, а це так шляхетно; чорна румунська сорочка з планкою, що затуляє ґудзики, і малесеньким, як мізинець, вишитим червоним тюльпанчиком навпроти печінки — змушує згадати про надривну циганську романтику, яку рішуче врівноважує строга «обкомівська» краватка — синя у білий горошок, штучного шовку, характерного тим, що не давався до прання, тому вузол завжди виділявся від решти сильнішою заяложеністю; штани теж кремплінові, коричневі були безцінні тим, що за будь-яких катаклізмів тримали «стрєлку», тобто складку, зроблену раз і назавжди електричним залізком; а ось черевики створювали проблему — випадково (щастя у світі таки часом є!) куплені в Києві п’ять років тому, горохового кольору, на «липучках», з мікропоровою півплатформою польські мешти вже давно виявляли ознаки смерті від старості. Віктор Колобко раз по раз реанімував їх, самотужки підшиваючи, підбиваючи, підмальовуючи, але ніщо не вічне! Він уже давно мріяв про нові, бажано імпортні, черевики, проте не дозволяв, аби нездійсненність цієї мрії псувала йому настрій під час ранкового огляду себе.

Сьогодні він їде до обласного центру, тож слід бути особливо бездоганним. Аби городські сноби не казали, що, ади, прибув із райцентру батрак, хай райцентр, але тут теж є елегантні чоловіки, які вміють зі смаком і модно одягнутися, зрештою, хіба ми не городські?!

Владнавши свої справи в управлінні, Віктор Колобко пішов тинятися містом. У крамницях — всуціль порожні полиці, кав’ярні зачинено на замки, а в тих, що відчинено, — ні кави, ні алкоголю, ні навіть води, в кіосках сама московська преса, якщо не рахувати київської «Правды Украины»…

Плоди пєрєстройки, подумав Віктор Колобко і вже зібрався йти в напрямку автобусної зупинки, коли побачив те, чого не міг бачити навіть у найбільш ейфорійному чи радше найжахливішому сні: на майдані стояв натовп (осіб понад сто) людей, над якими розвіювався синьо-жовтий прапор із намальованим золотянкою тризубом. Віктор Колобко остовпіло витріщися на цей, звісна річ, міраж. Над натовпом вивищувалася група осіб, котрі залізли на дерев’яну тару, невідомо з-під яких продуктів, — кілька бородатих чоловіків і дівчина у вишиванці, один із бородатих щось кричав у мегафон. Поряд Віктор Колобко побачив групу офіцерів міліції та коротко підстижених цивільних у добротних костюмах, за рогом, так, що їх не могли бачити мітинганти, тупцював на місці ОМОН у повному демократичному спорядженні — шоломи, плексиглазові та дюралеві щити, гумові кийки, панцерні лейбики… Ні, це не міраж, збагнув Віктор Колобко, і, нехтуючи інстинктом самозбереження, ноги самі понесли його на майдан.